Острів Тамбукту
Шрифт:
— Коштують, — згодився капітан, — але в Англії або в іншій якійсь цивілізованій країні. А на Тамбукту за повний човен черепашок ніхто вам не дасть і кокосового горіха.
Сміт почав гаряче переконувати нас, що рано чи пізно ми повернемося в наші країни «королями перлів». На його думку, зараз, під час війни, по Індійському океану крейсирує набагато більше кораблів, ніж у мирний час, і ймовірність, що повз Тамбукту пройде якийсь корабель — військовий чи товарний, — значно більша, ніж будь-коли.
Він мав рацію. Японія захопила Яву й Суматру, і кораблі самураїв хазяйнували в Індійському океані, а кораблі Англії і Сполучених Штатів постійно перевозили зброю в Африку і Персидську затоку.
Капітан зустрів байдуже пропозицію плантатора. Не тому, що не хотів розбагатіти, він просто не вірив, що потрапить коли-небудь в Англію. А я міркував так: «Якщо мені пощастить колись повернутися на батьківщину, не потрібні мені ніякі перли. Вона сама — неоціненна перлина, дорожча за все на світі…»
Ідея перлодобувного товариства «Сміт і К°» провалилася.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Будівельники з кам'яними сокирами. Філософія Сміта. Втручання капітана. Парусний човен. Майбутня подорож.
— Надходило велике свято, і тубільці почали готуватися до його зустрічі. Насамперед було вирішено побудувати нові хатини для майбутніх молодожонів. Всі юнаки й дівчата, які одружаться на велике свято, повинні мати свої житла. Але будівництво жител — дуже важка робота, бо тубільці працюють майже голими руками. У них немає ніяких інструментів, крім кам'яних сокир і черепашок.
Якось уранці Боамбо зібрав людей, розділив їх на кілька груп, і всі взялися за роботу. Одні в лісі рубали молоді дерева для балок і підпорок, другі, зв'язавши їх міцними ліанами, тягли в селище, треті розрубували дерева по мірці, відповідно до величини хатини, очищали від кори й будували самі хатини. Робота посувалася дуже повільно. Щоб обтесати кам'яною сокирою стовп для основи і вбити його на півметра в землю, два-три чоловіки витрачали цілий день. А тільки для одної хатини потрібно було не менше десятка таких стовпів.
Дах був основною частиною кожної хатини, і тубільці докладали багато зусиль, щоб зробити його якомога надійнішим. Після цього будували стіни. На стовпах, що підпирають дах, настилали рядами бамбукові стебла, перев'язували їх ліанами, і стіна була готова. На передній стіні залишали вузький отвір для дверей. Потім робили нари — одні в хатині, а другі знадвору перед дверима. Над зовнішніми нарами прибудовували легенький навіс од сонця.
Жінки допомагали при будівництві хатин: рвали пальмове листя і з нього плели рогожі, приносили з лісу ліани і очищали їх від колючок, але не залишали і щоденної домашньої роботи.
Дивлячись, як мучаться люди з кам'яними сокирами і витрачають цілі години, щоб відрубати одну гілку, я згадав про сокири, пилки, тесла і гвіздки Сміта. Все це ржавіло в його хатині. Якщо роздати інструмент тубільцям і навчити користуватися ним, всі хатини будуть збудовані за тиждень-два.
Я вирішив поговорити з Смітом. Знайшов його на плантації. Він працював там з ранку до вечора: обкопував дерева, підрізував паростки, поливав і щиро радів із своїх успіхів. «Якби Сміт виріс в інших умовах, — подумав я, — міг би стати дуже корисною людиною». Він був досить досвідченим плантатором — лише за кілька місяців його маленька ділянка стала схожою на квітучий сад. Маленькі дерева швидко виросли і пустили гілки, а деякі навіть зацвіли і вже на перший рік мали дати плоди. Сміт
— Благодатна земля, сер! — вигукнув Сміт, коли я підійшов до нього. — Тепер я розумію, чому населення острова легко здобуває собі засоби до існування, незважаючи на те, що обробляють землю дерев'яними кілками й лопатами.
— Якщо ми навчимо їх обробляти землю залізними мотиками, вони одержуватимуть ще більші врожаї, — сказав я.
— Це непотрібно, — одразу заперечив Сміт. — Нам не слід втручатися в їхнє життя.
— Чому?
— Тому що ускладнимо його, а не полегшимо.
— Навпаки, залізні мотики й лопати допоможуть тубільцям, а високі врожаї поліпшать їхнє харчування. Це принесе велику користь племені.
Не знаючи, як заперечити, Сміт сказав:
— У мене не склад мотик і лопат. Їх і так зовсім мало, я повинен берегти для себе. Що я робитиму, коли вони зіпсуються і зробляться непридатними? Чи гадаєте, що і я мушу копати дерев'яними кілками і лопатами? Ні, сер! Мотики і лопати мої, дозвольте мені розпоряджатися ними, як я вважаю за потрібне. А про тубільців не турбуйтесь, і без моїх мотик вони почувають себе щасливими, бо вдовольняються тим, що мають.
Звичайно, я не погодився з плантатором, бо по його виходило, чим людина бідніша, тим вона щасливіша. Це була філософія феодала, зацікавленого в тому, щоб раби були бідні й неосвічені, щоб цілком залежали від нього.
— Так, так, — кивав головою Сміт. — Ці люди щасливі саме тому, що вдовольняються малим і не знають розкошів. А ви хочете привчити їх спати на пружинних ліжках і щодня їсти м'ясо й пити вино. Це безглуздо, сер! Я не маю ні фабрики пружинних ліжок, ні землеробських машин і знарядь.
— Мова йде не про ліжка і машини, а про найелементарніше: про те, щоб навчити їх краще обробляти землю. Дайте їм з десяток сокир, і вони значно швидше розчистять ліс і засіють більший простір корисними рослинами. Зараз тубільці будують хатини. Треба дати їм не тільки сокири, але й тесла, і гвіздки. Треба допомогти їм.
Сміт заперечливо похитав головою.
— Ні і ні! Дикун — дитя природи. Всяке відхилення від його способу життя створить тільки зайві турботи і нещастя. Так-так, і нещастя, запевняю вас. Бо людське око ненаситне. Жадоба не має меж, сер! Дайте людині палець, вона візьме всю руку. Чи знаєте, що буде, коли Арикі зрозуміє, що моє ліжко зручніше за нари. Він захоче його «позичити» і, якщо я упрусь, викине мене з хатини, як ганчірку. Хай хоч один дикун узнає, що взутому зручніше ходити, ніж босому, і він стягне взуття у мене з ніг серед білого дня. Ви бачили, як я роздав тубільцям цілий ящик намиста з умовою, що вони працюватимуть у мене. А що вони зробили? Розійшлися, навіть не подякувавши мені! Ні, сер! Нічому я не збираюсь їх навчати, бо чим більше вони знатимуть, тим ставатимуть небезпечнішими. Зараз вони нас поважають і навіть побоюються, вважаючи надприродними створіннями. А якщо ми їх навчимо всьому, що знаємо самі, зачарованість і обожнювання зникнуть, а це ні в якому разі не в наших інтересах. Чи є тоді сенс навчати їх розуму? Це означало б рубати сучок, на якому сам сидиш.