Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
— Не проси! — гримнув на нього ігумен. — Не намагайся зазирнути до майбутнього — ти-бо ще не маєш ні досить мудрості, ані досить сил.
— Даруй мені, святий…
— Цить! — Ігумен суворо звів віяло. — І ліпше послухай. Зостанешся тут. Не носитимеш чернечого одягу й не ходитимеш із мискою, як ченці. Їсти матимеш із дарів, що їх ченці принесуть. Мовчи, не дякуй! Матимеш свої обов'язки і колись, може, станеш ченцем. Але так далеко не бачу навіть я. Іди. Шановний Касіапа покаже тобі, де житимеш.
Бандала вклонився. Серце в грудях йому кидалося, мов птах у сильці. Відчув
— Спіткало тебе велике щастя, — промовив чернець, коли вони вийшли до коридора. — Будь покірливий і слухняний, гідний його.
— Так. Буду! — видихнув Бандала з глибини душі. І, зігрітий тим промінчиком у Касіапиних очах, додав: — Шановний, маю лише одне бажання: піти завтра ополудні до водойми й чекати на Тікірі. Аби він знав, де я.
— Бажати чогось — безглуздо, — холодно сказав Касіапа. — Бо коли не справджуються бажання твої — мучишся.
— Ні, я думав не так, — виправився Бандала. — Я не хочу тільки, щоб мучився Тікірі.
— Не хотіти чогось так само безглуздо, — перебив його Касіапа ще холодніше. — Бо коли стається те, чого ти не хочеш, — мучишся. І це ти повинен би вже знати.
— Так, — затнувся Бандала. Справді він знав це вже давно від свого батька Тісси; але тільки тепер відчув, як тяжко цього дотримуватися.
Мовчки йшли звивистим коридором. Поблизу все ще гриміли гонги. Лунало то, наче буря з того світу.
Ввечері Бандала стояв біля вікна ванькирчика, в якому він мешкав з багатьма павуками, ящірками, стоніжками та безліччю чорних жуків, що грались у піжмурки в купі старих рогож і всілякого мотлоху. Крізь вікно без віконниць і скла просякав тяжкий пах священних квіток сапу — їх жовті пучки блищали внизу в садку, наче гори золота, пересипані білими чашечками проскурняка з пурпурними осердячками. По той бік дороги напрочуд гарно хиталися крони кількох кокосових пальм, що росли на подвір'ї іншого храму, теж буддистського, з маленькою дагобою та величезною статуєю Освіченого, котрий спав там під дашком із пальмового листя й показував Бандалі самі босі ноги, оздоблені намальованим лотосом. Довкола статуї, пофарбовані начервоно й нажовто, клячіли кілька постатей — наче оплакували померлого. Самі постаті були непорушні, але в їхніх пучках тріпотіло щось біле, наче великі метелики.
Поки Бандала сушив собі голову, чи то справді метелики, що злетілися до Освіченого, чи білі квітки, сонце похилилося нижче і в його косих променях заблищали два дроти, які бігли відкись із міста і губились у кронах дерев за храмовою стіною. Вони були дуже схожі на телефонні, тоді як третій дріт, схований у гіллі просто над Бандалиною головою, скидався на антену. Однак Бандала викинув цю підозру з голови. Не хотів і не міг припустити, щоб найсвятіше місце всієї Ланки влаштоване було на кшталт будинку Ліндсея; вистачить йому різноколірних електричних лампочок, що прикрашають восьмигранну вежу храму Зуба. У своєму ванькирчику хлопець мав лишень каганця, в якому блищала ще ложечка згірклої олії, але
Поки Бандала зсукав його з ниток, повисмиканих із старих жовтогарячих лахів у кутку, посутеніло. Тож він зостався у темряві, сам із своїми ящірками та жуками. Сидів нишком серед їхнього пискоту, сичання, шарудіння. Не чув нічого. Думав про Тікірі, чудувався, що так йому його бракує.
Дививсь у вікно, за яким пишалася гілка, всипана квітками, тепер уся чорна, і пробував звернути думки на інше, на себе, на несподіване щастя, що його спіткало. За одну благословенну хвилину не тільки найшов притулок, а й цілком позбувся усіх сагібів і християн. Сюди їхні руки не досягнуть! Це місце безпечніше від найдальшого острова!
На небі вигулькували зірки одна за одною — так, ніби Бандалі в голові думки й питання. Приміром, чому Касіапа з ігуменом вибрали з-поміж усіх хлопців саме його, Бандалу. Мо' здався їм зугарним робити те, про що ігумен ізгадав? Певно… Але що він чинитиме?
Нова загадка.
Лягаючи спати, знов думав про Тікірі: що він робить і де він, як йому ведеться: добре чи зле… може, він дивиться цієї хвилі он на ту ясну зірку…
Хоч ця ясна зірка світила і в Коломбо над Гордоновим парком, але Тікірі дивився зовсім на інше: з острахом стежив за чоловіком, котрий, крекчучи, перелізав загорожу.
Джім з Арізони
Джім Піч анітрохи не сподобався Тікірі, зате хлопець припав Джімові до душі вже другої хвилини.
Першої хвилини, тільки-но Джім заліз під дерево й загледів Тікірі, одразу ж наскіпався на Грегоріса:
— Що тут робить ця мавпа? Гадаєш, тут звіринець або цирк?!
Коли ж Грегоріс порадив йому не розпускати язика, Джім розгорнув гілля, аби під дерево впало більше світла, глянув уважніше й промовив уже іншим тоном, що цей хлопець — усе одно, що знахідка в сто доларів.
— Ну й пика! А по-людськи воно вміє говорити? Як звешся, негреня? Чи, може, не маєш імені? Ну, видуши з себе що-небудь, я тебе не вкушу — ти мені не смакуєш. А крім того, ти ж моя золота мавпочка! — Джім майже ласкаво погладив чуприну Тікірі. — Боже, який ти чудово бридкий! Ой, я зараз заридаю. Усміхнися трішки. Більше, більше! Бий мене грім, я над тобою заплачу. Бачиш, ти мене геть розчулив? А як мене — то й кожного. Я ж кажу: ти знахідка в сто доларів.
Тікірі мовчав. Він знав про себе, що не красень, але куди до нього оцьому таранистому дядярі зі шпичкуватим носом і випнутим підборіддям. На мишу схожий, тільки, звісно, од миші пахне приємніше — принаймні не горілкою.
— То як звешся? — повторив Джім і, відразу ж забувши, що питав Тікірі, звелів йому вилізти й стати проти світла.
— Здорово, — плямкнув Джім задоволено. — Хоч йому бракує якоїсь болячки. Але те з часом надолужиться. Лізь назад, плазуне! Я тобі кажу, не бійся мене, — такого пана не знайдеш собі й на краю світа. Я — Джім з Арізони, затям собі це!
Хоча Джім Піч був родом із Чікаго, а штату Арізона не бачив навіть з вікна потяга, проте корабель, з якого він дезертирував, мав горду назву «Арізона», й Джім залюбки додавав цю назву до свого імені мов титул.