Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Але океан раптом ізник, обабіч шосе замигтіли хатки, будиночки, будинки, ряди їх густішали, далі зависочіли такі велетенські будівлі, що Тікірі зроду й не снилися. Вулицями текли розмаїті гуркітливі потоки — ріки людей і машин, цілі ланцюги машин, цілі юрби чоловіків і жінок, білих і коричневих, одягнених так і сяк, з голими грудьми і в білих саронгах, у картатих сорочках і в європейському строї, в капелюхах і в тюрбанах і з гарними косами, зав'язаними по-сінгальськи.
Зчудовано, захоплено, навіть трохи злякано розглядався Тікірі навколо. Де Бандала, де його найдеш у цьому лабіринті?.. Серце йому стисло від сумного передчуття. Але відразу попустило, і Тікірі радів, що він тут, у цьому
— Гей, ти! Спиш, чи що? Приїхали! — почувся Кудин голос.
Тікірі стрепенувся. Лиш тепер до нього дійшло, що мотор стих, подорож скінчилася. Стояли на широкій місцині, обіч якої здіймалися ті найбільші, що їх Тікірі будь-коли, окрім дагоб, бачив, будівлі — вони перевищували й верхівки кокосових пальм, котрі стриміли нарізно в садах; на другому боці земля кінчалася рівним камінним краєм — геть-чисто відітнув хто — і починалося море. Дивне море, його затисли камінні дамби, мов клешні велетенського рака, і на поверхні, всіяній масними райдужними плямами, сиділи кораблі, більші від будинків.
— Так, — сказав Тікірі й вийшов.
Тієї миті йому здалося, що він провалився кудись на дно океану ще дивовижнішого, ніж той, забруднений олією і всіяний пароплавами, подібними до будинків: на дно стовписька, океану людей. Він тепер не бачив нічого, тільки їх, людей і людей, — бо всі вони були більші, ніж він. А що головне: всі були розумніші, спритніші, ніж він. Принаймні так йому здавалося, бо всі вони кудись ішли або щось робили, всі мали якусь мету, всі знали свою дорогу, свою домівку, оце місто… а він нічого не знав і не мав нічого. Ні мети, ні домівки, навіть не уявляв, що нині діяти. І знав він тут лиш одного чоловіка, на якого мимоволі звів очі.
Шофер Куда — бо він був цей чоловік — зловив хлопців погляд, і очі в нього неспокійно забігали.
— Куди підеш? — спитав і, швиденько одвернувшись, закурив сигарету.
— Не знаю, — зітхнув Тікірі, однак слова ці чи, може, тон, яким він їх мовив, здались йому боязкими, і він одразу виправився: — Ще не знаю. Але за хвилину знатиму. Їй-бо, ось тобі моя рука!
Звів правицю, і Куда згори простягнув до неї свою руку, бо досі сидів за кермом, а той головатий хлопчина справді був малий, наче жук.
— Ось тримай, — сказав Куда. — Тут двадцять рупій.
— Що з ними робити? — спитав Тікірі.
— Що!.. Що!.. — буркнув Куда. — Біжи їх розміняй!
Витираючи спітніле чоло, дививсь услід хлопцеві, що губився в натовпі, й думав, що то — випробування чесності. Еге. Долі так забаглося, щоби з того сталося випробування чесності. Авжеж так. Бо хоч він, Куда, збирався дати ті гроші хлопцеві без застережень, але хлопець спитав, що з ними робити, і в нього, в Куди, от-от мало зірватися з язика: «Що хочеш, вони твої…», але ці слова застрягли в горлі, і він зрештою сказав щось зовсім інше: «Біжи їх розміняй!..» Просто вустами того хлопця доля спитала, а його, Кудиними, вустами доля відказала. Отже, так воно й мало бути. Та й, зрештою, це єдиний справедливий рішенець: якщо хлопець повернеться — він чесний і заслуговує віддяки. Якщо ж він нечесний — попадуть гроші до непорядних рук, на шкоду цим порядним, що їх потребують.
Саме на ці порядні руки, що їх потребують, дивився тепер Куда, а вони неспокійно натискали на кермо. Куда був надто збуджений, щоб роздивитися в юрмі, вертається хлопчисько чи ні. А потім, зачувши писклявий
Тож Куда відлічив вісімнадцять рупій, сунув їх собі до кишені, а дві простягнув Тікірі:
— Бери й мовчи! Купи собі на них поїсти. Диви тільки не змарнуй!
Відтак їхав од гавані й думав, що коли зараз, ось зараз не нап'ється, буде йому погано. Стільки турбот з одним шмаркачем, стільки душевної боротьби, стільки роздумів — а скільки роздумів, стільки справедливості! Це справедливо? Ні! Спинивсь і перехилив дві склянки. Нараз йому стало хлопця так шкода, що він прожогом скочив за кермо й вернувся до гавані. На превеликий жаль, хлопця вже не побачив, хоч і розглядався цілу хвилину, ба навіть зліз із сидіння і обійшов навколо машини.
Тим часом Тікірі стояв у юрмі, не маючи вже ані шеляга. Нічого не мав, лиш самоцвіт, зав'язаний у кінець саронга, та ще одну кумедну річ, яка згодом істотно вплинула на його долю. Була це чорна книжка, в котрій він не тямив прочитати жодного слова.
Чудо
Хоч Бандала відразу ж заснув, умостившись на мішках у своєму в'язниці-вагоні, але спав дуже мало. Десь за півгодини по тому, як виїхали з Анурадгапури, потяг зупинився на осонні й стояв там так довго, аж дах розжарився. У вагоні стало задушно. Коли спітнілий Бандала зрештою прокинувся, йому здалося, що він десь у кузні. Підвівся, став на ящики й торкнувся стелі. Засичав, опікшись. Не дбаючи, зчиняє шум чи ні, притяг кілька ящиків до дверей, поставив один на один і сів аж нагорі, поближче до віконця. Крізь те віконце-шпарину влітав досередини кволий вітрець, та коли Бандала видряпався на ящики й умостився під розпеченою бляхою, йому було не набагато краще, ніж перше. Хіба що тільки він тепер міг дивитися надвір на вокзальну будівлю, наче посипану золотим піском, і на кілька дерев, наче притрушених порохом.
Нарешті потяг рушив, вітрець задув веселіше й трохи охолодив Бандалі обличчя. На жаль, ящики розхитало, і хлопець мусив злізти. Став навшпиньках біля свого віконця й дививсь, як міняється краєвид. Дививсь, але не тямив нічого. Жодної думки — спекотнява геть усі прогнала. А може, це й на ліпше, бо потяг їхав безмежно довго… потім ізнов стояв нескінченно довго… і знов їхав та їхав.
Лиш раз очутився Бандала зі свого очамріння. Було це на станції, де якраз спинивсь іще один потяг і де снувало стільки людей, що Бандала подумав, чи це вже не Канді. В цій думці таїлися радість і страх, радість, бо дорога скінчилася, страх — як непомітно вислизнути із замкненого вагона. Сховатися під мішками й чекати, доки робітники відчинять і підуть? Це було найбезпечніше. А що, коли вони не підуть, а почнуть розвантажувати вагон? Тож ліпше вискочити, тільки-но хтось відсуне засув, і, скориставшись із замішання, дременути, — як тоді з вантажної машини.
А що, як вагон взагалі не відімкнуть і залишать стояти десь на колії навіть кілька днів? І що тоді робитиме Тікірі?.. Ні, все було не так забавно, як Бандалі здалось уранці.
Потім він помітив напис на вокзалі:
«Полгагавелла».
Отже, на щастя, ще не Канді. Хлопець з полегкістю відітхнув. Хоч сонце пекло так само немилосердно, але Бандала принаймні вже отямився і мав час усе зважити. Ухвалив: найперше треба наїстись. Однак заледве облупив перший банан, потяг набрав швидкість, і хлопець не мав уже ні часу, ні бажання їсти: припав до віконця й чудувався з багатства Ланки.