Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Справді-бо він керував, панував над ними! Непомітно для них самих керував ними, змушував їх зробити те або те — і вони слухались його! І за це, звісно, Бандала був удячний ігуменові й Касіапі, котрі його навчили, як чинити, котрі цей обряд опрацювали — і тут, без сумніву, не обійшлося без таємничого навіювання. Інакше-бо, чом англійці з американцями, які скрізь корчать із себе панів, чом ті пихаті білі сагіби нараз стають смирні, наче ягнята або ляльки?
Чом? Таже тільки тому, що так хоче Освічений Будда. Бажання Буддине — на устах в ігумена, котрий нахиляється до Бандали й вклада йому до вуст
Такою звивистою, але чіткою стежиною бігла Бандалина думка, аби дійти єдиного можливого висновку: він повинен пишатися, що бере участь у такому священному дійстві. І це стало його переконанням. Він був гордий і вдячний, бо був Обраний.
Був навіть і заможний: білі жінки часто підсовували йому гроші; брав не дякуючи й того ж дня витрачав.
Ополудні, в спеку, коли асфальт розтавав на чорну рідоту й туристи залізали до готелю, ніби жуки до дір, Бандала вештався вулицями й розкошував, ласуючи тістечками й жуючи гуму. Блукав по всенькому місту, лишень станцію оминав. Зайшов туди тільки раз, на другий день по тому, як доля так несподівано послала йому притулок у Далада Малігава — так по-сінгальськи звався храм Зуба.
Того ранку Бандала вперше з намащеною чуприною сидів коло ніг ігумена, але не в бібліотеці, а в кімнаті з американським письмовим столом, куди Касіапа завів його вчора, мокрого до рубця після купелі в черепашачому рові… Сьогодні Касіапа грав роль білого туриста. Навчив Бандалу всіх потрібних рухів та слів і тепер опитував, як учень чинитиме на практиці, віч-на-віч із справжніми чужинцями, чи все гаразд запам'ятав і зрозумів. Урок тривав десь години зо дві, але цього виявилось досить, — Бандала вчився легко. Так легко й швидко, що сам ігумен задоволено поклав йому руку на плече.
— Ти хотів іти до потяга. Тож іди. Досі ти ще не втямив, які безглузді всі людські бажання. Але ти маєш меткий розум і згодом усе збагнеш.
На станції не було нікого, лише дідусь Тінь трудився на своїй купі щебеню. Коли Бандала затулив йому сонце, дід підвів свої порожні очі, але не сказав нічого. Бандала сів почіпки.
— Дядьку… — промовив пошепки: він так спрагло бажав, аби Тікірі був тут, що йому стискало горло. — Дядьку…
— Цить і йди геть, — непривітно ввірвав його старий. — Не дам тобі нічого, ані зерня рису.
Бандала здивовано глипнув на нього. Але це направду був той самий дід, що вчора балакав так приязно.
— Чого це ви так? Не знаєте, хто я?
— Знаю, і то дуже добре, — буркнув старий. — Ти бгікку, від тебе тхне паличками. Йди геть! Докруж мене висить порох із каміння, через нього я виджу лише тіні, але він мені миліший, ніж ваш духмяний дим.
— Але я не чернець, — засміявся Бандала. — Хоч був у храмі.
— То чимдуж біжи назад і не стовбич тут! — гримнув дідусь Тінь. — Мушу розбивати каміння. Я не ходжу з мискою!
— Не гнівайтеся, дядьку, — лагідно мовив Бандала. — Я вірю, що ви маєте добрі очі, але ніс вас дурить. Од мене не пахне паличками — я був у храмі не так довго. Це олія на волосся. І по мені, пахне гарно.
— А по мені — ні! — одрубав старий і не зронив більш ні слова, хоч Бандала двічі питав, коли хоч приблизно приїде потяг.
Тож Бандала підвівся й пішов через колію спитати когось
На шосе від станції сонце відбивалось у блискучому асфальті, аж здавалося, що воно впало з неба й тепер лежить долі на брудній тарелі, розбите на друзки. Бандала сів біля озерця. Дивився на острівець з пальмами, а тоді на сонце, яке перебралося на гладінь і сяяло там, як кругле люстро, почав жбурляти камінці — злорадів, що хвилі роздерли сонечко, як папір. Те сонце, що сміється, хоч Тікірі зрадив.
Так, Тікірі зрадник! Тікірі сказав, що поїде потягом до Канді, вичекав, доки я засну, і втік десь-інде. Чом чекав, доки я засну, чом утік? Бо хотів мене спекатися.
Але чом хотів мене спекатися?
Чом, ну чом? Бандала встав і пішов. Було йому сумно, аж сам дивувався: заради якогось дурного хлопця з великою головою! Гостро засміявся. Ні-і, тепер він про Тікірі навіть не згадає, не те що плакатиме.
Знову засміявся. Однак було йому гірко-самотньо.
Того самого дня Касіапа навчив Бандалу нарізати висохле листя пальми таліпот у вигляді прямокутних карточок, які ігумен давав туристам на згадку. Штука нехитра, але ніж був гострий, мов бритва, пальмове листя легко розтріпувалося, треба було зосередитись, і хлопець геть забув про Тікірі. На жаль, упорався Бандала аж надто швидко.
Але по тому Касіапа звелів йому попіклуватися про цібетки, і хлопець знов розважив душу.
Цібетки — маленькі милі звірятка, схожі на кошенят, — живуть на кокосових та арекових пальмах і такі полохливі, що їх не варто було б і ловити, якби вони не давали мускус — коштовну духмяну рідину. В монастирі Буддиного Зуба ченці розводили відразу кілька десятків цібеток, бо — як сказав Касіапа, — щоб напахати жертовні палички, потрібно багато мускусу. Звірятка скакали в дерев'яних клітках, і були вони такі ручні, що не пручалися, коли Бандала брав їх до рук і лоскотав, поплескував по спинці дерев'яним шпахтлем, аби випустили до скляної миски духмяну рідину. Було це так цікаво й весело, що Бандала аж заспівав.
Але на самоті, в комірчині, його знов обступили тоскні думки про зраду Тікірі. І вертали ще багато вечорів.
Допоки їх зовсім прогнав випадок із всесвітньознаним чоловіком та його дружиною.
Подих життя і смерті
Прийшли вони оглянути храм десь за місяць, як Бандала обійняв свою посаду товмача.
Ставний шістдесятирічний чоловік мав бляклі очі й кутасте підборіддя, — коли він розмовляв, воно рухалося з боку на бік, і здавалось, ніби цей чоловік безперестану підточував зуби. На голові в нього був новенький корковий шолом. Як і дружина, мав він американську вимову, — її хлопець навчився розпізнавати безпомилково. Чоловік цей удерся до бібліотеки, наче до себе додому, по-приятельськи привітався до ігумена: «Hallo, old chap!» — означає це приблизно те саме, що. «Здоров був, старий!», і поплескав би святого |по плечу, якби Бандала не підхопивсь і не заступив йому дороги.