Острів злочинців
Шрифт:
— Ну, це ми побачили, — обізвався Соколине Око. — Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…
— Ви стежите за мною! — удавано обурився я. Вони всміхнулися:
— Ні! — заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. — Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.
— Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? — спитав я.
— Атож.
— Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.
Увесь
Де ви знайшли собі таку колимагу? — спитав Вивірка.
— Це — спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, — пояснив я. — Але машина дуже добра.
— А ви теж дивак, — мовив Телль. — Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?
— Бо тут краще…
— Ні, там було краще.
— Це як на чий смак, — ухильно відповів я.
— Чи вам не сподобалися антропологи? — допитувався Телль.
— Може, — буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.
А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.
— Колись на цьому місці була чиясь садиба, — мовив Телль.
— Це було років двадцять тому, не більше, — додав Соколине Око.
— А як ти знаєш, що років двадцять тому? — спитав я.
Хлопець показав мені на кілька сосен.
— Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.
— Гляньте-но сюди, — мовили хлопці. — Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі — льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.
— Я знаю, — вигукнув Соколине Око, — тут була колись лісова сторожка.
— Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
— Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
— А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
— Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.
— Згоден, — кивнув я головою. — Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?
Хлопці розсміялися.
— Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не
— Отакої! — пробурмотів я збентежено.
Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.
Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.
— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.
Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.