Острів злочинців
Шрифт:
— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.
Я зрозумів цей погляд і сказав:
— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.
— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.
— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.
Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.
— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри
Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.
— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.
— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:
— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.
Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.
— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.
Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.
Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.
Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.
«А де ж, — подумав я, — було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»
Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, заможна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму народові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»
Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.
«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.
«Закопав би в землю».
«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».
«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому підземеллі костьолу».
«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» — не відступав я.
«У палаці — в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».
«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що переможна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу заходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі.
Далі я міркував так:
«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спроможний сам сховати свої скарби, тож скористався послугами довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було сховати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й челяді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».
«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»
«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».
«Чому саме Габрищак?»
«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив сховати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісових криївках, які знав тільки лісничий.
А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»
Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого липневого пополудня. Ці думки не дуже мене Й непокоїли. Тихо, одноманітно шумів ліс, мені було тепло й приємно в моєму затишному таборі край яру.
Я заснув.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Я — романтик. — Натяк на дівчину. — Надзвичайно худа чи просто худорлява? — Нічні жахи. — Напад псів. — Чорний лімузин. — Чи він прийде? — Дивне поводження пані Пілярчиковоі. — Прогулянка до Острова злочинців. — Опис острова. — Дивний гість. — Погроза.
Мене збудили людські голоси, що ніби звучали просто наді мною. Я зірвався на ноги, та виявилося, що це жінки збирають у лісі ягоди. Їхні голоси, підсилені лісовою луною, виразно долинали до мене.
Я не збирався ховати від людського ока ані свого намету, ані самого себе. Жінки вийшли в яр, побачили намет і цікаво глянули на мене. Тихенько про щось перемовившись, вони подалися до лісу. Потім яром проїхала невеличка хура, навантажена дровами. Візник дивився на мене, а я лежав на матраці і їв скибку хліба.
Незабаром я знову почув у лісі чиїсь голоси. З-за дерев вийшла худорлява дівчина років двадцяти чотирьох, але кумедні кіски надавали її обличчю дивного виразу. Вона йшла замислившись, іноді нахилялася, зривала маленькі голубі квітки і в'язала з них букетик. Тих квіток найбільше росло по схилах яру, і дівчина поволі підіймалася схилом до мого намету. А що йшла вона, збираючи квіти, то весь час не підводила голови й побачила мене тільки тоді, як мало не ступила на мій матрац.
— Добридень! — привіталася вона, трохи налякана.