Острів злочинців
Шрифт:
— Добрий день, пані, — ввічливо відповів я і додав, аби вона переборола свій переляк: — Які гарні квіти!
Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного страховища.
— Я впізнала вас, — мовила дівчина. — Ви жили біля нашого табору.
«А це, певне, студентка», — вирішив я.
— Чому ви перейшли сюди? — спитала вона.
— Люблю самотність. Уникаю людей, бо
Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.
— Ви, певне, романтик.
— Авжеж.
— Романтизм тепер не модний, — зітхнула вона. — Більшість людей сміється з романтиків.
— Це несправедливо.
— Я теж вважаю, що це несправедливо, — погодилася вона.
Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. — Ви любите квіти? — спитала вона.
— Дуже люблю. Як кожний романтик.
— То я дарую вам оцей букетик.
І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй місце на гумовому матраці. Дівчина подякувала й сіла з краєчку.
Тим часом у лісі раз у раз лунали вигуки: «За-ліч-ко… За-ліч-ко… 1 »
— То мене кличуть мої товариші, — пояснила дівчина.
— Вас звати Залічка? Дівчина зашарілася.
— Ні. Це моє прізвисько. Хіба ви не помітили, що я надзвичайно худа?
Залічка (польськ.) — аванс, завдаток.
Я заперечливо похитав головою:
— На мою думку, ви не така вже й худа.
— Але ж так вважають мої товариші. Кажуть, що через худорбу мене можна вважати тільки авансом, натяком на дівчину.
— Гм, — пробурмотів я, аж прикусивши губи, щоб не зареготати.
— А вам я не здаюся надзвичайно худою?
— Та ні, ви тільки худорлява.
— Справді? — радісно вигукнула вона. — Ви вважаєте, що я не надзвичайно худа, а тільки худорлява?
— Звісно. І варто пригадати, що багато дівчат і жінок навмисно дотримуються дієти, аби стати худорлявими.
— Еге ж, еге ж, — гаряче підхопила вона. — Багато жінок навмисно худіють. А я худорлява від природи. Це непогано, правда? Тільки не всі хлопці здатні це оцінити.
— Авжеж, мало є справжніх знавців, — ввічливо підтакнув я.
Та, признатися, коли я краще придивився до дівчини, то побачив, що вона справді худюща. Ноги в неї були як патички, руки теж. Довга шия, довгасте обличчя з тонким довгим носом. Якби в неї не було вже прізвиська Залічка, я б прозвав би її панною Патичкою.
Тепер Залічку зацікавив «сам».
— Це ваш автомобіль? — посміхаючись спитала вона.
— Я не знаю, чи можна назвати це автомобілем.
— Тоді що ж воно таке?
— Це тільки натяк на автомобіль.
Вона зареготала й заплескала в долоні.
— Ви таки справді романтик. А чи покатаєте мене? — Залюбки.
На тому розмова урвалась, і, щоб підтримати її, я спитав:
— Ви не боїтеся ходити лісом?
— Боятись? А чого? — здивувалася Залічка.
— Розбійників. Браконьєрів.
— У цьому лісі є розбійники? — зраділа вона.
— У кожному справжньому лісі є розбійники, — переконливо відказав я. — Сьогодні ми разом з гарцерами знайшли в лісі застрелену сарну. Тут вештаються браконьєри, треба їх стерегтися.
— Ой, який ви романтичний, — вигукнула дівчина. Нараз вона зірвалася на ноги і схопила мене за голову.
— Не виривайтеся, — наказала дівчина, — мені треба роздивитися вашу голову. Коли я вас побачила, то вирішила, що ви нордієць. І волосся у вас біляве, й очі блакитні. Але тепер я бачу, що ви суміш з лапландцем. Так, так, ви належите до короткоголових!
З цими словами вона занурила пальці мені в чуб і ретельно обмацала голову.
— Субнордієць. Так, ви субнордієць, — рішуче проголосила вона.
З глибини яру почулися голоси:
— Залічко! Гляньте, що Залічка виробляє! Тримає якогось типа за голову…
Я вивернувся з рук дівчини і глянув у яр. Там стояв невеликий гурт молодих антропологів.
Залічка зашарілась, а знизу гукали до неї:
— Ой, Залічко, не тягни в ліс молодих панів. Залічко, не чіпай їх…
Засоромлена Залічка обсмикнула кофту на своїх запа-лих грудях, поправила кіски і ніяково вклонилася мені, наче інститутка.
— Мої колеги просто нестерпні, — сказала вона. — Не звертайте на них ніякісінької уваги.
Потім додала:
— Я вже піду. До побачення!
Вона збігла стрімким схилом униз. Молоді антропологи ще трохи посміялись, і невдовзі весь гурт зник у лісі.
Знову я лишився сам біля намету і аж до темряви читав книжку. Настала ніч, напрочуд тиха, спокійна. В таку ніч, здається, можна почути тріск гілки навіть на відстані кільканадцяти метрів.
Поки не зійшов місяць, яр і навколишній ліс спочивали в густому мороці. Я сидів на матраці й дивився в цей морок, прислухаючись до нічних звуків. А коли похолоднішало, я чкурнув у свій затишний намет. Накрившись ковдрою, я думав:
«Сьогодні, мабуть, він ще не прийде. Ще рано йому з являтися, адже він не знає, що я поставив свого намета саме в цьому місці. Він прийде тоді, коли зацікавиться мною і коли моє перебування тут видасться йому підозрілим. Може, станеться це навіть завтра чи позавтра, а може й за тиждень… Я навіть не знаю, який він на вигляд. Може, то не він, а вони?
З'явиться він у мене вдень чи вночі? Скрадатиметься чи прийде відкрито?