Отаман Зелений
Шрифт:
Наші делєґати розказували, що слова Зеленого викликали на повстанців вражіння, яке викликати може тільки людина, обожаема товпою. Одні із зеленівців перепрошували батька, інші навіть… плакали” [119] .
Потому запросили до слова керівника січової делегації. “Хорунжий Беїк, за переказом стрільців-гарматчиків, сказав таку зворушуючу промову, що настрій зеленівців до них зовсім змінився. Наших делегатів завели повстанці після мітингу до волості, де гостили їх, наче приятелів” [120] .
119
50, с. 38
120
50,
Отаман же наказав скласти на сані кілька сотень напевно не найкращих рушниць і везти назустріч Думіну, щоб таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.
“Дня 25 січня до години 10-ї ранку зброї із Трипілля все ще не було, — писав Осип Думін. — Я постановив не ждати на неї довше, а йти на Трипілля. Незабаром відділ рушив туди в бойовім марші, бо все ще треба було надіятись, що в межичасі зеленівський штаб може рішити воювати з нами дальше і біля Трипілля знову може прийти до бою. Як охорону з правої сторони вислано через село Дерев’яну одну чету піхоти. З лівої сторони охорона маршу була лишня, тому що шлях з Обухова на Трипілля веде майже понад самим яром, у стін котрого розкинулась низина, і з цієї сторони напад був немислимий.
Під самим майже Трипіллям відділ зустрівся з третьою зеленівською делегацією. Ця передала нам п’ять саней крісів (біля 600 штук) і кілька тисяч набоїв та ні одного скорострілу. На краю місточка посередині шляху поставлений стіл, накритий білою скатертиною, а на ньому покладено хліб-сіль. Біля стола установилися старші віком міщане і привітали нас староукраїнським звичаєм.
Відділ увійшов у Трипілля без найменшої пригоди. Зелений зі своїми повстанцями подався кудись у незвісному напрямі, одні говорили, що на Ржищів, другі — на Переяслав. Опісля я довідався, що зеленівці в час окупації нами Трипілля сиділи в селі Кальному і Рудякові полівій стороні Дніпра. Багато зеленівців поховалося також по хатах таки в самім Трипіллю і на Підгорі. Того ще самого дня, в котрім відділ увійшов у столицю отамана Зеленого, видав я наказ не тільки Трипіллю, але всім довколишнім селам видати всю зброю.
Наказ був писемний, і його розіслала волость зараз же по місцях призначення. В наказі було заздалегідь указано, скілько котра місцевість має скласти крісів, набоїв, скорострілів і бомб. За невиконання наказу тим, у кого опісля знайдеться зброя, загрожено розстрілом (оригінал цього наказу для м. Трипілля в 1921 р. показано мені в Трипільській волості, де він захований в архів. — А. К.).
Одначе цей наказ успіху не мав. І ніхто зброї не приносив, так що я був змушений на другий день зарядити насамперед в місті Трипіллі трус по хатах. В одного тільки Трипільця (сусіда отамана Зеленого — Заброди) знайдено кріса. Полевий суд засудив його на смерть через розстріляння. Присуд виконано в півгодини пізніше” [121] .
121
50, с. 38 — 39
Думін вчинив як типовий австрійський підстаршина, але ніяк не український патріот. Розстріл Заброди остаточно настроїв трипільців проти січових стрільців, “від тої пори його повстанці дивилися на Січових стрільців як на своїх противників” [122] . Так казав Зелений Євгенові Коновальцеві восени 1919 року, жаліючись на Думіна. Осип Думін вважав, що “жаль отамана Зеленого до С.С. (…) був неоправданий, бо він повинен був розуміти, що війна має свої закони і їх повинно було приміняти, де треба, з цілою суворістю”. І чітко дав зрозуміти, що зеленівці “були для Директорії і її армії ворожою стороною” [123] .
122
50, с. 39
123
50, с. 39
Ось така логіка! Недарма обурювалися зеленівці, що “австріяки” стали гвардією правительства” [124] . Попри ідейність січових стрільців, вони все ж виконували роль “найманців”,
124
50, с. 26
І далі Думін діяв як каратель, зокрема, через те що на стежу СС впало кілька пострілів із Жуківців, він обстріляв село шрапнелями та взяв трьох заручників.
Хіба інакше діяли на Трипільщині більшовики?
У них теж було “виправдання” — трипільці не хотіли їхньої влади.
Увечері Осипа Думіна покликали на пошту. Телеграфіст зі стрічки прочитав йому наказ штабу Осадного корпусу СС: негайно вертатися з відділом у Київ, бо частина потрібна “для скріплення фронту на Чернігівщині”. Насправді штаб Осадного корпусу готувався без бою здати Київ і не хотів залишити у трипільських снігах своїх товаришів. Евакуацію столиці було оголошено о 9-й годині 27 січня, але штаб мусив чекати відділ Думіна, який вийшов із Трипілля вранці наступного дня. Посувалися снігами через Злодіївку, Козин, Віту-Литовську та Мишолівку. У Києві тієї ж ночі відділ Думіна було розформовано та завантажено у вагони.
Історики подають цю історію як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого. Та й сам Думін визнав, що його відділ “не сповнив властивої своєї задачі, бо ані не роззброїв Трипільський район, ані не зліквідував зеленівської армії. На таку задачу, яку доручено моєму відділу, потрібно було далеко більше часу. В протягу півтора дня зліквідувати повстання, яке справді охопило цілий Трипільський район (у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства). Це було завдання немислиме до переведення. На те саме вже, щоби в цілому районі перешукати за зброєю, потрібно було щонайменше два тижні” [125] .
125
50, с. 40
Хоч на початку спомину Думін писав про “елементи, які збунтувалися”, тепер визнав, що “у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства”. Додам: озброєного і бойового селянства. Боюся, що якби відділ не був терміново відкликаний до Києва і Думін ще пару днів постріляв би з гармат по селах, то гостинні серця трипільських селян не витримали б таких “гостей” — і поховав би Зелений десь цей відділ у снігах Трипільщини. І ніхто б не знав, де він дівся.
Визнання Думіна, що отамана Зеленого підтримувала “більшість тамошнього селянства” — і не лише Трипілля, а й “цілого Трипільського району”, — наводить на думку, що Зелений врятував життя не тільки делегатам січовиків, а й воякам усього карального відділу на чолі з бездумним виконавцем злочинних наказів. “Розуміється, що того самого дня, якого експедиційний відділ вийшов із Трипілля, — писав Думін, — прибув туди отаман Зелений зі своїм штабом, а на другий день вся армія знову зібралася біля свойого батька. В тиждень після того зеленівці вже були під Білою Церквою і “віддячували” Січовикам за Обухів” [126] . Було за що!
126
50, с. 40
Тим часом “грізна” Директорія рятувалася втечею. Хоч евакуацію Києва оголосили о 9-й ранку 27 січня, виїхали лише о 3-й годині ночі 29 січня. Драпав з Києва і “переможець Трипілля” Осип Думін. Півтора місяця поотаманували Винниченко з Петлюрою у столиці. Такою була їхня перемога над Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського.
“Выжать все возможное из Украины”
Червоний бронепотяг "гибель контрреволюции". 1919–1920 рр. Копія.