Отаман Зелений
Шрифт:
А на Україну вже сунула хижа московська орда. Очолював її “командукр” Володимир Антонов-Овсеенко. 30 листопада 1918 р., напередодні походу, у прикордонному місті Суджа, що на Курщині, наставляючи червоноармійців, як поводити себе на завойованих територіях, він сказав: “Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери (…), с ними нельзя обращаться как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце — тверже, нервы — крепче. (…) Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России” [127] .
127
22
Українські
“Село переживало в цей час… якісь історичні дні, селом опанувала якась кумедна, скрита, невпрана радість, — писав Марко Шляховий із Глевахи, що під Києвом. — Чекали щось ніби похоже на те, що давно вже згублене і знову знайдене: ждали “братів” з Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та “Україна”… Ось дочекались. Це було діло під Масницею… Коли як наверне “братів”, та купами по хатах і… в “Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі”. А баби: “Бий, — мовляв, — тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого". — “Нє разґаварівай — немцев і ґайдамаков карміла! Варі, тебе ґаварят, варєнікі і жарь яішніцу..
Отут вперше і почув я голос одної селянки в Глевасі, яка, бідна, наслухалась, у старих літах будучи, “і в Бога і сверх Бога, в шестнадцать верст твою мать” і, випровадивши своїх “гостей”, каже мені: “Господи Милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь”. Еге, воно таки так і було якраз — це були злодії (…), на лихо ще й жиди між ними — та й ще й самі комісари і командіри.
“Дивіця, — каже ця сусідка, — з тими (думаю, що вона мала на увазі українців-галичан), було, й побалакаєш як слід, і дарма що вони ніби, кажуть, “чужі”, але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: “Викінь ікони с хати, а то паб’ю”. Я вже насилу його впросила… Хоть би дав Господь, аби вже вернулась та бідна Україна та той Петлюра, ато з цими хоть пропадай…” [128] .
128
83, с. 11 —12
Мабуть, із тривогою їхав Данило Терпило до ставки головнокомандувача Українським фронтом Красної армії Володимира Антонова-Овсєєнка. Було то 8 лютого 1919 року. Ось як “командукр” запам’ятав ту зустріч: “Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона “однобічно-партійна”. Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканність і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських. (…) Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню” [129] .
129
9
Окупаційний характер нової влади виявився швидко. Московський історик Л. Маймескулов зазначав: “Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян… Это недовольство крестьян усугублялось также “русотяпскими тенденциями”. Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад зайдами. Люди з тривогою переповідали одне одному, що “комуністи силою заганяють всіх у комуну, що вони навіть дітям вирізують на голій руці літеру “К”, тобто комуніст, (…) що комуністи всі євреї і що вони йдуть походом на православну церкву…” [130] .
130
60, с. 194
Трипільці
На нараді у Переяславі вирішили, що повстанці з усіх боків підуть на Київ і виб’ють звідти “московсько-жидівську комуну”. Але нишпорки винюхали плани змовників.
12 березня 1919 р. інформаційно-розвідувальний відділ політичного управління Народного комісаріату військових справ повідомляв, що Зелений контролює район Трипілля — Обухова — Кагарлика — Ржищева, “причому у Ржищеві перебуває загін у 700 чоловік, а сам Зелений заявляє, що бореться проти московського засилля і має контакти з організаціями полтавських полків” [131] . Безсумнівно, що Зелений боровся за Самостійну Україну, де вищим органом мали стати Ради селянських і робітничих депутатів — без комуністів, жидів і росіян.
131
88
Василь Кучабський писав: “Казав тоді отаман Зелений — криштально чесна людина, боготворена довколишнім селянством і його провідник, — до своїх дніпровців: “Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини!” [132] .
Бій червоної Дніпровської флотилії з повстанцями під Києвом. 1919 р. Копія.
132
51, с. 179
“Ходім, батьку, до Києва, гей!”
Київ, Хрещатик, поч. XX ст. Копія.
“Оце дождались — ждали більшовиків, а тут якась жидівська комуна”, — казали люди [133] . Останні ілюзії розтанули зі снігом. Усі чекали, коли зазеленіють ліси і перетворяться на повстанську хату.
Та вже гай листям вкриє, хоч він ще малий. Ой дай Боже! Щоб скоріше став він зелененький! Ой дай Боже! Та вже гай листям вкриє, гей, густіше від лози. “Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози! Ой час, батьку, ой час, батьку, гей, ой час ще й година. Бо вже стогне від ворога вся Україна! Ходім, батьку, до Києва, гей!”133
84, с. 114
Так співалося в думі про отамана Зеленого.
Повстання почалося 20 березня 1919 р. у Трипіллі. У той день зеленівці ліквідували більшовицьких агітаторів і продовольчий загін.
25 березня (ст. ст.) виступ підтримали Васильківські отамани Овсій Гончар-Бурлака і Марко Шляховий. Перший зібрав 7 тисяч повстанців. 25 березня, на Благовіщення (7 квітня за н. ст.), взялися за зброю люди і в інших повітах Київщини.
У наказі № 1 “Всеукревкому” команда адресувалася “всім-всім-всім” і кожному — вирушати на Київ… “Московсько-жидівська комуна” незчулася, як Київ, де вона вже зручно вмостилась, потрапив в облогу. Зелений перекрив дороги і Дніпро з півдня, а чорнобильський отаман Ілько Струк-з півночі.