Отаман Зелений
Шрифт:
Опинилися в Задаві. Тут не було нікого. Довкола царювала тиша. Тільки з хутора долітали звуки веселих пісень. То на вулиці співали таценківські хлопці й дівчата.
Мені на хвилину зробилося важко на душі. Я не міг зрозуміти, як тепер на Україні може хто-небудь співати та веселитись. Загальна мовчанка та тиша повинна залягти всюди — як німий протест проти дикого наїзника з півночі. Та в цій хвилині я пригадав собі вдачу нашого племені, я пригадав собі, що воно навіть на палях у Царгороді вмирало зі своєю гучною піснею на устах, з цією піснею, якій рівної на світі немає.
Із Задави вийшов загін на шлях, що веде до Плютів. Туди було яких
Між партизанами піднялася гутірка, а далі стало навіть весело. Оповідання та анекдоти мішалися з жартами та сміхами. Дотепи і безжурність Гощівців нагадували мені колишніх Запорожців, тих одчайдухів, що їм навіть у пеклі було б весело. Час минув, і не знати коли.
Вкінці дійшли ми до краю соснового ліса. До Плютів осталося пройти ще трохи молодим, недавно висадженим лісом. Наперед вислано стежу. Вона скоро відійшла в напрямі до хутора і небавом стрінула нас біля перших плютівських. хат зі звісткою, що комуна була сьогодні тут, але перед вечером вернула у Трипілля.
Ця відомість була певна, стежа одержала її від нашого повірника у Плютах. Як по інших поблизьких селах, так і тут мали ми свою людину, якої обов’язком було глядіти за всім, що діється в хуторі. Через своїх повірників гощівський загін був звичайно доволі добре поінформований про рух большевицьких частин в околицях Трипілля, про їхню силу, узброєння, настрій і роботу. На жаль, згодом Гощівці перестали цікавитися цими справами, зв’язки з більшістю повірників затратилися і довідатися, що діється довкола Гощова, стало доволі трудно.
Біля хутора ми відпочили півгодини. Тут можна було балакати тільки шепотом, а курити тільки під плащем, щоб не видко було огню. Ми рішили навіть Плютівцям, по більшій части людям зовсім певним, не зраджувати нашого переходу на Полтавщину.
По відпочинку рушив загін у бік Дніпра. Минувши послідні хати і церкву, вийшли ми на дніпровий луг. Удень звідтіля, як говорили Гощівці, видко було аж під Койлів, а тепер у тій стороні маячили численні огні, розкладені рибаками по дніпрових островах і плавнях. Рибацькі огнища то пригасали, маліли, блимали вовчими очима, зникали, то знову ненадійно росли і блистіли в окутаній ніччю далині, наче пожарища.
За чверть години дійшли ми до “пристані”, малої дніпрової затоки, де, звичайно, стояли човни плютівських та грабівських рибалок. Біля “пристані” тліло велике огнище. Біля нього куняв сторож, що пильнував човнів, та кілька якихось торговців, або, як їх звичайно називали большевики, спекулянтів, що їхали Дніпром з товарами в Київ. Коли ми наблизилися до човнів, заспаний сторож підвівся. Він із просоння не пізнав нас, але за хвилину прочуняв, підійшов і запитав, скільки нам треба човнів. Він говорив пошепки, щоб не почув хто зі “спекулянтів” і не зрадив комуні того, що він стоїть із нами у зв’язку. Правда, загально було відомо, що торговці не любили большевиків, але краще було оберігатися, бо і між ними міг трапитися їхній аґент.
Гощівці розпитали ще дещо сторожа, а потім вибрали п’ять найлегших човнів і зараз же в них розсадовилися. Треба було поспішати, щоб перед сходом сонця бути в Рудякові. Сторож видав нам весла. Човна відчалили від берега. Гребці вдарили по воді… В їхніх
Ми виплили на середину ріки. Гребці повитягали весла, гребти було вже не потрібно, бо нас несла сама течія, тільки керманичі мусіли пильнувати напрямку.
Я переконаний, що в загоні не було ні одного, котрий пожалував би того, що ми не пішли безпечнішим шляхом, сухопуттям, а пустилися Дніпром. Щось більш романтичного, як ця наша подорож, годі собі уявити. Над нами — чисте небо з мільйонами зір, що мерехтять у невідомій, таємничій далечині, а під нами — гладке, вилискуюче, великанське водяне дзеркало. В нічній темноті береги Дніпра зіллялися з обрієм, малося вражіння, що ми пливемо по морю. Рибацькі вогні, блимаючи по островах, то зникали, то знову показувалися в ріжних сторонах, наче душі, що блукають над своїми могилами. Тільки дике птаство, піднімаючись час від часу з вереском із прибережних чагарників і очеретів, перебивало глибоку тишину, що лягла на дніпровому річищі. Все це робило вражіння чогось небуденного, романтичного і западало глибоко в душу, жадну вражінь та переживань.
Човни пліши один за одним тихо і майже непомітно. На них царювала глибока мовчанка, навіть Овсія не було чути, тільки Колісник, котрий плив у першому човні, де примістився і я, глядів пильно вперед і щось бубонів під ніс. Але довкола не помічалося нічого підозрілого. Як розказував сторож, на Дніпрі сьогодні не видко було ніяких пасажирських пароплавів за винятком “броневика” (панцирного пароплава), що біля четвертої години пополудні подався кудись на низ у бік Трипілля.
Спочатку партизани зберігали тишину. Але згодом, коли показалося, що на Дніпрі не має жадної небезпеки, не видержали. На човнах, пливучих позаду, почулася найперше гутірка, а далі понеслася притишена мелодія звісної козацької пісні про Дорошенка та Сагайдачного. Пісня про великого земляка-Галичанина, що проміняв жінку на тютюн та люльку, як співається в ній, зродила в мені цілий рій думок і спогадів. Перед моїми очима, немов живі, стали наші чубаті завзяті предки.
Вони колись також цим самим шляхом плили на своїх човнах, щоб погуляти на Чорному морю та погостювати в Кафі, Трапезунді, Синопі, а навіть під мурами султанської столиці Царгороду. Так само в першому човні їхній отаман напружував свій зір та розглядав, “де тут буть роботі”. Як сьогодні, так і тоді лилася тиха пісня по хвилях дужого Дніпра, і так само як наша горстка мріяла про визволення України з-під червоної московсько-комуністичної кормиги, мріяло і чубате козацтво про визволення своєї Батьківщини з-під чужого ярма і лило обильно свою кров.
Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий! Багато ти, батьку, у море носив Козацької крови; ще понесеш, друже!Пригадалися Кобзареві слова… І справді, скільки нашої крови переніс старий Дніпро у Чорне море! Та, може, в цьому й лихо, що цю дорогоцінну кров проковтнуло море, замісць того щоб вона всякнула в нашу многострадальну землю. З неї були б виросли по українських ланах червоні маки і нагадували слідуючим поколінням, хто вони, яких батьків діти, ким і за що закуті. А так — забулося. Багато забулося…