Отаман Зелений
Шрифт:
На всякий випадок ми згодилися з Григоровичем на те, що коли б нас наші опікуни пробували арештувати де-небудь на улиці, то ми почнемо стрілянину і будемо тікати за місто у бік Байкової гори. Там мав я знакомих, і ми могли дуже скоро скритися перед евентуальною (можливою. — Ред.)погонею.
На короткому відпочинкові підводи рушили в сторону Київа. Ми доїхали до першої трамвайної станиці на Деміївці. Комісарі позлізали з підвод і підійшли до нас.
— Ну, до свіданія, таваріщі, ми паєдєм на трамвае в город, потому что у нас мноґо дєл, — сказав
Григорович сказав, що він іде просто на з’їзд, а я вертаю в Школу червоних старшин.
З тим комісарі відійшли, як мені здалося, з дуже задоволеними мінами. Вони, певно, раділи в душі, що без мороки “ґалубчіки” самі залізуть у розставлені ними лабети.
Чекісти-комісарі відійшли.
— Бачиш, хто вони такі, тепер, мабуть, повіриш, що се не чекісти, — сказав, усміхаючись, Григорович, коли ми остались самі. — Хіба вони так оставили б нас “на проізвол судьби”, коли б мали намір нас арештувати? — філософствував він дальше.
Я не відповідав наразі нічого, бо й сам не розумів, що має означати їх поступок. У мені навіть на хвилю збудилися сумніви, чи підозріння щодо комісарів були оправдані. Дійсно, на такий фінал я не був приготований. Усе те ставало для мене раз зовсім незрозуміле, то знов ясне — і просте, і звичайне, що аж дивувався.
Та все-таки думка на осторожність укінці перемогла, і я рішив, що тут розходиться про якийсь підступ.
Розтягнувшись знову вигідно на підводах, проминули ми Деміївку і в’їхали на Велику Васильківську. Вона була оживлена як звичайно. На її хідниках просувалася пестра (різношерста. — Ред.)обдерта публіка, а серединою проїжджало чимало вантажних підвод та “ізвощиків”.
У ті часи, коли прийшлося мені стояти тут залогою, я любив Київ, любив його, не вважаючи на те, що він і не мав характеру українського міста, та тепер зненавидів я його цілою душею. Я зненавидів його тепер до безкраю за безхарактерність, підлоту і рабство мешканців, що жили в ньому, за їхнє примирення з московською окупацією, за їх шапкуваннє перед кождою владою. Я ненавидів Київ тепер і за те, що його підле населення сплямило гордість української столиці.
Весь час мойого побуту у Школі червоних старшин я рідко виходив у город, бо коли переходив знайомими вулицями, де лилася кров Січового стрілецтва, де впали доспілим колоссям буйні голови Вільного козацтва, то сі ясні спомини в порівнянні з теперішністю мене занадто хвилювали.
У сій хвилі я був ще більш приголомшений, а спомини радужними метеликами, хрещатим золотим барвінком стелилися в моїй душі і викликали невисловлену тугу і жаль за минулими днями Стрілецької Слави, що колись пишалася тут, в українському Єрусалимі.
Підводи поволі котилися по лихо брукованій улиці й немилосердно трясли. Мовчки так доїхали ми до того місця, де сходяться Хрещатик і Караваївська. Тут рух був ще більший. На хіднику тиснулася просто в одну і другу сторону юрба народу, поштуркуючи і лаючи себе взаїмно.
Підводи в’їздили вже на Хрещатик, коли з юрби підбіг до нас Жидок. Був се тип чекіста гіршого сорту, скулений (згорблений. — Ред.),мало
— Стой, таваріщі! Ви адкуда єдєтє?
Збуджені його криком ми прочуняли із задуми.
— А вам яке діло, звідкіля ми їдемо? — відрубав Григорович.
Жидок спочатку дещо сконфузився такою відповіддю, але не дався збити з пантелику.
— Мне нужно знать, я хачу знать, я хачу знать, аткуда ви єдєтє? — варнякав він, йдучи за підводою.
Я нічого не відзивався, та Григорович (він взагалі був гарячий) не видержав:
— Пішов ти к чортовій матері! Я тобі як скажу, звідкіля ми їдемо, то й не ворухнешся, жидівська пико!
Природно, що як я, так і Григорович зразу догадалися, що маємо діло з чекістом. Тому я трутив (штовхнув. — Ред.)Григоровича, щоб мовчав, та він тим більше роз’ярився і начав лаяти Жидка, що аж публіка стала збиратися.
Жидок ще якийсь час йшов за підводою, а потім, відійшовши кілька кроків убік, звернувся до нас та підніс затиснений кулак угору.
— Падаждітє сейчас, сейчас, ми…
Дальших його слів я не чув і не розумів, зрозумів, однак, те, що він грозив нам.
Жидок швидко зникав у юрбі, оглядаючись пару разів у наш бік. Його лютого гадючого погляду, з яким проводив нас, я ще й тепер не в силі забути. А в тому погляді містилося все, що можна назвати звірячим: і кровожадність, і дика лють, і безгранична жадоба мести — все те містилося в погляді Жидка-чекіста.
Та після того інциденту я більше не надумувався, не комбінував і не ждав на розв’язаннє Гордіївого вузла, але миттю скочив з підводи і майже силою стягнув з неї Григоровича.
— Тікаймо звідсіля, друже, чимскорше, бо побачиш, що з того вийде…
Григорович спочатку глядів на мене здивовано, але, засуґестований моїм рішучим поведением (під впливом моєї рішучості. — Ред.),узяв свій клунок і плащ та пішов за мною. Підводчикам-дядькам і червоноармійцям сказали ми, що йдемо купити дещо з’їсти і за півгодини вертаємо сюди назад і поїдемо на з’їзд. За кілька хвиль ми йшли по улиці Караваївській у бік університету.
— Чого ж ти так схопився як опарений? — запитав вкінці Григорович, який усе ще не розумів, здається, того, на що заносилося.
Ми збільшили кроку, а я начав йому виясняти, в яку ми могли попасти халепу, і так уже сіті чрезвичайки начинали обмотувати нас. На мій погляд, комісарі, оставивши нас на підводах на початку Київа, виїхали самі чимскорше в Чека і вислали проти нас аґентів. Ті мали нас стрінути і весь час слідкувати за нами, а в догідний момент арештувати. Видко, однак, що вислали до сеї справи якихось дураків, бо хитрий аґент був би не приступив ніколи до нас на вулиці й був би не питав, звідкіля ми їдемо. Очевидно, що проти нас вислано кількох аґентів, але вони не були разом і не могли один другому помогти, а вирвався тільки дурний Жидок. Не було сумніву, що вилаяний Григоровичем аґент пустився в юрбу для того, щоб відшукати своїх товаришів.