Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

Пароход мав відійти за півтори години, а до пристані, що в сей час була аж під Халеп’ям, був порядний шмат дороги. Треба було спішитися. Ми готові були вже до виходу, як нараз почули в передній кімнаті знакомі нам із вчорашніх відвідин голоси. За хвилю в хату ввійшли комісарі, і з перших їхніх слів ми пізнали, що вони “вдрєбезґі” п’яні.

— Здраствуйтє, таваріщі, — крикнув червоний комісар, подаючи нам руку. — Так ви уже ґатови в путь?

— Та вже пора на пароход, — відмітив Григорович і взяв на плечі сумку.

Я зробив те саме.

Червоний комісар сів тим часом на моє ліжко, закурив і, сплюнувши на підлогу, лаяв когось (руським словом); його товариш мовчав і тільки глуповато-п’яно

усміхався.

А ми з Григоровичем все ще стояли із сумками на плечах біля дверей і ждали, щоб “гості” винеслися з кімнати.

Нагло (несподівано. — Ред. )червоний комісар вийняв з кобури нагана і кинув з цілої сили на стіл, а потім ударив міцно рукою по столі, аж шиби задзвеніли.

— Ех, ми, чорт пабєрі!.. — гукнув, мов скажений, і глянув визиваючо в нашу сторону.

Мені від його погляду — такий він був звірський — аж мороз пішов поза спиною. Я глянув на Григоровича, — той держав руку в кишені на револьвері…

— Да брось, что ти дурака валяєш, да брось, Ванька, — кинувся до роз’яреного червоного комісара його товариш.

Він узяв нагана та поклав знов у кобуру червоного комісара. Той дещо успокоївся і, закашлявши ще пару разів, підвівся з ліжка. Що мала означати ціла ця сцена, годі сказати напевно, але з погляду його очей я догадувався, до чого воно йшло…

— Йдьомте, таваріщі, йдьом на параход, а то єщо апаздаєм к чорту, — запропонував комісар у гострій шапці.

Ми з Григоровичем вийшли з кімнати перші. Господиня, переполохана лайками та криком п’яного комісара, стріла нас на порозі та якось несміло побажала нам щасливої дороги.

— Скоро та щасливо вертайте, — сказала, віддаючи Григоровичеви клунок із приготованими на дорогу харчами.

Червоний комісар вийшов зараз же за нами.

— Нєчєво, хазяйка, не беспокойтесь, ми скоро вазвратімся вместе живи да здарови, — сказав він господині, вимовляючи слова “живи да здарови” з якоюсь многозначущою злобою.

По дорозі до пристані комісарі дещо прочуняли. Началася балачка про погоду. Здавалося, ніби сей прикрий настрій, спричинений нетактовною поведінкою “гостя”, уступив. Так, розмовляючи про всякі дурниці, дійшли ми до пристані.

На пароход прийшлося нам ждати більше двох годин, й так, на моє велике здивованнє, ми його не діждалися. Вже над вечір вернули домів. По дорозі ми умовилися з Григоровичем, що на другий день рано виїдемо в Київ підводою. Для нас такий оборот справи був корисний. Підводою, власне, треба було їхати на села Злодіївку, хутір Граби, а потім лісом через хутори Плюти і Рудики. Я тут зовсім певний того, що комісарі вже тепер не будуть мати відваги їхати з нами по тій дорозі, бо особливо біля Плютів і Рудиків вешталися часто Гощівці. І круто приходилося комуністам, коли який попав у їхні руки. Розуміється, що для нас із Григоровичем ся дорога не представляла ніякої небезпеки, бо ми вже давно з Гощівцями стояли в порозумінню, а Григорович був у них навіть у гостях.

Та яке було наше здивованнє, коли пізно ввечері комісарі знову прийшли до нас, тепер уже майже зовсім тверезі й, довідавшись, що ми на другий день ідемо підводою в Київ, заявили, що й вони поїдуть із нами. Правда, їх дивувало те, що ми рішили їхати так небезпечною дорогою для совітських служачих дорогою, і вони розпитували, що ми робитимемо, коли на нас нападуть “бандіти” [311] . Ми відповіли, що будемо боронитись до останку, а Гощівцям у руки живими не піддамося. Не знаю, чи повірили вони в наші запевнення, але бодай удавали, що вірять. Розпрощавшись із нами “падружескі”, комісарі відійшли.

311

Большевики

завсіди партизанів називали бандитами.

Тепер і скептик Григорович призадумався над тим, чого комісарам так спішно в Київ, і то обов’язково хотять їхати з нами. Тут Григорович ще пригадав, що вони говорили про поїздку в Германівку, про яку уже тепер не згадують.

З такими думками і роєм питань, догадів і сумнівів полягали ми спати.

У понеділок ледве почало світати, як уже обидва комісарі, а з ними чотири червоноармійці прийшли на нашу квартиру. Заїхало чотири підводи. Ми розмістилися на них. На першій і на другій сіли по два червоноармійці, а на третій обидва комісарі. Ми з Григоровичем сіли на останню підводу. Видно, що комісарі здавали собі справу з небезпеки, яка їм грозила з боку Гощівців, бо, крім власних револьверів, озброїлися ще у кріси, позичені у котрогось з місцевих комуністів. Ми теж із Григоровичем озброїлися в обрізи [312] , щоб заманіфестувати наші льояльні наміри у випадку небезпеки.

312

Обріз, куцак, скорочений кріс. Обрізи звичайно вживали менші партизанські відділи.

Небо на сході покрилося легкою пурпурою, перетканою золотом. На землю впала рання роса. Заповідався гарячий спекотливий день.

Підводи виїхали з Трипілля, минули левади й виїхали на село Злодіївку. Звідтіля починався ліс, що тягнеться аж до Вити-Литовської. Комісарі й червоноармійці сиділи на підводах чолом до ліса і держали кріси у поготівлю на колінах. Вони пильно слідили за кожним придорожнім корчем, за кожним бугром, яких так багато на дніпровському березі.

З початку ми з Григоровичем старалися грати ту саму комедію, але пізніше відложили кріси, а самі поклалися на підводі та наздоганяли недоспану ніч. Коли ми розбудилися, сонце стояло вже високо і немилосердно припікало.

Тепер їхали ми вже широким лугом, ліс тягнувся по лівій стороні, або по віддалі якоїсь верстви. На передніх підводах червоноармійці також спали, тільки комісарі все ще сиділи з крісами, готовими в кожній хвилині до стрілу.

Біля полудня в’їхали підводи в село Мишолівку. Тут дядьки-підводники пристанули, щоб відпочити. Коні мусіли набратися сил, бо перед нами була ще Деміївська гора.

Комісарі під час постою зайшли до якоїсь хати, а ми з Григоровичем почали обговорювати плян діяння у випадку, коли б заповілося на наше арештованнє. Григорович, що й тепер не дуже вірив у те, що наші супутники чекісти, але вкінці висказав думку, що якщо се дійсно аґенти чрезвичайки, то вони спробують нас арештувати зараз же, на початку Київа.

Я, однак, дивився на сю справу дещо інакше. Я був переконаний, що гра в кота і мишу буде проваджена дуже зручно ще довший час, може, навіть кільканадцять днів. Перш за все, по моїм переконанню, вони вкажуть нас иншим чекістам, а ті начнуть ходити за нами, будуть слідити доми й особи, з якими ми будемо стикатися, одним словом, будуть пильно — так, як вони те вміють, — розтягати довкола нас невидимі сіти, щоб у відповідному моменті стягнути їх і омотати ними свої жертви. Проти сього погляду, що комісарі чекісти схочуть нас арештувати зараз по в’їзді в Київ, промовляло ще й те, що ми були узброєні і могли будь-що успішно боронитися. При стрілянині, очевидно, повстало б замішаннє й паніка, і тоді нам не тяжко було втекти. В найгіршому разі можна було припускати, що мене арештують із прибуттям у школу, а Григоровича на з’їзді.