Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

Село Триполье, которое атаман Зелёный избрал своей “столицей”, находится в 50 километрах от Киева. Расположенное на крутом берегу Днепра и окружённое холмами и оврагами, оно представляло собой удобную для бандитов позицию. Отсюда они совершали свои разбойничьи набеги на соседние сёла, а нередко угрожали и Киеву.

Отряд продвигался к селу Триполье с боями. В это же время по Днепру к селу подошли корабли красной флотилии, которые открыли огонь по позициям бандитов. Атаман Зелёный быстро вывел из села свои основные силы, а оставшиеся бандиты оказали не очень серьёзное сопротивление. “Столица” банды Зелёного была захвачена.

Красноармейский отряд расположился на отдых. Два дня отдыхали бойцы, проводили митинги, собрания коммунистов и комсомольцев. Но командование караульным полком не приняло необходимых мер для охраны села. Притаившиеся в селе кулаки поддерживали тайную связь с бандой, сообщая о силе и расположении отрядов, а командование бездействовало.

Лишь позже стало известно, что командир Киевского караульного полка Солянов, бывший

офицер царской армии, изменил Советской власти и через кулаков вошёл в контакт с атаманом Зелёным. По этой причине и не было принято необходимых мер для охраны села.

Михаила Ратманского и его товарищей насторожила “беспечность” командования, и часть бойцов комсомольского отряда по собственной инициативе заняли оборону у мельницы на краю села.

Воспользовавшись изменой Солянова, банда численностью более 2000 человек под командованием атамана Зелёного тёмной ночью напала на отдыхавшие отряды.

Первыми в бой вступили бойцы во главе с Ратманским, которые находились у мельницы. Они отчаянно сражались с превосходящими в несколько раз силами противника и погибали один за другим. Некоторые комсомольцы смогли укрыться на мельнице. Но бандиты подожгли мельницу, и все герои сгорели заживо. Пока шёл бой у мельницы, остальные бандиты окружили село. Более пяти часов, неся большие потери, мужественно сражались с бандитами красноармейцы и комсомольцы.

Несмотря на их героическое сопротивление, бандитам удалось окружить остатки отрядов в селе и плотно прижать их к Днепру. У бойцов не хватало боеприпасов, и они неоднократно переходили в штыковые атаки. Часть бойцов бросается в Днепр. Бандиты расстреливают их прямо в воде. Из всего комсомольского отряда лишь шестерым героям удалось спастись, переплыв Днепр. Одной из них была Катя (Кейла) Финварб, моя будущая бабушка.

Захваченных в плен красноармейцев и комсомольцев бандиты разделили на несколько групп. Расправой руководил сам атаман Зелёный. Коммунистов и комсомольцев первой группы перед расстрелом заставили рыть себе могилу. Но как только лопаты оказались в руках коммунаров, они смело бросились на бандитов. Последняя схватка мужественных бойцов закончилась тем, что их в упор расстреляли враги. Это был последний смертный бой красных коммунаров!

Другую группу бойцов бандиты связали колючей проволокой и сбросили с крутого берега в Днепр.

Небольшую группу комсомольцев бандиты привели в деревню Холопье (Халеп’я. — Ред.), в штаб атамана Зелёного. Поиздевавшись вдоволь над связанными пленниками, бандиты сбросили их живыми в глубокий колодец. Так погибли герои, из которых самому старшему было 25 лет, а самому младшему всего 16.

Вскоре после своего чудесного спасения Катя (Кейла) Финварб встречает на своём жизненном пути молодого красноармейца Герша Грибера и в 1919 году выходит за него замуж.

Альфред ГРИБЕР, “О жизни, о людях и о себе”

БорисКорнилов. Описание банды Зеленого

Табор тысячу оглобель поднял к небу в синий день. За Зеленым ходит свита, о каменья — гром копыта… И, нарочно ли, по злобе ль, крыши сбиты набекрень. Все к Зеленому с поклоном — почесть робкая низка… Адъютанты за Зеленым ходят в шелковых носках. Сам Зеленый пышен, ярок, выпивает не спеша до обеда десять чарок, за обедом два ковша. На телегу ставят кресло, жбан ведерный у локтя — атаманья туша влезла на сидение, пыхтя. Он горит зеленой формой, как хоругвой боевой… На груди его отличья, под ногами шкура бычья, по бокам его отборный охранение-конвой. Он на шкуру ставит ногу, и псаломщик на низу похвалу ему, как богу, произносит наизусть. Атаман глядит сурово, он к войскам имеет слово: — Вы, бойцы мои лихие, необъятны и смелы, потому что вы — стихия, словно море, и орлы. На Москву пойдем, паскуду, победим — приказ таков… Губернаторами всюду мы посадим мужиков. От Москвы и до Ростова водки некуда девать, — наша армия Христова будет

петь и воевать. Это не великий пост вам, не узилище, не гроб, и под нашим руководством не погибнет хлебороб. Я закончил. И ревом он увенчан, как славой. Жалит глазом суровым и дергает бровью… На телегу влезает некто робкий, плюгавый, приседает, как заяц, атаману, сословью. Он одернул зеленый вице-полупердончик, показал запыленный языка легкий кончик, взвигнул, к шуму приладясь: — Вы — живительный кладезь, переполненный гневом священным, от бога… В предстоящей борьбе вам мы, эсеры, — помога… И от края до края табор пьяный и пестрый. Воют кони, пылая кровью чистой и острой…

Корнилов Б.Стихотворения и поэмы. — Москва — Ленинград: Советский писатель, 1966. — С. 385 — 387.

Останні свідчення

Раїса Браславець (Терпило). Історія роду Грицька Терпила

Грицько Ількович Терпило (праворуч). 1914 р. З оригіналу.

Мій дід Грицько Ількович Терпило був рідним братом Данила, якого під час революції знали як отамана Зеленого. Грицько Терпило народився орієнтовно 1877 року, його дружина Федора Степанівна — орієнтовно 1883 року. Було у них 13 дітей, але вижило тільки шестеро: Іван (мій батько), 1905 р. н., Катерина, 1908 р. н., Марія, 1910 р. н., Євдокія, 1912 р. н., Галина, 1924 р. н., Павло, 1930 р. н. Всі вони, крім Галини, жили в Україні — Києві й Трипіллі. Поховані на рідному цвинтарі. Галина ж після війни оселилася в Москві. Всі члени цієї сім’ї вже пішли за межу, звідки ніхто не повертається. Земля їм пухом і царство їм небесне!

Що я знаю про рід Терпил? Мій батько Іван мав 4 класи освіти, був добрим столяром, як і його батько. В 1926 р. Іван оженився на моїй матері — Палажці Антонівні Трав’янко (1903 р. н,). Після весілля вони поїхали в с. Черевки Березанського району на Київщині (тоді всі шукали кращої долі). Записались у комуну. Там я 1929 року і народилась. Так що від народження я “комунарка”. Життя в комуні їм не сподобалось, нічого там не заробили, працювали два роки на чужих людей. Переїхали в Ірпінь, де батько влаштувався лісником. Йому дали корову й земельний наділ, 5 соток землі, які він засіяв гречкою. Ота гречка і корова врятували нашу сім’ю від голодної смерті. В 1932 р. мати ще одну дитину народила — мого брата Віктора.

1934 року мій батько подав заяву про вступ до компартії, але на зборах знайшовся якийсь комуніст, який, почувши прізвище Терпило, сказав: “Треба перевірити, чи не родич це бандита Зеленого”. Батько, відчувши небезпеку, повернувся в Трипілля. Там жили два роки разом із сім’єю діда Грицька. Старші батькові сестри вже повиходили заміж, залишились тільки менші діти — Галинка та Павло.

Мені тоді було 6–7 років, і я добре пам’ятаю свого діда Григорія. Він і зараз у моїй уяві стоїть як живий — красивий, ставний, з невеличкою борідкою і вусами, веселий, роботящий. Я свого діда любила. Він був столяром і майстрував нам, дітям, усякі дерев’яні іграшки — то возика, то гойдалку, то ще щось придумає. А ще дідусь знав багато українських казок і цікаво їх розказував. Було, в кінці зимового дня ми, діти, залазили на піч, він сідав на ослоні, руками щось майстрував (він ніколи не сидів без діла) і починав розповідати. Про свого брата Данила нічого не говорив, бо ми були малі, щоб все те зрозуміти, та й боялись люди про ті часи згадувати. А казки розказував так, що ми слухали затамувавши подих. Одну з них я запам’ятала на все життя. Називалась вона “Казка про козака Рися”. Коли я вчилась у 10-му класі і вчителька дала нам вільну тему для твору, я відтворила цю казку так, як мені розповів дідусь. Назвала її “Дідова казка”. А під заголовком написала: “Цю казку розказав мені дідусь, коли мені було 7 років”.

Казку про козака Рися я розповідала дітям в інтернаті, в якому деякий час працювала вихователькою, потім, коли вийшла заміж, — своїм дітям, а тепер й онуки знають її. Думаю, що й вони передадуть дідову казку своїм дітям і онукам. Дід Григорій, мабуть, ніколи не думав, який дорогий і пам’ятний скарб передав він у спадок своїм нащадкам.

1937 року ми переїхали до Києва. Я вже вчилась у першому класі, коли до нас дійшла сумна звістка: діда Грицька заарештовано і вислано в табори. Звідти він так і не повернувся. Я дуже плакала, мені було так жаль мого доброго дідуся.