Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

Антоніна ЛИТВИН (ГАРМАШ)

Гребені — Стайки, листопад 2011 р.

Михайло Горловий. “Так ввійшла в хату Петра Стрільця радянська влада”

Як не стало Зеленого, не стало і його армії… Червоні зайшли в Щербанівку й почали палити хати зеленівців. Так згоріла і хата Петра Стрільця. В селі знали, що він допомагав Зеленому, тож активісти обзивали його “зєльоновцем”. Коли почалася колективізація, більшовики забрали конячку і розібрали клуню, бо Стрілець відмовився йти до колгоспу.

Якось навідався брат дружини Одарки,

Петро Глущенко із села Красного, людина освічена, садівник, агроном, закінчив інститут. Порадив:

— Ти, Петре, з цею владою не жартуй, вона тебе так не залишить. Іди в колгосп, бо буде гірше.

— А навіщо мені той колгосп? — відповів Петро. — Ми жили як люди і житимемо так і далі, не голодні і не босі… На днях приходив виконавець із сільради, говорив, що визивають на розмову. Ну що ж, піду…

Наблизившись до хати “розкуркуленого”, з якої зробили сільську раду, почув спів і п’яні вигуки активістів та активісток. Вони щойно повернулись із Григорівки, де громили церкву разом із григорівськими комунарами. Гарна церква була. Обдерли її як липку, хреста збили і все начиння вигребли на вулицю. Щербанівці навантажили на підводу великі ікони (у зріст людини) — Діви Марії, святого Миколая, Георгія Побідоносця. З них вирішили поробити столи та щити в сільській раді. Коли Стрілець зайшов до хати, п’яні активісти почали глузувати:

— Зєльоновєц, зєльоновєц, ми с тебя сдєлаім катлєту.

— Что, не хочеш в калхоз? — кричав миршавий жидок з Обухова Рябошапка. Писок у нього був перекошений, побитий віспою, а очі булькаті, як у жаби.

— Він самостійник! — викрикував щербанівець Петро Духленко.

Два п’яних активісти схопили Стрільця за руки, а п’яні дівчата заверещали:

— Бий його, сволоч зелену, недобиту! — І вп’ялися кігтями в густу шевелюру.

Ззаду відчув тяжкий удар, більше не пам’ятав нічого.

Тіло обм’якло і гепнулося на долівку. Оришка і Санька топтались по Петрові, важкі стегна і сідниці трамбували Петрове тіло. Сп’янілі дружини активістів накрили Петрове тіло великими іконами і почали витанцьовувати революційні частушки. Ікони рипіли на Петровій спині, а товста, як колода, Санька гецала з усієї сили. Діти, що заглядали у вікна, злякано витріщивши очі, вже роздзвонили по селу, що комуністи з активістами побили Петра Стрільця.

Люди сповістили дружині Петра Одарці, вона прилетіла відразу ж.

— Що ви робите, бандитська ваша кров! — закричала Одарка. — Безневинну людину вбиваєте!

Активістки кинулись до Одарки, але бойова молодиця дала їм відсіч. На поміч кинулись молодики. Скрутили Одарку і намагалися вштовхнути в палаючу піч, яка аж гула від понівечених лакових ікон. У цей час підбігли селяни і заходилися визволяти односельчан, але було вже пізно… Петра винесли на руках, Одарку ж, яка ледь переступала ногами, вели під руки.

— Що ж ви наробили, антихристи, вбили мого господаря! — кричала не своїм голосом Одарка.

Петро лежав удома непритомний, а через два місяці сім’я залишилася без батька і чоловіка. Так ввійшла в хату Петра Стрільця радянська влада. Смерть, голод і злидні панували тоді по всій Україні.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки художників України, член Національної спілки письменників України с. Щербанівка — Київ, 2008 р.

Лариса Громадська.Перевізник Іван Маслюк з Кийлова

Повстанці

отамана Зеленого були переважно з Київської губернії. Проте були у Зеленого й мешканці Лівобережжя, насамперед з Полтавщини. І не дивно, адже Дніпро не тільки розділяв правобережні й лівобережні села, а і єднав їх — мешканці Трипілля, Халеп’я, Стайок, Витачева, Кийлова та Рудакова родичалися між собою.

Це підтверджує Тетяна Веніамінівна Коробкова, племінниця письменника Олеся Бердника, яка дослідила історію с. Кийлова (село Бердників з діда-прадіда) від наших днів до 1845 року. В самому ж Кийлові говорять, що дружні стосунки з Трипіллям споконвіку у селян були міцніші, ніж, наприклад, із сусіднім Вороньковом.

Григорій Якович Петренко (1931 р. н.) розповідав, що місцеві повстанці тримали зв’язок із Зеленим. Про це йому розповідали мешканці Кийлова старшого покоління. “Я любив спілкуватися з ними. Завжди цікавився історією, особливо мене цікавила історія Визвольної боротьби, — казав Григорій Якович. — Від старших людей я довідався, що повстанців перевозили через Дніпро до Трипілля Іван Маслюк і Петро Бердник (мій дід і молодший брат Василя, діда Олеся Бердника). Приходили до річки і гукали з берега: “Дай перевоза!”

Правнук Святослав Маслюк розповів, що Іван Олександрович Маслюк народився 1890 року в с. Кийлові на хутірку Крячки, біля озера Бакай. Його батько, Олександр Васильович Маслюк, до революції 1917 року був заможним господарем, мав великі статки. Землі його були по всьому Переяславському повіту. Він мав водяні й вітряні млини, пасіку… Свої володіння розділив між двома синами Павлом та Іваном.

Іван воював на фронтах Першої світової війни, був на кораблі сигнальником. Додому повернувся 1916 року. Як і його батько, Іван Олександрович був добрим господарем, радо приймав гостей. У нього часто гостювали як повстанці Зеленого, так і хлопці отамана Івана Черпака з Воронькова.

Григорій Якович Петренко розповідав: “Навпроти Івана жив його брат Павло, його разом з Йосипом Бердником 1919 року вбили більшовики (на тому місці тепер у с. Кийлові пам’ятник радянським воїнам). Павло і Йосип були в сотні отамана Черпака, коли вона намагалася на річці Трубіж, біля Баришівки, 4–5 лютого 1919 року, затримати наступ на Київ частин Красної армії. Багато юнаків тоді загинуло. Павлові ж пощастило повернулися живим. Та хтось доніс про нього більшовикам..

Улітку 1941 року пастухи переправляли корів, коней та овець на лівий берег Дніпра. Радянське командування заборонило пастухам вертатися у рідні села. “Кого ловили при спробі перепливти Дніпро, розстрілювали у Воронькові, — розповідав 80-річний Григорій Петренко. — Багато вбито там і “дезертирів”, які тікали з фронту”.

Іван Маслюк мав кума у Трипіллі, він його не раз перевозив через Дніпро. І на цей раз кум звернувся до нього. Хтось побачив (у селі говорять, що вчитель із Кийлова Кулик) і доніс. Комуністи арештували Івана й розстріляли у Воронькові у старій школі. Тоді, в 1941-му, у ній містився штаб дивізії. Очевидці стверджували, що у школі була справжня катівня: більшовики знищили там чимало “неблагонадійних”.

Трипільський кум залишився живий і після війни розповів про це Івановим сусідам у Кийлові. “Минуло зовсім небагато часу від Голодомору 1933 року, від репресій 1930-х років, — казав він. — Ніхто не хотів воювати. За що люди повинні вмирати? Була у нас Батьківщина? Ми були колонією…”