Піца «Гімалаї»
Шрифт:
Редьку пересмикнуло.
– Ну і шо мені з того? Колоти лобстерів горіхоколом за п’ятнадцять гривень на годину?
– Лобстерів горіхоколом не колять. – Соня дістала гаманця й витягла з нього гроші за обід.
– Ну?
– Тобі дадуть мопед. Будеш швидко піцу розвозити по місту. Пробки, сама знаєш, ліпше оминати тротуарами. Ти в нас – хамка ще та, тобі не звикати.
– Я на велосипеді…
– Та яка різниця. Платять тобі двісті баксів на тиждень – жирні гроші як на кризу – плюс чайові такі, що ці мальчики, – Соня кивнула на офіціантів, що гиготіли коло шинквасу, – хором
– Не знаю… – в Редьки вкотре майнула думка про її даремну вищу освіту.
– Подумай. Варіант хороший. У мене телевізійники знайомі за чотири тисячі гривень фігачать за трьох зараз. Так що вісімсот чистими плюс чайових мінімум стільки ж – жирнюча сума. Стане тобі на твої Ґоа і без спекуляцій джіпіесами коло метро.
Редька кивнула, підвелася, дістала з кишені гордих 50 гривень, поклала їх на стіл – цього мало вистачити за порцію момо з сиром і розсекреченою кінзою – і вийшла з «Момо Bar».
«Цікаво, – подумалось на виході Редьці, – чого то всі пишуть “І вийшов у ніч”, і ніхто не каже, що “вийшов у день”?…»
Не припиняючи ще злитися на поблажливий тон великої Соні, вона вже подумки витрачала ще не зароблені гроші. Її наздоганяв запах смаженого часнику з барної кухні. Дивно, як такого запаху не цуралася її ідеальна сестра.
Хороше місце цей момо-бар. Хоча б жуєш гімалайське їдло, якщо вже не бачиш Гімалаїв. Як там у когось із філософів? Існують тільки ті об’єкти, котрі ми осягаємо в цю мить?… Втім, Редька десь краєчком мозку підозрювала, що насправді гори ці завжди є. Чого б то їх інакше кликали Вічними Горами? Якщо довго іти на південний схід і дивитися достатньо високо вгору, Гімалаї точно мусять показатися. Тільки спершу ти не відрізниш їх від хмар над деревами й будинками.
9
Редька тішилася новенькому мопеду, як дурень торбі. Не зважаючи ні на холод, ні на матюки водіїв, особливо люб’язних до дівчат на двоколісному транспорті. В Редьки вже був до цього велосипедний імунітет.
Всю цю катавасо-містику з вухами і картами вона навмисно не пускала собі в голову. Навіть якщо Соня і була права – а вона тата знала явно краще – і навіть якщо все це віддавало татовими мутками, то й що з цього? Якого це дідька їй раптом у все це встрявати? Бо випадково опинилася в його квартирі?
– Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий… – Редька намагалась не думати про те, що хтось чатився саме з нею, писав саме її ім’я на конверті й слав повідомлення на її мобільний.
Бо ж хіба тато коли до неї серйозно ставився, щоби вона тепер серйозно ставилась до цих невияснених обставин? Та й якби було тут щось насправді варте, тато обов’язково написав би Соні.
– Так що не паритись і швидко заробляти свій нехитрий кеш, – постановила Редька.
Нова Редьчина робота і справді була нескладною. Заїхати в крихітний дворик на Подолі, зайти в зелені двері (Редька припускала, що то кухня, а як піцерія виглядала спереду, її не дуже то й цікавило), взяти в товстуна у дурнуватій шапці коробку з логотипом «2 Pizza», адресу для доставки й листочок, на якому про доставку клієнт мав розписатися, і мчати щодуху, поки піца із трюфельними лобстерами та іншим збоченням
Сто доларів їй заплатили авансом, у перший же день. Чайові давалися і справді щедрі: мінімум – двадцять гривень (жлобський мужчинка в дешевому лискучому костюмі), фантастичний максимум – двісті (красива тьотя з чолкою, що ховала сліди підтяжок лиця). Якісь клієнти були щасливими, якісь нервовими – тік у них, чи чого так по сторонах оглядатися? Одне було незмінним: її привітання «Піца пош?», і зворотня репліка «Пріпейд замовлення». Чи, у випадку поглибленого знання багатіками рідної мови, «Пріпейд заказ». Відтак коробка з їдлом у неї забиралася, на листку швидко ставився підпис, листок вона ховала в целофановий файл і клала в наплічник, не забуваючи широко посміхнутися для потенційного підняття суми чайових.
Сьогодні була п’ятниця. Кінець її насиченого – як мінімум, вихлопними газами київських авто – скутерно-піцового трудового тижня. Лишалося ще два замовлення. Про них товстун у шапці повідомив Редьці телефоном вже тоді, коли вона блаженно милилася пити пиво з друзями в «Бабаї» на Пушкінській.
– Це точно?… – безнадійно перепитала Редька.
– Точно. Жду мінут чєрєз трідцать максімум.
Редька дивом доїхала за п’ятнадцять: швидше почнеш – швидше буде пиво зі смаженою картоплею й печерицями.
Зелені двері кухні, що завжди через погану вентиляцію були навстіж, тепер чогось були закриті. Редька постукала, почекала. Зарано вона. От халепа. Товстун чогось дзвонив їй із номеру, котрий не визначається.
– Теж мені, кінозірка… – звела очі горі Редька.
Чекати було ліньки. Натисла на клямку сильніше. Двері піддалися. Всередині нікого не було. Тільки піци чемно лежали на поличці. Чотири чогось, а не дві. Коло піц адреси на листочках. І файли з папірцями.
«Дві так дві», – вирішила Редька, схопила дві ближні коробки і швидко вшилася, поки товстий не вернувся і не навантажив її додатковою роботою. Будь-яка жадібність має свої межі. Навіть Редьчина жадібність до чайових.
Перша піца мала доставитися геть неподалік, на Куренівку. У приватний сектор. Редька трохи покоптила небо в заторі – народ масово ломився з центру на околиці додому, до котлет, серіалів і боулінгу в торговому центрі неподалік – і, попетлявши трохи вузькими покрученими вуличками з приватними будинками, нарешті дісталася до великої кам’яниці, загородженої кованими воротами й оздобленою євро-відсутністю найменшого натяку на добрий смак.
Редька подзвонила у дзвінок, викликавши на світ Божий страхітливу мелодію з пісні чи то Алли Пугачової, чи Іріни Алєгрової.
Їй відчинили не відразу. Видно, довго й прискіпливо розглядали спершу на відеомоніторі.
– Параноїки хрєнові… – крізь зуби прогарчала Редька. – Піца пош! – якомога пронизливіше прокричала вона.
Ворота з шумом, достойним фільму за романом Кіра Буличова, роз’їхалися в боки. На порозі постав не космонавт у скафандрі, а звичайний лисуватий дядечко в смугастому халаті й золотих домашніх тапочках.
– А-а, пріпейд заказік.
Побачивши Редьчину недовірливу пику (насправді то була реакція на «заказік»), лисий у тапках хутко виправився: