Піца «Гімалаї»
Шрифт:
– Ну, – сказала вона, як тільки вони всілися на диван віку молодості їх батьків (тренди кінця 70-х затримуються в гадюшниках у природний спосіб, на відміну від топ-ендових гніздечок із їх спеціально навченими дизайнерами. Редька, котрій Дордже тільки тепер переклав увесь свій діалог із Брюнхільдою, мимоволі жадно втягнула носом повітря.). – І що я тут роблю?
Бармен, він же офіціант, без питань і замовлень приніс їм по пляшці пива.
– Данкешьон, – сказала надміру ввічлива Редька.
– Я такі тупі питання задаю собі кожного ранку. – Дордже, геть не замислюючись над
– І що ж ти кожного ранку на них собі відповідаєш?
Він не почув і провадив далі:
– А потім розум обростає думками і спогадами, на обрії десь починає маячити мета чи щось важливе. Починаю паритись, як її досягти, що треба зрозуміти, кому дупу поцілувати. Кудись ходиш, щось робиш. А увечері сідаєш за цей столик, закриваєш очі, вихиляєш одну-другу склянку, і розумієш, що увесь день був безглуздим хороводом. All men are dancers and their tread goes to the barbareous clanger of a gong.
– Ой-ой, почекай! – замахала на нього руками Редька. – Ти шо – на філософському вчишся? На політології, нєбось?
– Га? З чого взяла?
– Та бо попиздіти шось любиш дурної. А я тут і так ніфігіща не розумію. – Редьці здавалося, що вона зараз така ж крута, як десь Соня, тільки значно більш богемна після всього вчорашнього.
– Палеографію я вивчаю. Чи лишень так собі думаю…
– Шо?
– Пишу диплом про філіграні.
Редька, ясне діло, нічого не второпала.
– Які філіграні? Такі, як на браслєтіках у Криму? – Колись вона дивилася знічев’я пізнавальну програму про татарських ювелірів, що вижили в сталінському засланні, роблячи прикраси з мідних дротиків, надертих зі старої техніки, аби лиш не втрачати техніку ремесла.
– Не зовсім. Це водяні знаки на старому папері. Колись його ретельно оберігали від підробок. Краще, ніж тепер всякі «ґуччі».
– Та на ґуччі всім насправді насрати. Кожна шалава в Києві в гучах ходить. І чи є сенс – справжнє воно чи підробне, якщо однаково потворне? – Редька зараз роздивлялася свої кеди, привезені Сонею, здається, з Нью-Йорка. Теж брендові, але дуже правильні – як із секонда. Соня добре розбиралася в стилістиці. Особливо коли йшлося про Редьку.
– З папером інша історія. Якби якомусь болонському маестро сказали, що у ХХІ столітті ним підтиратись будуть, той би удавився. Колись секрет виготовлення паперу берегли, як Святий Ґрааль. Як робили деякі сорти, ще й дотепер не знають. От александрійський папір… на ньому Пушкін писав…
Редька позіхнула. Але, взявши себе в руки, спробувала виявити зацікавленість:
– Цікаво, чи впливає те, на чому ти пишеш, на те, що ти пишеш. І чи можна буде колись підтиратися цифровою програмою.
– Тільки цифрове лайно.
– Digital shit only. Там ще значок такий будуть ставити. – Редька, коли казала щось не дуже дотепне, прагнула щось бігом зробити, аби переключити увагу. Ковтнути і пролити пиво, наприклад. Але навряд чи це когось тут турбувало. Дордже продовжував:
– Але певно таки, що на писанину впливає. От любовні листи чогось любили на велені писати.
– На чому?…
– На велені. До речі, на твоєму цифровому
– …а селянство не парилося тим, як би тонше висловити свої любовні пориви. На сіновал – без еківоків. Ну але давай по суті, може? Ти знаєш, куди нам їхати, якщо таки їхати, і для чого, і чого саме мені й з тобою, і якого кольору в тебе труси? – останнє Редька сказала з повною певністю, що знову відсутній вигляд Дордже таки свідчить про його відсутність.
Дордже мовчки пускав дим у півтемряву. Потім розщепив верхній ґудзик джинсів і кивнув Редьці:
– Ну, якого?
– Ем… чорно-білого ніби.
– От бачиш. Ти прекрасно знаходиш відповіді сама.
Але Редька знала відповіді не на все.
Посиділа, трохи подумала. Зимне пиво трохи зняло результат вчорашнього зняття стресу. Редька, напруживши кволі сили, спробувала включити свій шарм. Недарма ж їй навіть бабця казала все життя, що хоч вона й страшна, а з шармом. Насправді Редька була значно красивішою за класичну представницю широкого загалу, але що тобі вдовбли у голову в дитинстві, не видовбеш і виробом Здовбунівського комбінату.
– Слухай… – раптом осінило Редьку. – А ти, випадково, під шумок ту книжечку з бібліотеки не той-во?
Вона лукаво підморгнула в бік туго напханого наплічника хлопця.
– А хоч би й той-во, то шо? – підморгнув у відповідь він.
– Та нічо. Наш чєлавєк, – Редьці стало весело. – То, може, хоч даси мені глянути на книжку з магічними кодами?
– Якими ще магічними кодами?
І Редьці – дай за дай – довелося викласти йому все про листівку з шифрами, про джіпіес (про новий, не про перепроданий…), про лінії й координати, про підставу з піцами і її повне нерозуміння того, що робити далі. Зрештою, те, що мало бути атакою шармовитої тигриці, змінилося наївною розгубленістю. Редька раптом сильно, як ніколи, відчула себе самотньою й усіма покинутою.
Дордже трохи помовчав. Викурив ще одну цигарку. Глянув чогось на годинник. Потім дістав із кишені якісь роздруківки, уважніше в них вчитався, кивнув сам до себе й посміхнувся кутком рота.
– Що ж. Хто зна. Давай подивимося нашу макулатуру.
Він порозпихав на столі пляшки, тарілочки з горіхами й попільнички й неквапно заходився виймати з наплічника книжки і брошури. Уже майже знайомий Редьці атлас 76-го року, ще декілька карт («Ці до сраки», – сказав Дордже), два товсті томики німецькою й розфарбований наче дітьми пейпербек.
– А це шо? – зацікавилась кольоровим Редька.
– Це хіпі-книжка з розмальовками. Шукали колись Шангрі-Лу пацани.
– А. Серйозно…
– Ну, місцями їх накурені нотатки значно корисніші, ніж пафосні й ділові інструкції нацистів, що у свій час займалися тим самим. Цих хоч розгадувати цікавіше.
– Ага. Вгадаєш більше, загнавши себе в той же стан хіба.
– Та й то навряд. Справжня хіпівська генерація перевелась давно. Печуть онучкам пиріжечки. Я вже не кажу про справжню хіпівську траву. От де скарб був!