Підняти вітрила!
Шрифт:
Лікар приплив тоді човном уранці з Везір-хана, він аж падав від утоми, брудний від голови до п'ят, але не можна було втрачати ані хвилини. Лікар випив кави, нервово викурив цигарку, поки кип'ятилися інструменти, і потім перед наметом, просто неба, на двох дошках, поставлених на забиті у землю кілки, відрізав чоловікові ногу трохи вище коліна.
Антон Лупан стояв тоді біля нього, допомагав, зав'язував артерії, щоб виграти час, інакше поранений помер би… Потім він чотири години лежав у кущах, і його всього вивертало…
А
— А хто її відріже, пане? — спитав Герасім, ніби вві сні.
Антон Лупан глибоко вдихнув, згадав усі подробиці тієї операції, побачив наяву руки лікаря, ніби це відбувалося ось тут, перед ним, і сказав:
— Я!
Він повернувся до Ісмаїла, нахилився над ним, узяв його за здорове плече. Відчув гаряче тепло. Поранений важко дихав і бубонів якісь незрозумілі слова.
— Ісмаїле! Ісмаїле, ти мене чуєш?
Недужий здригнувся, розплющив очі:
— Треба висаджуватися на берег?
— Ні. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Але якщо хочеш, щоб усе було добре, треба відрізати ногу!
Ісмаїл пронизливо глянув на капітана, потім груди його опустилися, він заплющив очі й прошепотів:
— Різати!
Дув ходовий вітер. «Сперанца» йшла на захід під звуки газелі, яку невтомно виспівував м'який і ніжний голос фонографа.
Шість годин тому капітан вийшов на палубу, опустивши плечі, змарнілий на обличчі, заляпаний кров'ю, мов різник, і стомлено впав на мокрий люк. І тоді повіяв східний вітер, сильний і рівний бриз, який обіцяв триматись довго.
Коли піднімали вітрила, Ісмаїл розплющив очі, розгублено глянув довкола, впізнав Аднану і всміхнувся.
— Заспівати газель! — прошепотів він, почувши, як задзвенів якірний ланцюг і «Сперанца» рушила в дорогу.
Усе рушило разом — і вітер, і пісня, і життя в тілі Ісмаїла.
Тепер газель лунала на палубі так, що могла б підняти й мертвого з могили, тільки капітан спав на люкові, а біля голови в нього стояла велика чашка з кавою. Він не чув дзенькоту ланцюга, не чув шуму форштевня, який розрізував хвилі, не чув Ісмаїлової газелі. Вперше після десяти днів і десяти ночей безперервних тривог заснув по-справжньому.
Цей незвичайний кормовий вітер тримався цілий тиждень, даючи їм змогу пройти сто двадцять миль на захід. Звісно, вони могли б зробити й більше, але зараз ішли тільки вдень, бо нікуди не квапились.
Ісмаїл уже не горів, дихав легше, з обличчя зник землистий колір. Рана на відрізаній нозі ще гноїлася, вона ще довго мала гноїтися — тижні, місяці, але той гній уже не підніметься в тіло.
На палубі життя знову стало звичне, чулися сміх,
Кокові подобався рух угорі, і гавкіт Негріле, і сміх та жарти людей, бо це ж частка його життя.
— Болить, Ісмаїле? — питала Аднана.
Скільки безсонних ночей просиділа вона біля нього! Вона, звичайно, їх і не лічила, але він пам'ятає всі, навіть ті, коли був непритомний…
Рано-вранці, коли «Сперанца» при ходовому вітрі наближалась до Пунта-Аренас, Антон Лупан спустився в каюту до Ісмаїла. Аднана підвелась і вийшла заварити кави, випрати бинти — у неї багато роботи.
— Як ти себе почуваєш, Ісмаїле?
— Дякувати…
В ілюмінатор заглянув сонячний промінь і впав на обличчя недужого.
— Сьогодні ми тебе поголимо трохи, причепуримо.
— Дякувати…
Та чи йому до гоління, коли допікає інше? І Ісмаїл зважився:
— Нога… віддати акулам?
Капітан хотів був засміятися, але враз відчув, що очі його зволожіли. І відповів майже пошепки:
— Ні, Ісмаїле! Ми відвезли її на берег і там похоронили…
Ісмаїл довго мовчав; йому треба було подолати ще одну перешкоду:
— Зараз я просити щось… — сказав він, ніяково мнучи край простирадла. Зітхнув і показав очима на порожнечу під нею. — Я висаджуватись одна нога тут… А решта висадитись у Стамбул!
Капітан нахилився до нього. Якусь мить дивився йому в вічі.
«Яка ти чудова людина! Така чудова, що й сам не знаєш!»
— Ми тебе не висадимо ніколи, любий мій Ісмаїле! — сказав він, притиснувшись до його змученого обличчя. — Ти на все життя залишишся з нами, а ми все життя будемо тебе шанувати!
Ісмаїл заплющив очі, проковтнув клубок, який стільки часу стояв у нього в горлі, і прошепотів:
— Дякувати!..
РОЗДІЛ XXXIII
ПРИГОДА НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ
У Пунта-Аренас завантажили вісім вагонів вугілля; воно було легке, заповнило весь трюм, і люди турбувались, де спатимуть…
По пристані йшов поліцейський і наліплював оголошення:
ПРЕМІЯ
500 песо кожному, хто приведе в губернаторство живого або мертвого Педро Філіпо Госте, прозваного Блек Педро, який разом із своєю бандою у ніч з 26 на 27 грудня вирізав екіпаж шхуни «Матадор» під мексіканським прапором, 5 січня убив моряків із чілійського пароплава «Коломбія», а наступного дня спалив канонерку «Гумбард»…