Підняти вітрила!
Шрифт:
За п'ять тижнів він пройшов зі своїми людьми по недосліджених місцях понад чотириста кілометрів, охопивши поглядом, якщо й не ступив ногою, майже весь обшир між 67-м і 68-м західними меридіанами, між 54-ю і 55-ю паралелями, тобто ту частину Вогняної Землі, про яку люди не мали досі найменшого уявлення.
І цього вечора, завершуючи свій шлях, Антон Лупан знову думав про П'єра Ваяна, про його невідому долю, і йому знову спливли на думку колишні слова друга. Він не знайшов нічого особливого на тій землі, край якої стояв зараз, але
І ще одна радість була в капітана «Сперанци»: там, унизу, стояло селище, перша ознака цивілізації. Йому з екіпажем удалося зробити життя алкалуфів трохи людянішим.
Крістя Бусуйок і Мігу поставили намет, потім розпалили вогнище, всі сіли вечеряти.
Тим часом ніч глибшала, зі сходу погрозливо насували дощові хмари, зорі, ледве-ледве з'явившись, зникали одна по одній, злякано зиркаючи на людей. Повітря в горах було холодне, але всі вже звикли і до холоду, і до вільгості.
І Антон Лупан сидів, спершись спиною об скелю, й дивився на зорі. Аднана сиділа поряд, теж втопивши погляд у темряву, яка дедалі густішала.
— Дивись! — дівчина враз здригнулась, ніби злякалася.
— Що таке?
— Упала зірка й блукає в лісі!
По той бік протоки видно було блимаюче світло у лісі, воно гойдалося, гублячись на мить, щоб з'явитися в іншому місці.
— Це не зірка, а вогонь, — сказав Антон і підвівся, охоплений неспокоєм. — Не наробив би він лиха.
І якщо аж звідси видно було, що вогонь ріже темряву дуже швидко, то це означало, що людина, яка його несла, не йшла, не бігла, а летіла стрімголов. Підійшли Крістя Бусуйок і Мігу.
Досягнувши краю лісу, смолоскип повагався якусь мить, потім почав загрозливо хитатись, розсипаючи іскри, мов зоряний дощ, і враз від нього спалахнув новий вогонь, перетворившись у велике полум'я.
Антона Лупана ніби різонуло кинджалом по серцю.
— Вони підпалили село! Збирайте намет і ходімо!
Здалеку годі було роздивитися, що горять не хати алкалуфів, а будиночок Мартіна Стрікленда.
РОЗДІЛ XXXI
РОЗПЛАТА
В один із рідкісних сонячних днів годині о дев'ятій ранку за коліном протоки з'явились вітрила якогось корабля — це було перше судно тут за останній рік. Вітрильник, повільно пройшовши з півмилі, зупинився за островом, і дозорці на березі більше його не бачили.
Увечері, тільки-но посутеніло, Мартін Стрікленд і Блек Педро тримали в будиночку таємну раду.
— Скільки в тебе людей?
— Одинадцять, сеньйоре. Зі мною дванадцять.
— І як ви думаєте діяти?
— На мій знак троє з них тихенько вийдуть з хати, прокрадуться до берега й задушать вартового. Вся його увага — на наш берег, тому неважко буде напасти ззаду.
— А ти впевнений у своїх людях, Педро? Вони
— Ні, сеньйоре. Я просвітив їм мізки, і вони збагнули, що білі з корабля принесли їм нещастя. Їхня доброта — то тільки спосіб приховати злі наміри.
— Добре, Педро. І це треба зробити сьогодні, поки не повернувся найбільший розбійник — капітан! Піроги готові?
— Так. На мій знак одна підійде до корабля. Якщо вартовий на палубі не дозволить піднятися, вони жбурнуть йому в очі палаючий смолоскип. А решта накинуться ззаду. Усе буде легко, сеньйоре. У них троє людей, а наших дванадцять.
— Але ж у них рушниці, Педро, не забувай!
— Вони не встигнуть вистрілити! Сеньйоре, а за це ви мені дасте фотокартку?
— Не сьогодні, а після того, як буде покінчено з усіма, особливо з капітаном.
По обличчю Педро майнула тінь розчарування, але він покірливо схилив голову.
— Так, сеньйоре. Вони ніколи не повернуться на корабель.
— Ну, Педро, здається, пора!
Метис повернувся йти, але враз укляк, настрашено скрикнувши. Під сильним ударом двері відскочили вбік, і на порозі, випливаючи з темряви ночі, з'явилась велетенська тінь людини в чорній мантії, в натягнутому аж на очі капюшоні.
Мартін Стрікленд відскочив убік, кинувши руку до кишені, але чоловік на порозі вже вихопив револьвер.
— Руки вгору, Кларк Норман! Настав час розплати!
— Курт Шлімбах?!
— Я, друже! І давно тебе шукаю!
— Ти не помер? — пролопотів зблідлий Мартін Стрікленд.
Блек Педро заревів — і в цьому реві відбились розгублення, страх, божевілля.
— Негіднику! — прошипів його господар. — Я довірився тобі, а ти мене зрадив!
Метис захитався, витріщивши очі, і ледь не впав.
— Ні, сеньйоре, ні! Я… Гум-м-м!
Новоприбулий ступив крок уперед, не випускаючи зброї з рук, зачинив ногою двері, потім, тихо і м'яко усміхаючись, розстебнув комір, показуючи шию з страхітливими шрамами.
— Не докоряй йому даремно, Норман! — сказав він спокійно, так само усміхаючись. — Бідолашний чоловік чесно дотримав слова, ось глянь, але такого слона не дуже просто зарізати. — І, повернувшись до Блека Педро, він сказав майже по-дружньому: — Ні, хлопче, заспокойся, я не маю зла на тебе. Ти попрацював добре, тільки в тебе не було гарного ножа. Чи ти думаєш, що для моєї шиї досить отої шкрябачки, якою білують собак? Ну, іди звідси!
Метис стояв, ошаліло дивлячись то на одного, то на другого. Потім заревів, мов поранений звір, і кинувся до Шлімбаха, незважаючи на його велетенську статуру й цівку револьвера.
— Ти хочеш убити мого батька!.. Гум-м-м! Убий мене!
Шлімбах схопив його за барки однією рукою й підняв у повітря, мов комашку.
— Ага, ти, мабуть, син Філіпо? Бідолашний хлопче, твого батька нема вже п'ять років, і якщо хочеш знати, хто його вбив, то подивись!
Мартін Стрікленд почервонів, потім зблід.