Підняти вітрила!
Шрифт:
— Свята прародителько, та це ж таки він! — вигукнув, то бліднучи, то червоніючи. — Звідки ви тут, пане? Невже з нечистим злигалися?
Антон Лупан пильно глянув на нього і прояснів на обличчі:
— Невже це ти, Герасім-контрабандист із роду шахраїв і дурисвітів?
— Так, це я, пане, ви можете кричати скільки завгодно, я тут не боюсь нікого. То в Порт-Саїді я попросив би говорити тихше: мені дуже не подобаються арабські в'язниці.
Вони потиснули один одному руки, потім щиро обнялися, як двоє давніх друзів після довгої розлуки.
— Братове, — почав Герасім, тепер
— І переправляли гашиш! — урвав його мову Антон Лупан.
— Але то був лише приробіток, пане. Не міг же я вдовольнятися тими десятьма піастрами на місяць, які платив мені жаднюга-капітан.
— Сідати обідати! — ще раз запросив Ісмаїл новоприбулих.
Люди з екіпажу посунулись на лавах обабіч столу, вивільняючи місце для гостей. Ієремія залишив торбу біля трапа, але з мушкетом не розлучився, так і сів, тримаючи його під лівою рукою.
— Як я вже вам казав, братове, — вів далі Герасім, — це було в сімдесят восьмому році, ми чекали в Порт-Саїді вантаж до Бербери. Стоїмо біля причалу, а довкруг нас снують безліч суден та баркасів — і турецьких, і грецьких, і арабських. А народу на причалі видимо-невидимо — купці, носії, моряки, роззяви, жебраки. Біля нас пришвартувалася шхуна якогось Гусейма, а в цього Гусейма була сестра, Аднана, яку він бив щодня. Чому він бив її і навіщо возив із собою по морях — хто міг знати? В арабів не так, як у нас, не спитаєш, не вивідаєш, а коли подивишся трохи довше, ніж слід, то можеш одержати ножаку в горлянку… Отож одного ранку Гусейм знову взявся чубити свою сестру. Дівчина не плакала, тільки скрипіла зубами та виблискувала ненависно очима: видно, горда, хоч з вигляду й дитина. Ми ж на це навіть дивитися не ризикували. Тільки поглядали краєчком ока та мовчки лаялись. А одного разу якийсь молодик, бачте, ніби глузд стративши, зупинився на причалі, почервонів, потім метнувся на трап, скочив на палубу і одним ударом кулака в щелепу звалив араба за борт, мов тюк. Жаль, що поблизу не було жодної акули; витягли люди цього мерзотника!.. І той юнак, який зробив це, ось він, перед вами.
Усі повернули голови до гостя й почали з цікавістю розглядати його. Бо кожному, хто подорожував там чи хоч чув із розповідей про тамтешні звичаї, це видасться неймовірним. Ієремія, хоч і не все зрозумів з грецької мови, теж витріщив очі на Антона Лупана, забувши навіть про барана. Виходить, новий його пан — людина, яка стрічається не щодня. Тепер він був радий, що пішов разом з ним, бо ще донедавна думав, що вночі, попоївши смаженої баранини, він тихенько дасть драла, адже це йому нічого не варто.
А Герасім тим часом вів далі, розпалюючись:
— Звістка про те, що хтось побив Гусейма, миттю розлетілася по всьому порту. Був там один старий, я вже забув, як його звати; він тримав лавку на причалі — у нього можна було знайти й каву, і тютюн, і бурштин. Люди вважали його дуже мудрим, казали, що він веде свій родовід від пророка. От той старий і сказав: «Тільки аллах має право карати правовірних. Але якщо знайшовся гяур, що побив Гусейма, то браво йому! Гяур —
Слухачі були в захопленні. Ієремія набундючився, ніби це говорилося про нього самого. Скільки він мріяв зустрітися з людиною шанованою й відважною!
— Але скажіть-но, пане, яким вітром вас прибило сюди? — спитав Герасім, знову заговоривши по-румунськи. — Років два тому я чув, що ви стали помічником капітана на голландському кораблі. А дехто твердив, ніби будуєте залізниці в турків.
— Будував я й залізниці, був і помічником капітана, маю навіть диплом капітана… А з якого ти роду-племені — грек чи румун, бо я й досі не знаю? По-нашому говориш, ніби народився в Румунії…
— Він грек, пане, з-під Пірея, — підскочив Нікола, другий стерновий.
Герасім похнюпив голову і засоромився, мов дитина.
— Ви йдете з нами, чи я неправильно зрозумів? — спитав він по якімсь часі.
— Ні, ти зрозумів правильно. Піду з вами до Стамбула або до Пірея, буде видно… Я хочу придбати корабель…
Почувши це, Герасім спитав, бо серце старого морехода загорілося:
— І куди ви думаєте йти? Скільки морів проорете?
— Багато!.. — відповів Антон Лупан.
— Пане, — правив своєї стерновий, — я спитав не тому, щоб спитати. Ви ще добре не знаєте мене, але прошу вірити мені, бо я не базікало. Тож подумав: може, вам потрібен стерновий.
Антон окинув його довгим поглядом і сказав:
— Звісно, потрібен буде, і якщо ти згодний, то кращого мені й шукати не треба. Тільки б знайти корабля для такого керманича!.. А де зараз Панаїт?
— Брат мій?.. Царство йому небесне! Замучили пірати рік тому.
— Шкода! Дуже порядний чоловік був…
Увечері другого дня «Пенелопа» прибула до Тулчі, а наступного дня вітер перемінився на західний, і завдяки йому корабель кіра Яні в полудень підійшов до Суліни.
Упродовж двох днів подорожі пасажир доскіпливо оглядав судно оком знавця і дійшов висновку, що «Пенелопа» — не те, що йому треба.
Справді, корабель за формою був не дуже вдалий, борти подекуди прогнили або запліснявіли, цим судном ще можна було перевозити на недалекі відстані якісь вантажі, але воно геть не годилося для важчих випроб.
Наш подорожній замислився, втупившись у дельту Дунаю, пейзаж якої на десятки кілометрів складався лише з чотирьох елементів величезного каталога природи: комиш, верболіз, небо й вода. По якімсь часі далеко попереду виглянули кілька білих хатинок, сірі дерев'яні склади, вишикувані в одну лінію щогли…
Годиною пізніше «Пенелопа» пришвартувалась у Суліиі між двома грецькими суднами, які прийшли сюди з моря й тепер чекали попутного вітру, щоб вирушити на Бреїлу.
Тільки-но «Пенелопа» пришвартувалась, екіпаж зійшов на берег і подався до обох кораблів побачитися з земляками й дізнатися новини. Капітани сиділи на пристані під навісом одного закладу, що правив водночас і за корчму, і за кав'ярню, і за чайну. Ясна річ, кір Яні теж пішов туди і, після взаємних вітань та обіймів, присів до їхнього столу, радий, що знайшов куточок батьківщини.