Підняти вітрила!
Шрифт:
Там жила сім'я приятеля і дуже багато родичів, бо Баяни — старовинна родина, представники її були майже на всьому північному узбережжі Франції. Тільки П'єрів батько, — як і всі чоловіки, моряк, — загинув десь біля далеких берегів.
У Сен-Мало Антон побачив інше життя, познайомився з морем, шлюпками, кораблями, рибалками, моряками й полюбив їх. Відтепер щоліта він жив між ними, виходив у море, ставив вітрила, піднімався на щогли, тримав стерно, тягав важкі канати, чистив рибу на слизькій палубі, спав на вузькій і твердій койці, як і належить морякові, у хитавиці — то ворожій, то лагідній, під невмовкну пісню океану.
Коли шаленів шторм і рибалки не
Дід П'єра Ваяна, pere Leon, тобто дід Леон, як називали його всі люди в містечку, досить міцний і працьовитий на свої сімдесят два роки, був людиною мовчазною. Безперечно, внук успадкував від діда деякі його риси.
Дід витягнув на пісок старий шлюп тонн на вісім, яким ходив по рибу в останні роки, поставив його перед хатою, скинув щоглу, підпер кілками і тепер постійно жив у ньому, що, врешті, не було дивно для старого моряка — у Сен-Мало багато хто перетворив на житло кораблі своєї молодості.
Нікого ні з рідні, ні з сусідів старий не пускав на борт, жив там, мов сич, сам прибирав, сам готував собі їсти й прав білизну.
Хоч дід і послав оволодівати інженерною наукою найстаршого зі своїх онуків, це не означало, що він ставився до нього з більшою любов'ю, аніж до решти кревних. Коли ж побачив, що П'єр іде морською дорогою, а він неспроможний його перепинити, як не можна зупинити оленя в лісі, старий тужливо дивився йому вслід, і ніхто не знав, звідки взялася та туга й чому вона крає дідові Душу.
Тільки з одним чоловіком зійшовся він трохи ближче — запрошував до себе в каюту, частував скляночкою абсенту в корчмі, іноді вони про щось розмовляли, хоча дід Леон і при ньому не веселішав. Цей чоловік, дід Жір, як його називали, незважаючи, на те, що йому ледве-ледве виповнилось п'ятдесят років, теж морякував. У його житті не було таємниць, але П'єр та його приятель не знали, власне, про нього нічого, крім того, що він колись потрапив у корабельну катастрофу, про яку не хотів розповідати, хоч скільки його випитуй.
Одного дня, коли дід Леон разом із цим дивакуватим дідом Жіром пішов до корчми, П'єр і Антон почали роздивлятися старий шлюп, що вгруз кілем у пісок.
— Як тобі подобається ніс? — спитав П'єр, обмацуючи закам'яніле дерево.
— Не знаю, мабуть, занадто прямий. Мені більш до вподоби, коли форштевень трохи видовжений.
— Так. Але якби ти пройшов ним по Гасконській затоці, то швидко перемінив би думку.
Двоє приятелів обстежували корабель від носа до корми, захоплюючись його міцними лініями; потім, щоб роздивитися, як він збудований усередині, піднялися по трапу на борт, пройшли по палубі і, спустившись сходнями у люк, опинились у каюті старого, де досі вони не були жодного разу.
Каюта як каюта, тільки посередині стояла чавунна грубка з виведеним на палубу димарем. Світло проникало через маленький ілюмінатор, а поруч стояла морська лампа, — вона зроблена так, що завжди стоїть рівно, хоч би як хитався корабель, тільки тут вона стояла рівно вже роки підряд.
Нічого особливого тут не було, та друзів цікавила не сама господарська обстановка в каюті, а спосіб побудови корабля.
Через дверцята під трапом вони пройшли в трюм, що правив господареві за їдальню і спальню, обстежили дубовий кістяк, ще добротну обшивку, оглянули кільову оснастку і знову повернулися в каюту.
Тієї миті ніхто
Антон уже поставив ногу на трап, щоб піднятися вгору, коли, озирнувшись, побачив, що його приятель схилився над якимось папірцем.
— Господи! Лист від Чарлза Дарвіна!
Обоє друзів, хоч і мало цікавились природничою наукою, захоплюючись інженерством, але ім'я Дарвіна не могло не схвилювати їх, особливо коли побачили його під листом, адресованим нікому невідомому старому морякові, який жив відлюдьком у малесенькому рибальському містечку на узбережжі Франції. Та лист таки справді був адресований дідові Леонові. І П'єр переклав з англійської мови, яку опанував за ті три роки, поки працював на будівництві Суецького каналу, таке:
«Старий мій корсаре, я радий, що ти живий і все ще при силі, себто такий, яким я тебе знав. Уже три роки я тобі не писав, точніше від 8 березня 1856 року, бо я занотував у записнику дату, але за ці роки я забув і про себе самого, а не тільки про давніх і добрих друзів. Нещодавно отримав від тебе листа, швиденько відповідаю і прошу вибачення за те, що мовчав стільки часу.
Я працював ці роки над книжкою, нарешті побачив сьогодні видану друком і посилаю її тобі як людині, котра була зі мною і в моїх думках, коли я обмірковував її. У ній систематизована моя теорія про походження видів, і я дарую її тобі не для того, щоб ти згадував про мене і захищав, бодай подумки, тоді, коли інші корсари, корсари від науки, накинуться на мене. Ця книжка, я впевнений, викличе величезні невдоволення серед учених. Але я був би радий знати, що серед моїх сусідів через дорогу є чоловік, який не. лаятиме мене, і ця людина — ти, любий мій pere Lion.
Тепер щодо твого сина, відважного Арнольда. Ти справді вважаєш, що втрачена всяка надія? Що він справді загинув у тих пустельних краях? Невже ти повірив тому чоловікові? Мені це просто не вкладається в голові, особливо тому, що в цього Жерара дуже розбурханий розум. Може, не слід втрачати надію? Такий старий корсар, як ти, мусить вірити стільки, скільки плаває на воді хоч одна дошка з його корабля! Сподіваюся, ти пришлеш мені звістку. Обнімаю тебе як брата, любий мій неприборканий корсаре.
Чарлз Дарвін».
Під підписом стояла дата й місце відправки листа: «Лондон, 5 вересня 1859 р.»
— Звідки дід Леон знає Дарвіна? — спитав Антон після того, як його невимовно вражений товариш закінчив читати.
— Не знаю! Він ніколи не казав про це.
— А Арнольд, який згадується в листі, це твій батько?
— Так! — відповів П'єр, нічим не виказуючи хвилювання, яке охопило його всього: внук був дуже схожий на діда.
— Ти казав, що він загинув у корабельній катастрофі, — вів далі його приятель.
— Так, він вирушив через Атлантику в п'ятдесят третьому році, коли мені було одинадцять років, і досі не повернувся.
— А де і як він загинув? Ти не знаєш?
— Гине багато моряків; наші люди звикли, що дехто не повертається, а якщо людина не повернулася, який сенс знати більше?
— Але, може, все-таки… Бачиш, Дарвін радить дідові трохи почекати…
П'єр похитав головою:
— Ні. Лист прийшов дев'ять років тому. Тоді ще можна було сподіватися. Сьогодні вже нема ніякого сенсу. До того ж дід Жір, який пішов разом з батьком, повернувся давно й сказав, що всі загинули. Це, мабуть, про нього згадується в листі, бо його повне ім'я Жерар.