Підняти вітрила!
Шрифт:
Негріле раптом замовк, зупинився, прищуливши вуха, обернувся до скелі на правому боці острова, гребнув пазурами пісок і метнувся несамовито туди.
— За ним! — гукнув капітан.
Від скелі ляснув постріл, куля вгризлася в дірчастий риф, сипнувши пилюкою в очі Негріле. Собака відскочив убік, озирнувся на своїх і знову кинувся вперед, розлючено гавкаючи.
Ще одна куля свиснула в повітрі, і собака впав.
— Він убив його! — закричав Мігу.
Та Негріле підвівся, крутнув хвостом і знову кинувся до скелі,
Перед скелею було кам'яне підвищення, там собака зупинився й поповз на животі, як солдат, що чекає підмоги. За кілька хвилин весь екіпаж був біля нього.
Під стіною скелі блиснув ствол рушниці. Ієремія миттю послав туди кулю. Розбита рушниця підскочила вгору, а з-за кущів підвелась якась проява, охоплена жахом, мов загнаний звір.
— Ієреміє, пильнуй! — звелів капітан. — Решта за мною!
Коли вони пройшли кілька кроків, проява, яка тремтіла й стежила за ними божевільними очима, стрибнула вбік, спробувавши втекти. Так само безрозсудно чинить і звір, коли його оточують мисливці.
— Стій! — крикнув капітан.
Чоловік долілиць упав на землю.
— Пощади, пане! — простогнав він.
— Хто ти? — спитав капітан грецькою мовою.
— Абдула! — відповів той, не підводячи голови від землі.
Антон здригнувся.
— Це ти писав Безбородому нинішньої весни?
— Я, пане.
— Де француз?
— Утік, нема!
— Коли втік?
— Три Місяці тому. Двадцятого липня, тоді була різанина.
— І куди він пішов?
— Не знаю. Змилуйтеся наді мною!
Антон був схвильований. Звісно, ця проява перед ним не могла знати, куди подався бранець. Але що сталося тут три місяці тому?
— Встань!
Чоловік підвівся. Він був довготелесий, кістлявий, крізь лахміття проблискувала брудна шкіра, волосся аж до плечей, обличчя заросле, видно було тільки здичавілі очі.
— Ну, розкажи, що тут сталося, як утік француз?
Люди стояли кругом пірата з рушницями в руках, неспроможні вимовити й слова. Тільки Мігу стояв поодаль, зіпершись на каміння, на очі його накочувались сльози, а сам він погладжував лапу Негріле.
— Йому болить, а він не може сказати… — плакав юнга.
— Ми його перев'яжемо — і все буде гаразд, — заспокоїв хлопця Герасім. — Аби тільки кістка не перебита!
— Але ж вона перебита, дядьку Герасіме!
Несамохіть бігаючи очима по людях, пірат зустрівся поглядом з Аднаною і, побачивши її лише тепер, знову затремтів.
— Це ти…
— Так, Абдуло! Ти мене пам'ятаєш? — На блідному обличчі дівчини з'явився вираз зловорожості.
— А-а… Гусейм?
— Його з'їли акули!
Очі пірата ледь не вискочили з орбіт.
Сонце підбилося вже високо, і, незважаючи на осінню пору, спека серед закритих рифів ставала вбивчою. Подих вітру замість прохолоди приносив трупний сморід.
— То
— Полонені повстали, пане. Їх було чотирнадцять разом з французом, вони захопили нас хитрістю… — В очах пірата блиснула зненависть. — Спершу задушили вартового внизу, забрали в нього каптан і рушницю. Відтак один із них дістався до грота, де ми тримали порох, підпалив його, а потім… Була велика різанина!
— Вас скільки було?
— Тридцять сім. Двадцятьох ватажків, крім мене, вони вбили, повісили вгорі, біля гармат, а решту, поранених і здорових, закували в кайдани й забрали з собою на корабель.
— Ото вони повішені під Суецом, Герасіме! — сказав капітан.
— Можливо, пане.
— Не можливо. Я певен!.. А ти як врятувався, поганцю?
— Я кинувся вплав он до того острова, там заховався, бо шукали саме мене, а коли вони пішли, я повернувся. Думав, може, врятувався ще хто-небудь, але всі, кого вони не забрали, були мертві, так я й залишився сам.
— І відтоді ти тут?
— Так. У мене було трохи харчів…
— І чого ти чекав? На що сподівався?
— Думав, прийде Безбородий…
— Безбородий не прийде ніколи! Його теж зжерли акули!
При цих словах пірат знову впав, ударившись лобом об землю.
— Пощади, пане!
Антон помовчав, ще раз глянув на жалюгідний острів, на хирляві пальми, на пропечене сонцем каміння рифів, на три скелі бастіону, завалений грот…
— Заберіть його! — звелів він, показавши на пірата. — Усі на борт! Нам тут робити нічого!
— І куди ми вирушаємо, пане? — спитав стерновий, нахиляючись, щоб узяти на руки Негріле.
— За П'єром Баяном, Герасіме!
Вони одразу ж рушили на Суец, залишивши проклятий острів. Капітан стояв біля стерна, в дозорі була Аднана, прив'язаний до носової щогли пірат блукав поглядом по палубі, стомлені люди відпочивали в затінку вітрил, Негріле лежав з закривавленою пов'язкою на нозі, затиснутій між дві дощечки, а Мігу сидів поряд і гладив його по шиї, нашіптуючи на вухо ласкаві слова.
Вони пройшли майже півтори тисячі миль сюди, витратили цілий місяць на плавбу, стільки ж їм треба назад: півтори тисячі миль і місяць безсонних ночей, боротьба з штормами, гнітючість штилів, сотні годин напруження й неспокою… І все, вважай, намарне.
Так, «Сперанца» не досягла мети в цій подорожі, але виконала до кінця повеління з книги дружби.
РОЗДІЛ XVI
СПІВ СИРЕНИ
Відчаливши від піратського острова, «Сперанца» через вісім днів кинула якір у Суеці, і поки Герасім ходив до поліції, щоб забрали останнього з піратів Безбородого, Антон Лупан подався в контору.