Підняти вітрила!
Шрифт:
— І коли ви йдете?
— Може, навіть цього тижня. Я чекаю листи від П'єрового діда і від Чарлза Дарвіна. Тільки-но одержу їх, одразу ж піднімаємо якір!
Застолля тривало до четвертої години, а тоді сусіди пішли. За півгодини по тому підвелися й моряки, кожен побажавши Аднані та її батькові щастя й благополуччя. Старий цього святкового дня зігнувся, здається, ще дужче, очі його ніби згасли під скельцями окулярів. Час від часу він притискував руку до серця, але, приймаючи побажання, силкувався всміхатися, усмішка була повна гіркоти.
Наостанок люди з екіпажу одержали в подарунок по плетеній булці з ініціалами кожного і, попрощавшись із господарями, пішли в порт уже веселіші, ніж прийшли.
На Плас де ла Кордері Антон Лупан з Герасімом відділились від екіпажу й пішли на вулицю міняйлів та ювелірів.
— У нас є кілька камінців для продажу, — сказав Антон ювелірові, діставши діамант, який показував Аднані.
Ювелір вийшов з-за конторки, потираючи руки. З моряками завжди добре влаштовувати оборудки.
— О! Чудовий камінь! — вигукнув він мимоволі, взявши діамант і підносячи його до світла. Але наступної миті обличчя його розчаровано згасло.
— Хоче нас убрати в шори! — шепнув Герасім Антонові, підморгуючи.
Ювелір обстежував камінь під лупою, повертаючи навсібіч, і рухи його ставали дедалі м'якші та бридкіші.
— Фальшивий, — сказав він нарешті.
— Гаразд, пане, ми підемо до когось іншого, хто краще бачить. — Герасім знову підморгнув капітанові.
І, схопивши камінь, він повернувся до дверей. На його подив, гендляр не гукнув його, а зайнявся своїми справами, навіть не глянувши на нього.
— Пане, — стурбовано сказав стерновий на вулиці, — може бути чортівня!
— Та що ти кажеш, Герасіме! Давай спробуємо інші.
— У вас є ще? — спитав другий купець, повертівши камінь навсібіч так само, як це зробив і перший.
Діаманти виявились фальшивими всі до єдиного.
— У нас є сапфіри…
— І смарагди…
— І гранати теж фальшиві?
— І рубіни?
— Ну, то ось перли.
— Фальшиві, панове!
Герасім вийшов на вулицю й сів на край тротуару.
— Ох Акопе, з'їли б тебе собаки! Чому ти не з'явишся зараз? А я ще дивувався, пане, як це він дозволяв мені вибирати найбільші!
Небо нахмурилось, як і стерновий, готуючись до бурі.
РОЗДІЛ XVII
КОЛИ ЗАПЛУТУЄТЬСЯ ЯКІР
Іноді трапляється так, що якір застряє і його не можна висмикнути навіть усіма лебідками. Тоді залишається одне з двох: або стояти склавши руки й чекати, поки зогниєш разом з кораблем, або рубати ланцюг.
«Сперанца» стояла біля пристані у порту Марселя, і плата зростала від дня на день, звалюючись на голову капітана.
— Здається, тут нам і клямка, Герасіме!
— Почекаймо трохи, капітане. Може, з'явиться якийсь
У портових купців є правило: якщо ти опинився в скруті, тоді і ягня стає вовком.
— Пане Ламбрініс, — сказав Антон Лупан, заходячи в контору до купця, — ми думаємо піти в Гібралтар. Ви маєте якийсь вантаж для Барселони, Валенсії?
Купець пригадав Герасімові слова про просиджування штанів.
— На Гібралтар? І коли ви думаєте йти?
— Якомога швидше.
— І ви вважаєте, що в мене повинен бути товар на першу ж вимогу моряка? — Очі купця заграли, відплачуючи капітанові за стернового. — Корабель не може йти туди, куди хочеться капітанові, а тільки туди, куди його посилає потреба. У мене є трохи залізних виробів для Пірея.
«Сперанца» стояла на якорі вже п'ять, днів, і майже одразу почалися нещастя. Першого вечора, побачивши все, Антон Лупан скликав людей на раду до себе в каюту.
— Хлопці! — почав він, намагаючись не втрачати самовладання.
— Ми опинилися в дуже великій скруті. Ви вважаєте, що треба когось звинувачувати?
— Винен тільки я, пане! — сказав опечалено Герасім.
Всі, окрім кока, заперечливо захитали головами.
— Що, Ісмаїле, — спитав капітан, — ти хотів би, щоб ми продали його шкуру? Але ж її ніхто не купить, бо вона продірявлена.
— Не знімати шкура, не робити печеня. А що їсти завтра?
Грошей, одержаних від пана Ламбрініса за перевезення маслинової олії, ледве вистачило заплатити за найм пекарні, купити п'ятдесят мішків борошна та послати п'ять каблограм П'єру Ваяну в Пернамбуко, Байя-Бланку, Ріо-Де-Жанейро, Монтевідео й Буенос-Айрес — порти, де, як розраховував Антон, ці послання могли наздогнати його.
«Вирушаю через Антлантику, — говорилося в каблограмах, — почекай мене або залиш у будь-якому порту Латинської Америки відповідь про місце зимування…»
Витративши ще трохи грошей на утримання корабля та людей, капітан залишився майже з порожнім гаманцем.
— У нас ще є п'ятдесят франків. З ними, при потребі, ми протягнемо з тиждень! — відповів він кокові.
— А поїм?
Багато слів навчився Ісмаїл із мови гяурів і вимовляв їх як тільки міг старанно, калічачи немилосердно, звісна річ, але думку все одно можна було зрозуміти. Тільки слово «потім» вимовити він не міг. «Потім, турку!»— кричав йому на вухо Ієремія. «Поїм!» — гордовито відповідав кок, впевнений, що говорить точнісінько так, як треба.
— Поїм? — перепитав Антон, вважаючи, що якщо він заговорить його словами, то той краще збагне. — Не забувай, Ісмаїле, у Суліні, тоді, коли ми спустили корабель на воду, в нас не залишилось ні мідяка. Я думаю, наука з цього нещастя повинна піти нам на користь: усе, набуте неправдою, піде прахом! Не будемо дуже разраховувати на ікосари та на фунти стерлінгів. Дармовий гріш піде у воду. Ось, скажімо, почнемо подорож, то в майбутньому будьмо обачніші.
— Ще один Акоп нам не трапиться! — гірко зітхнув Герасім.