Підняти вітрила!
Шрифт:
— Вода! — закричав він, ніби наткнувся на прокаженого, і почав розлючено гатити ногою в чіп, аж поки той вискочив і з бочки потоком шугнула вода. Мартін Стрікленд потягнувся назад і наткнувся поглядом на ще одну бочку. — Усю воду за борт! — гаркнув він і заходився бити в чіп.
У стогонах урагану ніхто не звернув уваги на його крики, а він тим часом повідкривав усі чотири бочки.
— Нема там ніякої води, пане! — повідомив Герасім, вийшовши з каюти й нахилившись до вуха капітана.
— А чому той божевільний так перелякано горлає?
— Мабуть, щось приверзлося. Та хіба це дивно, коли
А барометр уже впав до межі, і, якби було куди, він падав би й далі. Зараз ніхто не міг сказати — рухається «Сперанца» чи стоїть на місці. Ураган напустився на вітрила, вітрила вигинали щогли, щогли тремтіли, натягуючи ванти, а ванти гули дивними пекельними акордами, примушуючи двигтіти палубу.
Антон питав сам себе, скільки ще витримають щогли і скільки протримаються люди. Він чув, як тріщать щогли, бачив людей на палубі, але не міг достоту усвідомити, чи вони живі, чи то їхні тіні, що прийшли замість зниклого екіпажу. Він сам опинився в якомусь дивному стані — був ніби в теперішньому часі і плавав у минулому, між хвиль спогадів, іноді похмурнів, іноді усміхався.
Бортовий хронометр показував північ, але для екіпажу це могла бути й шоста вечора, і друга або четверта ночі. Порив вітру буравом угвинтився в велике вітрило й розірвав його посередині, і перш ніж хтось устиг ослабити шкоти, вітрило розпанахалося згори вниз.
— Герасіме! — крикнув Антон. — Велике вітрило вниз!
Але раніше ніж пролунав цей наказ, екіпаж кинувся до фалів. Рея тріщала, готова поламатися й полетіти за борт.
Велике вітрило з лляного полотна мало сто тридцять квадратних метрів і сухе важило сто кілограмів. Можна собі уявити, що означає вирвати його з лап урагану, додавши до тої ваги ще кілограмів двадцять води, якої набралося полотно. Для цього досить згадати, як вириває з твоїх рук порив набагато слабшого вітру парасольку, — а в неї лише один квадратний метр.
Люди з закривавленими від мокрих канатів руками під дошкульним дощем при вітрі, що звалював з ніг, промучились не менше години, поки опустили. полотно, відв'язали його й скрутили в тюк.
Капітан врахував, що вже забракне сил підняти нове вітрило на великій щоглі, а самим стерном не можна втримати потрібного курсу. Тому, затято протримавшись якийсь час, Антон послабив стерно, і ніс корабля повернувся на дві чверті на південь. Тепер хвилі били по обшивці навскіс і, розбившись, одразу лагідно бігли вздовж, лащачись об неї.
Боротьба з ураганом тривала всю ніч, і за цей час ніхто не мав часу згадати, що він мокрий, виснажений і голодний. На світанку злива вщухла, і хоч хмари й котилися лише за долоню над щоглами, сірі й важкі, мов олово, поверхня океану посвітліла. Стомлене тіло не відчувало хитавиці корабля, вуха не чули стогону урагану, не чули свисту, з яким вітер зрізував гребені хвиль і кидав їх снопами бризок через парапет, ніби в пащу молотарки. Це був початок спокою, байдужості, після якої, мабуть, люди нарешті мали звалитися.
— Намочило нас трохи, Герасіме! — гукнув Антон.
— Так, пане! Але зважте, жодна хвиля не перелетіла через борт. Нас намочило тільки дощем і водою, принесеною вітром.
— Ну, тепер уже все! Пошли людей відпочивати!
— Ви самі підіть відпочиньте, а я постою біля стерна.
— Ні,
До обіду ураган трохи ослаб, а людям здалося, що він геть ущух порівняно з тим, що було спочатку.
Під вечір стрілка барометра піднялась на кілька поділок, але вночі ураган почався знову. Люди вже, здається, упокорились своїй долі, а Ісмаїл навіть почав наспівувати газелі.
Наступного дня хмари на півдні почали рідшати, бо іноді, коли корабель опинявся на гребені хвилі, подекуди виднілися латочки неба, справжнього неба! Барометр знову почав підніматися, цього разу вже не вагаючись. Але ураган зненацька знову посилився. Тепер і океан почав показувати силу, яку він потай приготував для цієї атаки. Ванти так натяглися, що вже й не дзвеніли.
Екіпаж, бачачи, що ураган не вщухає, почав і надію втрачати, що він коли-небудь вщухне. Усі були похмурі, бліді, зарослі, з запалими очима, виснажені й розгублені. Не чулося ні жартів, ні розмов, тільки час від часу лунав чийсь крик.
Але їхні біди на цьому не закінчились: вони мали заплатити важку данину океанові за майбутні спокійні дні, якщо ті коли-небудь настануть.
О дванадцятій годині, скептично глянувши на барометр, стрілка якого повільно піднімалася вгору, капітан вийшов на палубу.
— Ураган не довго вже триватиме, Герасіме!
— Дав би то бог!
Герасім хотів перехреститися, але рука так і завмерла біля лоба.
— Дивіться, пане! — закричав він злякано.
Далеко з правого боку, понад хвилями, які шалено перемішувалися, лінькувато котилася, повільно наближаючись, чорна гора води, закриваючи півнеба. Вона наближалась неквапливо, поглинаючи інші хвилі, і здавалась на цьому хаотичному океанові ласковою й рівною, мов степ.
— Усім у каюту й задраїти люк! Швидко! — крикнув капітан.
Люди побачили гору води й заціпеніло дивились на неї, вчепившись руками в парапет, неспроможні поворухнутися.
— Герасіме, іди! Вона змете все на палубі! Стерновий похитав головою:
— Не думаю, пане! Цей корабель жодного разу не приймав хвилю!
— Але ж це не хвиля, це гора! Зрозумій же і йди звідси!
Нема морехода, який, переборовши ураган в Атлантиці, не зустрів би під кінець цей страхітливий вал, цей грізний кінцевий вибух океану. Морякові, щоб урятуватися, не залишається нічого іншого, як заховатись під палубу, задраївши все за собою, або видертись на вершину щогли, сподіваючись, що вал не дістане туди й не змиє його.
Коли ця велетенська маса води звалюється на палубу, хоч вона настільки потужна, що може рознести корабля на друзки, судно занурюється в неї, а потім вода котиться далі, й воно повільно випливає вгору у вихорах піни. Так розповідають мореходи. Але чи багато їх, тих, що можуть розповісти, порівняно з тими, які вже не скажуть ніколи нічого?
Антон Лупан озирнувся.
Герасім непорушно застиг біля стерна. Мігу інстинктивно, бо ж його ніхто цьому не вчив, стрибнув на парапет, вчепившись обома руками за ванти, і вже хотів був дертися по щоглі вгору, коли побачив унизу Негріле, який докірливо й розгублено дивився йому вслід. Юнга стрибнув униз, схопив собаку за загривок однією рукою, другою обхопив щоглу та так і завмер.