Підняти вітрила!
Шрифт:
5 жовтня вранці в розривах хмар з'явилося сонце. Мігу встиг заміряти його, і розрахунки підтвердили, що шхуна саме цієї миті переходила екватор у точці 29-го меридіана на захід від Грінвіча.
За морськими традиціями, Ієремію, Крістю Бусуйка, Хараламба й Мігу, моряків-новачків, слід було б викупати в бочці з водою. Але оскільки дощ лив мов з відра, то ще одне купання зайве.
— Відтепер ви вже справжні моряки! — сказав Антон. — Ви подолали майже всі труднощі на морях і океанах…
— Як
Але не встиг він закінчити, як величезна блискавка, вихопившись із самісінької серцевини хмар, що аж заклекотіли, розпустилася сувоєм на все небо.
— Святий Ілля теж перейшов екватор! — розсміявся Ієремія.
Блискавки й громи, які одразу вдарили після неї, не вщухали вже до вечора, виповнюючи обшир вогнями й вибухами, мов на полі бою.
Екваторіальне повітря перенасичене електричними зарядами, і коли спалахує одна блискавка, вслід за нею вибухають інші. Немало кораблів зникали безслідно, вражені тут блискавками. У Ріо-де-Жанейро, приміром, ішов з зерном американський корабель. Через два тижні Антон Лупан прочитав у газетах, що «Алерт» не перейшов екватор: у нього вдарила блискавка, і він потонув.
Екіпаж «Сперанци» теж наражався на цю небезпеку. Океан аж кипів від блискавок, що падали у воду, мов дощ, перемішуючись із справжнім дощем.
З-поміж усіх небезпек, яких вони зазнали, ця — найстрашніша, бо навіть не здогадуєшся, котра із блискавок якої миті принесе загибель.
— А ви не є страшно? — спитав кок капітана, який стояв біля стерна.
— Ні, Ісмаїле. Корабельне дерево не дуже притягує блискавки.
Під вечір колотнеча трохи втихла, а тільки-но запала ніч, океан спокійно заснув. Вітер віяв рівно й сильно.
Тепер вони впевнено йшли до берегів Бразілії з постійним і невтомним південним пасатом, який дув чотири дні підряд. О першій ночі на п'яту добу дозорець вигукнув:
— Прямо по курсу маяк!
Це був маяк на мисі Олінда, за яким невдовзі мав з'явитися маяк Пернамбуко, так давно жданий порт… Атлантика залишилась позаду, а разом з нею й п'ятдесят днів після виходу з Гібралтара.
РОЗДІЛ XXII
ВЕСНА В БРАЗІЛІЇ
Сонце на смарагдовому небі вимушувало іскритися океан, який залишився позаду — егей, Океане, про що думаєш?! Над щоглами ширяли альбатроси, а над самісінькою водою пронизливо пищали білі чайки. Берег Бразілії виднівся попереду довгими терасами, що тонули в барвистій зелені.
Капітан стояв на носі, зіпершись на парапет,
Негріле сором'язливо підійшов до нього, зіперся на парапет і почав вдивлятися в берег, принюхуючись до повітря. Але, мабуть, одразу ж зрозумів, що це інша земля, і сумно простягнувся на палубі.
Антон Лупан зітхнув. Негріле глянув на нього і тихо заскавчав.
Герасіма обсіли якісь думки, він довго вагався, але нарешті таки зважився й підійшов до капітана.
— Пане, я хотів би вас щось спитати!
— Що сталося, Герасіме? — замислено обернувся до нього Антон.
Весь екіпаж був на палубі. Стерновий глянув на людей, знову завагався, здвигнув плечима й заговорив якимось незвичним для нього тоном:
— Я хотів би спитати вас, пане, якщо ви не розсердитесь, чому ми не взяли її?
— Кого, Герасіме? — зблід капітан.
— Аднану?! — вигукнув Мігу — і не знати, спитав чи ствердив.
Капітанове обличчя з блідого набуло кольору червоного ліхтаря. Силою волі Антонові вдалося приборкати хвилювання. Він зобов'язаний відповідати за долю екіпажу і в погожу годину, а не тільки в шторм. Тому відверто глянув у вічі стерновому й сказав, намагаючись погамувати калатання серця:
— Ми не взяли її, Герасіме, з багатьох міркувань…
— З яких же саме?
— Передовсім я боявся, щоб не було нарікань…
— Ми не нарікали ніколи! — майже водноголос вигукнули всі.
Капітан похитав головою, усміхнувся і сказав, зумисне відвернувшись:
— Хтось із вас назвав її сиреною, котра, мовляв, прийшла вивести нас на манівці.
— Ця дурна голова помилятися! — опустив очі від сорому Ісмаїл. — Я просити вибачення!
— Нема за що, Ісмаїле! Ми вирішили, що кожен може мати власну думку. А втім, так само думав не ти один… Але й це ще не все. Одного дня вам здалося б, що Аднана не дуже старанно виконує роботу, що вона зробила щось не так, як усі…
— Та де там! — підскочив Крістя Бусуйок, який знову заговорив після тривалого мовчання. — Ми навіть не дозволили б, аби вона бруднила руки такими справами…
— А ви гадаєте, їй приємно було б бачити, що ви з нею панькаєтесь, ніби з принцесою? — спитав капітан. — Слухайте, що я вам скажу! Спершу, може, все й добре було б, але згодом почалися б нарікання й невдоволення. Навіть Мігу набридло б бачити, що вона весь час носить його одяг.
— Ніколи, пане! — так гаряче вихопився юнга, що всі аж здивовано глянули на нього.