Пісні

Руданський Степан Васильевич

21.V 1857

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи, ди­тя моє крас­не! Поки со­неч­ко не за­па­литься, Поки місяць не згас­не!.. Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Тілько щас­тя і долі! Будеш цілий вік, як той чор­ний віл, У ярмі і не­волі! Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься, Слаба ніженька ста­не, Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься - Твоє го­ре нас­та­не. Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся На пу­ховім пісоч­ку, Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся, Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!.. Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду Поженеш ти на по­ле!.. Не пісок м'який - стер­ня ост­рая Босі но­ги на­ко­ле!.. І від со­неч­ка не схо­ваєшся За відо­ра­ну ски­бу; Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко, Як ту в'ялую ри­бу!.. І не раз сльоза із очей спа­де На за­па­лені гру­ди, І сльозу твою тілько бог їден З не­ба видіти бу­де! Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком, Тобі все їдна до­ля: Череда ми­не, най­де пан­щи­на - Їдна й тая ж не­во­ля. І що бо­жий день оса­ву­ла йде: Ти вста­вай до ро­бо­ти!.. Ти

вста­вай, ро­би від неділеньки До са­мої су­бо­ти… І що бо­жий день бу­деш до світа До ро­бо­ти вста­ва­ти; Свою си­лоньку ні собі, ні мні, А па­нам ви­роб­ля­ти. А там па­нові не впо­до­бав­ся, Писарині яко­му, - Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють І зве­зуть до прий­ому. Станеш го­лий ти у при­сутствії, Як ро­ди­ла тя ма­ти… І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром, Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!.. І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз, Там при­ся­гу про­ка­жуть; У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть, Світ навіки зав'яжуть! Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну, І зач­нуть мушт­ру­ва­ти, І при­каз да­дуть - мо­ву рідную На чу­жую зла­ма­ти… І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти Свою мо­ву рідненьку, Спом'янеш не раз не по-рідно­му Свою рідную неньку… А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!.. Де і хто по­хо­ває? Не зга­дає мир, не спи­тається, Хіба бог спам'ятає!.. Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи ж, ди­тя моє крас­не! Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем Враз і сон­це не згас­не!..

МОГИЛА

В сте­пах, де гриміла Козацькая си­ла, Від світу-по­то­пу Лежала мо­ги­ла. Лежала мо­ги­ла, Як тая ца­ри­ця, Що ї за­шеп­та­ла На сон чарівни­ця. І стан її пиш­ний Трава пок­ри­ва­ла, І го­ло­ву сон­ну Калина вби­ра­ла. І гілля ка­ли­ни Плелося ко­са­ми, І ке­тя­ги красні Спадали бин­да­ми. Із ліво­го бо­ку, Словами ізри­та, Лежала край неї Камінная пли­та. Чи прош­ло­го пам'ять, Чи то­го, що бу­де, - Що пи­са­но в нії, Не віда­ють лю­ди. Як військо, чор­но­биль Стояв на сто­рожі, І пісні їй піли Пташенята божі. Скажіть мені, лю­ди, Кому з вас не ми­ла, Кому з вас не лю­ба Була та мо­ги­ла. Зійдітеся ж, лю­ди, Край до­ро­ги станьте… Стисніть своє сер­це - На мо­ги­лу гляньте!.. Могило-могило! Ти, пиш­на мо­ги­ло!.. Де діли­ся ча­ри, Краса ку­ди спли­ла?.. Коса із бин­да­ми Лежить край до­ро­ги, Покошене військо Доломлюють но­ги. Пройшли тяжкі плу­ги Через твоє тіло, І пиш­неє тіло, Як ву­голь, зчорніло… І тілько лиш камінь Край нього біліє, Но вже письмо дру­ге На ньому рябіє! І по­ле чорніє, Коріння зси­хає… І бу­сел пе­рис­тий По ски­бах сту­пає… Споров плуг тя­женький, Задряпало ра­ло, І в ра­ни насіння Нерідне за­па­ло. Запало насіння, Коріння пус­кає І си­лу чу­жую Без жа­лю спи­ває… І в місяців кілька Край тої мо­ги­ли З чор­но­би­лем ра­зом Коноплі вро­ди­ли!.. Чорнобилю мно­го! Подивіться, лю­ди! Но бог свя­тий знає, Що то за рік бу­де… Де бу­ла ка­ли­на, Там нап'ята бу­да… Не вер­ху мо­ги­ли Чорнобилю гру­да… І ди­мить чор­но­биль, Заким за­па­лає… І "Вічную пам'ять" Божий птах співає…

СВІТИТЬ МІСЯЦЬ СЕ­РЕД НЕ­БА...

Світить місяць се­ред не­ба, Зіроньки кру­гом, І всі лю­ди сном зас­ну­ли, Опівнічним сном!.. Один я лиш не дрімаю, Край вікна стою; І тобі, дівча, співаю Про ту­гу свою!.. Чи спиш, ми­ла, чи дрімаєш? Любка, про­бу­дись! Пробудися і в вікон­це Виглянь-подивись!.. Най пог­ля­ну на ті лич­ка, Що па­лах­ко­тять, На ті очі, чорні очі, Що вог­нем го­рять!.. Виглянь, ми­ла, як дрімаєш, Най я по­див­люсь, Подивлюсь на білі гру­ди, К сер­цю при­гор­нусь!.. Пригорнуся, обів'юся, Правду спом'яну… І без ту­ги і без жа­лю Вічним сном зас­ну.

ОЙ ЧО­МУ ТИ НЕ ЛІТАЄШ...

Ой чо­му ти не літаєш, Орле си­вок­ри­лий? Ой чо­му ти не гу­ляєш, Хлопче чор­ноб­ри­вий? Ой рад би я політа­ти - Туман на­ля­гає; Ой рад и я по­гу­ля­ти - Туга не пус­кає. Нема щас­тя ні за мною, Ні пе­ре­до мною, Тілько ту­га за ту­гою, Журба за жур­бою! Ходжу, нуд­жу се­ре­до дня І по­се­ред ночі, І ніко­ли сну не зна­ють Заплакані очі. Ізсихають мої очі, І сльоза не ллється, Тільки ту­га ко­ло сер­ця, Як га­дю­ка в'ється. В'ється ж во­на ко­ло сер­ця, Серце роз­ри­ває, Ударюся в си­ру зем­лю, Земля не прий­має! Ой піду я поміж ска­ли, В мо­ре по­ва­лю­ся! Як не в морі утоп­лю­ся, В камінь розіб'юся! І зле­тяться чорні пта­хи, Сядуть на­до мною, Заспівають "Вічну пам'ять" Над мою жур­бою.

ХМІЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ

Гей, брат­тя-ко­за­ки, сідлай­те-но коні! Черкніть для охо­ти ви­на! До бо­ку ша­бельку, на ру­ки повіддя, На но­ги стальні стре­ме­на! Не гну­ти нам шиї, ко­зацької шиї, Під тяж­ким залізним яр­мом, Не ню­ха­ти ди­му не­щас­но­го краю, Що в'ється над на­ми кру­гом! Чи в нас не та си­ла, що у батьків бу­ла? Не тая ша­белька у нас? Чи в нас не­ма ко­ней на сте­пах ши­ро­ких, Чи ву­голь на люльці по­гас? Нехай наші коні на чис­то­му полі Тріпнуться і враз заіржать! Нехай наші брат­тя, мо­лоді ко­за­ки, На чис­теє по­ле біжать! Нехай

зно­ву бряз­не ша­белька стальная В ко­зацьких залізних ру­ках! Нехай зно­ву ля­жуть во­ро­гові кості Могилами в на­ших сте­пах! А люлька-го­луб­ка не­хай не вга­сає, Паліть вражі се­ла кру­гом! Нехай во­рог знає, повік не га­дає Знущатися над ко­за­ком!..

ТІЛЬКО-М РОДИЛАСЬ

Тілько-м ро­ди­лась, злая не­до­ля Стала, ска­за­ла без жа­лю: "Будеш ту­жи­ти, сер­це в'яли­ти, те­бе я тим бла­гос­лов­лю!" З тої го­ди­ни щас­тя уп­ли­ло, І слід не­до­ля за­ме­ла, Звалився камінь тяж­кий на гру­ди, На сер­це ту­ге за­ляг­ла. Де ступ­нем ступ­лю, тер­ни­на ко­ле, Кров об­ки­пає на но­гах; Де оком гля­ну, сум­но та тем­но, Ніби намітка на очах. Не світить місяць, не гріє сон­це, Чорніє не­бо, як зем­ля; І, як в склепінні ме­жи вмер­ли­ти, Межи жи­ви­ми ход­жу я. Знущайся, до­ле, не жа­луй си­ли!.. До каплі кров мою іспий! І від лю­дей за­би­те тіло Землею тем­ною нак­рий!

ХЛОПЦІ-МОЛОДЦІ...

Хлопці-молодці, Пийте, гу­ляй­те! Жваві дівча­та, Хлопців ко­хай­те! Бо вес­на од­на - Згадайте, лю­ди! І в нас дру­гий раз Весни не бу­де!.. Шумує ви­но, І мед і пи­во… Склянками, хлопці! Чарка не ди­во!.. Пийте за лич­ка, За чорні бро­ви! Нехай дівча­та Будуть здо­рові! Музики гра­ють, Смичками ма­ють; Жваві дівча­та На вас мор­га­ють!.. Обійміть дівча, Котра вам ми­ла! Танцюйте, хлопці, Поки є си­ла! Не зна­ти, що рік Дівчатам ска­же… Може, не од­на Косу зав'яже… Може, й з нас кот­рий Піде між лю­ди, Зав'яже дівча, Господар бу­де!.. Тоді не по­ра Буде гу­ля­ти, Тоді не по­ра Буде й ко­ха­ти… Хлопці ж мо­лодці, Пийте, гу­ляй­те! Жваві дівча­та, Хлопців ко­хай­те!..

СТУДЕНТ

В славнім місті Пе­тер­бурзі, Недалеко від Не­ви, Із бо­ло­та виг­ля­дає Хата бідної вдо­ви. Стара ха­та зо вдо­вою Разом вік свій віджи­ла, Почорніла, по­хи­ли­лась І в бо­ло­то увійшла. Увійшла по самі вікна… В ґанку схо­ди до сіней; В сінях набік по­хи­ли­лись Двоє скрив­ле­них две­рей… І нап­ра­во старій бабі Смерть підпи­сує па­тент, А наліво без копійки Б'ється з нуж­дою сту­дент. Зима лю­та. Вітер сви­ще, Сніг по вікнах бряз­ко­тить, Мороз ду­шу обіймає, Мороз тіло ка­ме­нить. А у хаті на пос­телі У сур­дуті і пла­щу Сидить сту­дент ме­ди­ци­ни Другий місяць без бор­щу. І живіт, як гриб, за­пав­ся, Облізає го­ло­ва… І ос­тан­ня до­го­рає Його свічка лой­ова. І си­дить він, пог­ля­дає На по­хи­ле­ну стіну - Під стіною ле­жить че­реп, Нема й криш­ки тю­тю­ну. І стіння кру­гом чорніє… Тілько ла­зять па­ву­ки. Тілько сум­но виг­ля­да­ють Із шка­лу­бин пру­са­ки…

12 ген­ва­ря

КАЛИНО-МАЛИНО

Калино-малино, Ряснеє де­рев­це! Хто ж те­бе при­гор­не, Дівчинонько-серце? Тяженько здих­ну­ла, Дівчинонька ка­же: "Той ме­не при­гор­не, Хто ко­су зав'яже!.." Головка хит­ну­лась, Коса роз­ви­ну­лась, До білої шиї Шовком при­гор­ну­лась… Косо, пиш­на ко­со! Хто те­бе зав'яже?.. "Хто ме­не зав'яже, То віно­чок ска­же". Василечку ми­лий, Любий та ко­ха­ний! Зелен барвіноч­ку - Віночку рут­вя­ний! Хто ж те­бе, віноч­ку, Розплітати бу­де? "Запитайте, лю­ди, Мої білі гру­ди!.." Місяця-підповня Пишні по­ло­ви­ни - Груди, білі гру­ди, Милої дівчи­ни! По кім ви здих­не­те Тяженько впівночі? "По кім ми здих­не­мо - Знають чорні очі!.." Чароньки дівочі - Горять чорні очі, Як в чис­то­му небі Зорі опівночі!.. Очі, ясні очі! Зорі над зо­ря­ми! По кім ви заллєтесь Першими сльоза­ми? "По кім ми зап­ла­чем - Не пи­тай­те, лю­ди: Тому пер­ша слізка, Хто нам ми­лий бу­де!" Спаде пер­ша слізка, Здихнуть білі гру­ди, По кім здих­нуть гру­ди, Того вінок бу­де… Хто вінок розв'яже, Той ко­су зав'яже, Той дівча при­гор­не, Щиру прав­ду ска­же.

ГОЛУБОНЬКО-ДІВЧИНОНЬКО...

Голубонько-дівчинонько, Зіронько моя! Не пи­тай­ся, моя ми­ла, Чого сму­тен я! Живо-живо то­го смут­ку І ти не ми­неш!.. Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Голубонько-дівчинонько, Мій ро­же­вий цвіт! Ти ве­се­ла, світом ра­да, Тобі ми­лий світ!.. Живо-живо світом зну­диш, Тяженько здих­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш!.. Гудуть пчо­ли ко­ло те­бе, Ти, як лист, дри­жиш… Ти їх го­ниш, не од­го­ниш І са­ма біжиш… Живо-живо під ті співи, Як ди­тя, зас­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Ти за­то­пиш очі в очі - Очі не схиб­нуть! Тобі див­но, що чужії Від твоїх змиг­нуть… Живо-живо са­ма гля­неш - І са­ма змиг­неш. Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Ти вітаєш, обіймаєш Своїх і чу­жих! Як ди­ти­на, ти, дівчи­но, Ластишся до них… Живо-живо од чу­жо­го Руки од­ви­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Прийде ра­нок - ти ве­се­ла, Других ве­се­лиш… Прийде нічка - ти в пос­телі, Як го­луб­ка, спиш… Живо-живо цілі ноч­ки Оком не ски­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш…