Пісні

Руданський Степан Васильевич

КОЗАЧЕ-ГОЛУБЧЕ...

"Козаче-голубче, Соколику мій! Дай білу ру­ченьку, Зо мною постій! Най на­див­лю­ся, Слізьми зал­лю­ся, Заким з до­ро­ги Тебе діжду­ся!" "Дівчино-рибчино, Не плач, не ри­дай! За мною, мо­ло­дим, Ручок не ла­май: Як не за­ги­ну, Я не по­ки­ну, Я не по­ки­ну Любу дівчи­ну". "Ой до­ню Яв­до­ню, Зіллячко моє! Чого ж так змарніло Личенько твоє?" "Ой ма­ти-ма­ти! Тяжко вми­ра­ти, Ой а ще важ­че Милого жда­ти! Давно я, дав­но я В ми­ло­го бу­ла, Вже тая стеж­ка Зіллям за­рос­ла. Піду я, ма­ти, Зіллячко рва­ти, Зіллячко рва­ти, Милого жда­ти!.. Рвуть зілля дівча­та, Віночки пле­туть, А мої оченьки Тільки сльози ллють. Ой зілля-зілля, Чуже

весілля, А моя му­ка - З ми­лим роз­лу­ка!.." "Дівчино-рибчино, Здорова бу­ла! Чи вже ж ти, чи вже ж ти Мене за­бу­ла?" "Я не за­бу­ла, Я не за­бу­ду, Любила вірненько, Любити бу­ду".

НЕ ЗГА­ДАЮ ГАД­КИ...

Не зга­даю гад­ки, Не змис­лю я мислі!.. Як чорнії хма­ри, Чорні ду­ми звис­ли! Порадь, ма­ти, що діяти, Ой чи жи­ти, чи вми­ра­ти? Порадь, моя ма­ти! Розпукає сер­це, Каменіють гру­ди. Скажи, моя не­не, Що зо мною бу­де. Кажуть лю­ди: "В світі ча­ри; В світі лю­ди, не та­та­ри - Не бу­деш без па­ри!" Ой світе мій, світе! Лушпина оріха! Де твої роз­коші Та де твоя втіха? Нудно в тобі, як в не­волі, Тілько му­ка, тілько болі, Ні волі, ні долі! І ви, мої лю­ди, Люди - не та­та­ри, Чи хоч раз ви ру­ку Сироті по­да­ли? Кому го­ре - го­ре й бу­де, Другим жа­лю не при­бу­де, Люди ж мої, лю­ди! Наоколо гля­неш - Та й ка­ме­нем ста­неш, А на се­бе гля­неш, - Як би­ли­на, в'янеш. Лист за лис­том опа­дає, Рік за ро­ком уп­ли­ває, Назад не вер­тає! Не зга­даю гад­ки, Не змис­лю я мислі, Як чорнії хма­ри, Чорні ду­ми звис­ли. Порадь, ма­ти, що діяти: Ой чи жи­ти, чи вми­ра­ти? Порадь, моя ма­ти!

ОЙ ВИЙ­ДУ Я У СА­ДО­ЧОК...

Ой вий­ду я у са­до­чок - В са­доч­ку ка­ли­на, Край ка­ли­ни шов­ком шиє Любая дівчи­на. Подивлюся на ка­ли­ну - Вона роз­пу­кає! Подивлюся на дівчи­ну - Дівча обіймає. Тая ж са­ма ка­ли­нонька, Та вже за­ви­ну­лась; Тая ж са­ма дівчи­нонька, Та вже відвер­ну­лась. Завинулась ка­ли­нонька Та й не роз­пу­кає; Відвернулась дівчи­нонька Та й не пог­ля­дає. Ой вий­ду я у са­до­чок, Буду виг­ля­да­ти, Чи не вий­де моя ми­ла Рути підли­ва­ти. Вийшла ми­ла, по­хо­ди­ла, Рути не підли­ла, Тілько вер­хи поз­ри­ва­ла, На во­ду пус­ти­ла!.. Тая ж ру­та зе­ле­ная, Та цвіту не­має; Та ж дівчи­на мо­ло­дая, Та вже не ко­хає. Стоптав би я те­бе, ру­то, - Та з жа­лю не мо­жу; Забув би я те­бе, ми­ла, - Забути не мо­жу! Ой вий­ду я у са­до­чок, Стану край вікон­ця, Чи не вий­де моя ми­ла Ще раз до схід сон­ця? А ми­лая, як не тая, Спить собі, дрімає Та но­во­го мо­ло­до­го К сер­цю при­гор­тає. Тії ж очі, тії бро­ви, Та не той хлоп­чи­на; Та ж го­луб­ка ко­ло нього, Та вже не дівчи­на. Прострілив би я вас з лу­ка! Та з лу­ка не пал­ко! Положив би вічно спа­ти, Та все чо­гось жал­ко!

БОГДАЙ ТЕБЕ

Колись я із тяж­кої ту­ги На лаві ду­бовій ле­жав, Останній кар­бо­ва­нець срібний В пустії ка­литці дер­жав. Аж тут на­ви­ну­лась дівчи­на, І я свою ту­гу за­був; Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе бог не за­був! І сів я на лаві ду­бовій, І сіла дівчи­на моя, Дівчина ме­не обійня­ла, Обняв же дівчи­ну і я. Їден поцілу­нок га­ря­чий - І я, як від чарів, ожив; Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе бог ожи­вив! Дівчина ме­не при­гор­ну­ла, Дівчину і я при­гор­нув, Дівчина на лаві зас­ну­ла, І я ко­ло неї зас­нув. І сни­лось так ми­ло та лю­бо, І я че­рез сон го­во­рив: "Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе гос­подь лю­бив!" Раненько дівчи­ни не ста­ло, І знов я на лаві ле­жав І міцно сла­би­ми ру­ка­ми Пустую ка­лит­ку дер­жав. Узяла, псявіра, узя­ла. І я собі ти­хо ска­зав: "Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе дідько узяв!"

26 сент[ября]

ПОЛЮБИ МЕНЕ

Лисий я, во­лос­ся спа­ло, Решта білая, як сніг, Недалеко моя яма, Та я в яму ще не ліг; Що збіліло - за­ма­люю Ще й но­во­го на­куп­лю - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то я те­бе люб­лю! Небагато в ме­не мізку, Та і пус­то в го­лові, Та я змал­ку оже­нив­ся На ба­гатій удові; І я собі узяв гроші, А бог - ми­лую мою - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то срібла на­даю! Не ло­жив я свої шиї На прав­дивії ва­ги, Погнув її не їдно­му Аж до са­мої но­ги. Зато те­пер, як бин­да­ми, Собі шию обів'єш - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то сла­ви на­жиєш! Скаменіло моє сер­це, Хоч і м'якше не бу­ло, Як ди­ти­на -

не га­дає, Що доб­ро і що то зло; Але за­то як ча­са­ми Кілька ка­пельок прий­му… Полюби ме­не, дівчи­но, То-то щи­ро обійму!

26 сент[ября]

ГЕЙ-ГЕЙ, ВО­ЛИ! ЧО­ГО Ж ВИ СТА­ЛИ?...

Гей-гей, во­ли! Чо­го ж ви ста­ли? Чи ду­же по­ле за­рос­ло, Чи ле­ме­ша іржа поїла, Чи за­ту­пи­лось че­рес­ло? Бадилля зсох­ло, вже й ва­литься, Леміш я доб­ре нас­та­лив, А че­рес­ло моє но­веє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Чи зсох­ло по­ле? Чи плуг у зем­лю не іде? Чи де­рев'яная по­ли­ця Тяжкої ски­би не зве­де? Земля пух­кая, плуг не стог­не І ски­бу доб­ре відва­лив, І бо­роз­на уже чорніє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Зо­ре­мо по­ле, Насієм яро­го зер­на, Пройде ра­зок тон­кеє ра­ло, І пробіжиться бо­ро­на. А там, ди­вись, зібра­лась хмар­ка, Дрібненький до­щи­чок по­лив - І ни­ва шов­ком зе­леніє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Зер­но поспіє, І за­ко­ло­сяться по­ля, І вер­не нам за піт кри­ва­вий Із лиш­кою свя­та зем­ля. Тоді зби­рай ко­лос­ся пов­не Та тільки гос­по­да хва­ли… Чого ж ви ста­ли, мої діти? Пора нас­та­ла! Гей, во­ли!

НЕХАЙ ГНЕТЬСЯ ЛО­ЗА...

Нехай гнеться ло­за, Куди вітер пігне, - Не пе­ча­лить во­на Ні те­бе, ні ме­не. Може, й тяж­ко її, Може, й спи­на бо­лить, Але бу­ря її З корінця не зва­лить; На бо­лоті рос­те, І сла­бая са­ма - Вона гнеться собі, Бо в ній си­ли не­ма; Вона гнеться собі І так вік про­жиє І без сла­ви, в багні, Як тра­ва, зог­ниє. Як тра­ва осо­ка Зогниє у багні, І хіба лиш ко­мар Заспіває по ній. Нехай гнеться ло­за, А ти, ду­бе, кріпись, Ти рос­ти та рос­ти, Не хи­лись, не кри­вись; Ти гли­бо­ко уг­либ Твердий корінь пус­ти, Гілля вго­ру роз­кинь, Ти рос­ти та рос­ти! І до пек­ла дістань, І у пек­ло заг­лянь, І до хма­ри дістань, І на не­бо пог­лянь. І весь світ об­ди­вись, І усе розпізнай; І що доб­ро­го є, Ти у се­бе впи­вай. І у силі, в добрі, Як ска­ла, зат­вердій І, як сто­рож-си­лач, Над зем­лею ти стій; І пташ­ки світові Защебечуть тобі, І співак одпічне, Заспіває тобі. А як бу­ря ли­ха Тебе з місця зіб'є Або хма­ра-го­ра Тебе гро­мом уб'є - Світ по­чує ту смерть, І повітря здри­жить, І ліси за­гу­дуть, І зем­ля зад­ви­жить; І пташ­ки про­ле­тять, Спогадають те­бе, І співак пе­рей­де, Не за­бу­де те­бе!

ПІСНЯ

Голе-голе моє по­ле! Де ж ви, ясні квітоньки? Позгасали, пос­па­да­ли, Як на небі зіроньки. І стеб­ло пе­ресх­ло, Як би­ли­на, по­ляг­ло. Діти-діти, мої квіти! Як пог­ля­ну я на вас, Серце мліє, ка­меніє, Що цвіли ви тільки раз. Раз рос­ли, раз цвіли І без долі опа­ли. Не для ділка сво­го бджілка Вас ізсса­ла, як ди­тя, - То жа­рою, як ма­рою, Перервало вам жит­тя. І ро­си ні сльози Не спа­да­ло для кра­си. І дівчи­на, як ка­ли­на, Вас не рва­ла на ко­су - Вас зірва­ли-розірва­ли Вітри буйні без ча­су! І без літ на весь світ Розпустили в'ялий цвіт. Доле-доле, моя до­ле! Верни ж мої квітоньки, Верни діти, мої квіти, Верни ж мої зіроньки! Але ба - не сівба! Не ми­не моя жур­ба!

26 де­кабр[я]

ЗВЕЛА МЕ­НЕ НЕ БІДА...

Звела ме­не не біда, Звела ме­не, Моя не­не, Звела ме­не не біда, А дівчи­на мо­ло­да. А дівчи­на, Як ка­ли­на, А дівчи­на мо­ло­да. Брівоньками зв'яли­ла, Брівоньками, Чароньками. Брівоньками зв'яли­ла, Оченьками спа­ли­ла. Оченьками, Зіроньками, Оченьками спа­ли­ла. Ой дівчи­но, не в'яли, Ой дівчи­но, Ти, риб­чи­но, Ой дівчи­но, не в'яли, Серця мо­го не па­ли! Серця мо­го Молодого, Серця мо­го не па­ли! Коли лю­биш - не жар­туй! Коли лю­биш, Та не гу­биш, Коли лю­биш - не жар­туй! Як не лю­биш - роз­ча­руй! Як не лю­биш, Тільки гу­биш, Як не лю­биш - роз­ча­руй!

ПІСНЯ

Згадай ме­не, ми­ла, Ранньою вес­ною, Як зав'яне квітка В те­бе під но­гою І за­сох­не до вес­ни, - Тоді ме­не, ми­ла, спом'яни! Згадай ме­не, ми­ла, Як пташ­ка заб'ється В залізную клітку, Сама розіб'ється І за­ги­не без ви­ни, - Тоді ме­не, ми­ла, спом'яни! Згадай ме­не, ми­ла, В тяж­кую при­го­ду, Як твоя об­руч­ка Звалиться на во­ду І не вий­де з гли­би­ни, - Тобі ме­не, ми­ла, спом'яни!