Північна зірка
Шрифт:
— Здрастуйте, — підійшов до нього Юрій.
— Здрастуй, якщо не шуткуєш, — відповів дід.
З куреня вийшов пес, потягнувся, позіхнув, висолопивши лопаточкою тонкого язика. Пес був лінивий і добродушний. Підійшовши до Юрія, він лизнув йому руку.
— Свого чує, — зазначив дід. — Підходь ближче.
Юрій засміявся і підійшов до багаття.
— Полуднувати будемо, — сказав старий.
— Я не проти. — Юрій вийняв з кишені загорнутий у папір окраєць хліба.
Пес замахав хвостом. Юрій розгорнув пакет, відщипнув від окрайця скоринку.
— Самі ще не їли! — крикнув на пса старші.
Пес — Вовчок, назвав його пізніше дід — відійшов убік,
— Картопля. — Старий висипав на дощане кружальце зварені картоплини. — Сіль. — Вийняв з клунка пачку солі, насипав на те ж кружальце. — А мене звати, — сказав, — дід Бубей.
Юрій назвав себе.
— З буровиків? — здогадався дід.
— Брат мій на буровій, — відповів Юрій.
Дід почистив картоплину, посипав сіллю. Кивнув Юрію, припрошуючи:
— Їж.
Юрій також почистив картоплину, посипав сіллю. Запитав:
— Огірки стережете? — Город був огірковий, де-не-де на огудинні бралася зав’язь.
— Стережу, — відповів дід, неквапом розжовуючи картоплину.
Так, без зайвих слів, вони поїли, затим узялися до чаю, дід налив дві кварти. Чай був зелений, запахущий, привертав до розмови.
— Що це за джерело там, на пагорбі? — запитав Юрій.
— Завалене камінням?.. — Дід злякано звів брови.
— Так, — відповів Юрій. — Навіщо?
— Знову пробилося? — запитав дід.
— Струмочок, — відповів Юрій. — Цівочка.
— От лихо його бери! — вилаявся дід, відсунувши кварту.
Зміна у настрої старого вразила Юрія. Він хотів запитати, у чім річ, однак Бубей випередив його:
— Ти не пив з нього?
— Ні.
— Добре, що не пив.
— Чому?
— Джерело Непийвода.
— Непийвода?..
Юрій — літературознавець, знавець воронезького фольклору. Назва зацікавила його.
— Вадливе джерело, — продовжував дід. — Ніхто не п’є з нього, хіба що відьми.
У Юрія видовжилося обличчя.
— Відьми і перевертні, — ствердив Бубей.
От уже чого не чекав Юрій у вік електроніки!
— До нас було, — говорив тим часом Бубей. — Дід мій розповідав, а діду моєму його дід. Отож джерелу цьому вже за нашої пам’яті двісті літ. Нечисте місце. Гора нечиста і джерело.
— Що ж там такого? — запитав Юрій.
— Різне. Чоловіки з тієї води вовками виють. Жінки на стіну лізуть. Декотрі у птахів перетворюються і у звірів. Було — і на мітлі літали.
Про те, що Урал славиться фольклором, Юрій знав. Пам’ятав книги Бажова. Шкодував, що пізненько народився, не зустрінеться з автором “Хазяйки Мідної гори”. І от перед ним живий казкар. Юрій ловив кожне слово Бубея.
— Чого там, у кого хочеш запитай, — продовжував дід. — За моєї пам’яті Лелька Козоєва напилась тієї води, так, знаєш, на зозулю обернулась. Тільки й чути було: “Ку-ку!..” По деревах лазила вдень і вночі. Поки не впала і не вбилася на смерть. Тоді й порішили селом захарастити джерело. Накидали каміння — вгомонили. А це, бач, знову пробилося. Ти, хлопче, не пив?..
— Та ні!
— Боже тебе борони!
Дід довго не міг заспокоїтися, розпитував, чи велике джерело, що бачив і що чув побіля нього Юрій.
— Ох-ох-ох!.. — зітхав на слова студента.
Коли Юрій розповів, як упав метелик, вода скаламутилася і метелик щез, дід потвердив:
— От-от! Усяка живність розчиняється у ньому, розварюється.
— Але
— Пробував?
— Було, — визнав Юрій.
— Гляди… — Бубей затрусив головою.
Проводжаючи Юрія від куреня, дід продовжував зітхати, охати, і все, починаючи з назви джерела, було так незбагненно, таємниче, що Юрій дав собі обіцянку побувати на джерелі ще раз, уважно до нього придивитися.
Від Артема надійшла звісточка, що на буровій аварія, у Тарханівку він приїде хтозна-коли і що ти, братку, там не нудьгуй.
Юрій нудьгувати не збирався. Вранці наступного дня він був біля джерела. Розповіді діда Бубея залишили неприємний осад у душі, і Юрій роззирався насторожено. Місце і справді було не з приємних. Відколок випирав з гори, ніби виштовхнутий недоброю силою. Темно-пориста поверхня, звисаючий жмутками мох справляли враження незатишності, занедбаності місця; купа каміння, накиданого абияк, також скидалася на щось украй неохайне; здавалося, і пташиних голосів тут менше. Повітря застояне якесь — похмурістю віяло від джерела. Однак Юрій опирався враженню. Нічого особливого, заспокоював себе, звичайнісіньке джерело. Таких Юрій набачився чимало у цьому багатому на воду краї. Були тіснини, ущелини похмуріші за цю, і насторога Юрія потроху щезла. Балачки, подумав він про вчорашні попередження діда. День сонячний, світлий — що може статися в такий день?.. Про те, що може щось статися, думка у Юрія була. Десь у найпотаємніших куточках мозку. Скоїлося ж щось з Лелею Козоєвою — Бубей запевняв, що цей випадок достеменний.
Юрій сидів на камені метрів за чотири від джерела. Потім підійшов ближче, присів навпочіпки. Ліг на живіт, вгледівся. Вода кипіла — так йому видалося на перший погляд. Однак, придивившись, Юрій перемінив думку: джерело било з землі, піднімало з дна піщинки, вони скаламучували воду. Юрій втягнув носом повітря — нічого, окрім вогкості. Торкнувся води долонею — прохолодна.
Залишалось одне — напитися. Якийсь час Юрій роздумував. “Не пий”, — попереджав дід. “Нап’юсь”, — став сперечатися з ним Юрій. “Не пий…” — “Нап’юсь!” Юрій нахилив обличчя до води, і перед тим, як ковтнути, коли вже нічого не залишалося, бо губи торкнулися води, з каменя чи з билинки, що схилялася над водою, упала руда лісова мураха. Мить вона ще трималася на поверхні, ворушачи лапками, однак невдовзі розчинилася у воді, щезла. Юрій ковтнув.
Все довкола перемінилося. І Юрій перемінився — він уже не був Юрієм. Він став утіленням страху. Розумів, що це за страх і звідки — від самотності. Юрій або те, що віднині було Юрієм, кидався з боку в бік у величезному лісі. Химерні стовбури вихоплювалися із землі, колонами стрімко піднімалися у небо. Воно було фіалковим, і в ньому розгойдувалися бліді, розмиті, завбільшки з блюдце зірки. Все довкруг було фіалковим — тіні, повітря. А Юрій кидався з боку в бік — шукав слід. Не стежку, не дорогу — саме слід. Дивно, що він загубив його, залишився сам-один. Кидався між деревами вправо, вліво, а зірки гойдалися над ним, схожі на надувні кулі, — то стискувалися у об’ємі, то збільшувалися. Куди повертав Юрій, не було сліду. В тій стороні не було. Жахливий фіалковий ліс!.. Повернутися? Куди?.. Знову вліво, вліво… Нарешті слід знайдено — духмяний, пахучий слід! Юрій побіг межи стовбурів, і слід ставав усе духмяніший, духмяніший. Обернувся на стежку: справа, зліва до стежки приєднувалися інші ниточки, і Юрій виповнювався впевненістю, що все добре. А небо, земля — фіалкові, іноді у синюватій імлі. Імла висла між стовбурів, заповнювала улоговини.