Північна зірка
Шрифт:
— Ходімо в театр, — запропонувала Марія Георгіївна. — У мене два квитки. Один… — тихенько зітхнула, — зайвий.
Надія Юріївна погодилася.
П’єсу вона дивилася неуважно, мало звертала уваги на довірчий шепіт подруги у антракті — плітки. Здається, шкодувала, що пішла, краще було б посидіти вдома.
— Ти якась дивна, — відзначила Марія Георгіївна, — без вогнику. Що у тебе в роті?
— Ґудзик…
— Ану покажи.
Надія Юріївна виплюнула у кулак ґудзик, показала подрузі. Ґудзик був жерстяний, давній, добре-таки обсмоктаний.
— Що
— Не знаю, — відповіла Надія Юріївна.
— Так і смокчеш?
— Смокчу.
Марія Георгіївна здивувалася ще більше. Сказала:
— Таку гидоту…
Ґудзик справді був не з кращих. Проте Надія Юріївна спокійнісінько вкинула його у рот.
— Надю!
— Хочеться, — сказала Надія Юріївна.
— Давно?
— Та вже з місяць…
Буває, що діти їдять вапно зі стін, яку-не-будь траву. Це Марія Георгіївна знала. А тут залізний ґудзик. Може, Надя завагітніла?
Порозмовляли на цю тему.
— Здається, ні, — сказала Надія Юріївна.
— Значить, у твоєму організмі не вистачає заліза, — зробила висновок Марія Георгіївна.
Надія Юріївна поповодила язиком у роті ґудзик, відповіла:
— Мабуть, не вистачає.
— Їж побільше яблук і помідорів, — порадила Марія Георгіївна.
— Яблука їм.
— Надю!..
Вони вже повернулися до залу після антракту, сіли. Марія Георгіївна скоса глипнула на подругу:
— Ти якась дивна.
— Повторюєшся, — відповіла Надія Юріївна. Підняли завісу, і обидві подруги додивилися дію без цікавості.
Ґудзик у роті Надії Юріївни помітив і Іван Федорович.
— Так і смокчеш? — покрутив ґудзик у руках.
— Смокчу, — відповіла Надія Юріївна.
— Облиш, — порадив чоловік.
Надія Юріївна взяла у нього ґудзик, поклала у рот під язик.
Іван Федорович подивився на дружину уважніше: зблідла, нижче скронь з’явилися западини — схудла.
— Завтра ж відвідай лікаря, — сказав він.
— Навіщо?
— Що у тебе за манія — смоктати ґудзик? — обурився Іван Федорович.
— А лікар чим допоможе?
— Порадить щось. Може, у тебе недокрів’я.
— Ще чого… — сказала Надія Юріївна. Але до лікаря піти погодилася.
— Ну то як? — запитав Іван Федорович увечері, повернувшись з роботи.
— Обслухала, обстукала, — заходилася розповідати Надія Юріївна. — Каже: ви здорові.
— А ґудзик? Ти сказала про ґудзик?
Розмовляючи з чоловіком, Надія Юріївна тримала ґудзик у руці.
— Сказала.
— І що? — нетерпляче запитав Іван Федорович.
— Нічого особливого. Нестача в організмі заліза.
— Боже правий! — вигукнув Іван Федорович. — І ти говориш про це так спокійно!
— Прописала таблетки Бло, феромід, — розповідала далі Надія Юріївна. — І більше, каже, їжте шпинату і буряку. У сирому вигляді.
— У сирому вигляді!.. — скрикнув Іван Федорович. — Ти хвора?
— Здорова. Сказала ж лікар…
Щодня Груша подавала їй тертий шпинат і буряк. Надія Юріївна слухняно з’їдала і перше, і друге. Проте найбільшу
Іван Федорович був стурбований. Попри всю зайнятість роботою, він не міг не завважити, що здоров’я дружини погіршується. Надія Юріївна худла, у неї з’явилася апатія — навіть розмовляти їй не хотілося. Щоразу, приїжджаючи з роботи, Іван Федорович запитував:
— Ну як?
— Нічого, — відповідала Надія Юріївна однозначно.
— У санаторій поїдеш?
— Не хочу.
— Надю!
— Не дивись на мене так, — відказувала Надія Юріївна.
У січні Іван Федорович здійснив давню мрію — перейшов з викладацької роботи на дослідницьку, став завідуючим лабораторією. Робота над дисертацією проходила успішно і наближалася до заключної стадії. Залишалося поставити ряд дослідів, працював Іван Федорович у галузі вивчення мозку, була виготовлена найчутливіша апаратура по біострумах. Траплялося, Іван Федорович забував про те, що у нього є дім, — обідав в інституті, спав у лабораторії. Природно, Надія Юріївна була від цього не в захопленні, однак Іван Федорович умів заспокоювати дружину: врешті-решт головне, проказував він, робота.
— Це ненадовго, Надійко. Через місяць звільнюся. Навіть візьму відпустку, якщо хочеш. Як твій ґудзик? — пробував жартувати.
— Помовч!.. — говорила Надія Юріївна.
Якась рівновага у її організмі встановилася: худнути вона перестала. Як і раніше, їла шпинат і буряк — нестача заліза в організмі відчувалася. Однак тепер за порадою близьких Надія Юріївна більше їла м’яса, яєць, і всі мали надію, що йдеться до перелому, Надя нарешті стане одужувати.
Так гадав і Іван Федорович. Наліг на роботу, тижнями не з’являвся вдома.
У такий-от час, маючи потребу в грошах, Надія Юріївна завітала до чоловіка в лабораторію.
— Ти, Надю! — він одірвався від приладів. — Сідай. Я миттю.
Надія Юріївна присіла на стілець. Чоловік длубався в апаратурі.
— Що таке? — бурчав він. — Звідкіля поле? Не було нічого — і раптом…
Надія Юріївна сиділа на стільці, ждала, коли Іван Федорович звільниться.
— Не збагну… — мурмотів той. — Звідки фон? Безперечно, наведений. Не було ж хвилину тому!
Надії Юріївні набридло сидіти. Вона встала, підійшла до шаф глянути на прилади.
— А… — задоволено сказав Іван Федорович. — Чисто, ніяких перешкод. Надю!
Надія Юріївна підійшла.
— Я геть забув, — признався Іван Федорович. — Зарплату одержав. Ось гроші.
При цьому він випадково глипнув на прилади і вилаявся:
— Що за чортівня! Вибач… — обернувся до дружини. — Не ладиться тут, в апаратурі.
Знову став поратися коло приладів. Надія Юріївна занудьгувала, відійшла до вікна. Неподалік від лабораторії був невеличкий сквер, з дитячого садка вивели малюків на прогулянку.