Північна зірка
Шрифт:
— Що таке машини?
Віктор пояснив, навів як приклад корабель, авіет, які Ела бачила. Запитав:
— У вас машин немає?
— Ні, — відповіла Ела.
— Що ж у вас?..
— Музика.
Якусь мить Віктор дивився на неї, не знаючи, як продовжувати розмову, але тут заворушилася, дала знати про себе купа запитань, що зібралися у нього. Віктор запитав:
— А ти хто?
І ще певний час ждав, поки Ела відповіла:
— Пісня.
Сонце торкнулося обрію, повітря посвіжішало. Віктор і Ела встали, рушили краєм площі. Ела не жартувала, коли пояснювала Віктору, хто вона, і ще відповіла
— Місто? — говорила Ела. — Це твоє поняття. Ми живемо суспільствами, і кожне суспільство — музичний акорд, симфонія. Поглянь, — вона підійшла до одного з будинків, — тут мелодія.
Не торкаючись рукою, відкрила нішу у зеленій стіні. Ледве чутне до цього звучання вирвалося на площу. Дзвеніли струни: мелодія піднімалася, набираючи висоту, силу, і опускалася у повільному ритмі. Тулумбаси, може, інші інструменти, схожі на тулумбаси, закінчували кожний акорд. Паузи між закінченням і початком акордів нагадували зітхання. Струни співали, тулумбаси закінчували акорд, і це скидалося на спокійне дихання після великої, успішно завершеної роботи.
Ела закрила нішу, і вони наблизилися до іншої будівлі, що порталом виходила на площу. І тут Ела відкрила двері, нова музика розлилася у повітрі — співали електротромбони у супроводі лункого барабана, зображаючи марш або процесію — дуже повільну, ніби крокували велетні.
Із сусідньої альтанки Ела витягла самбу чи щось дуже схоже на неї — вогненний ритм. З високої бані поряд — пісню на два голоси: альт і сопрано.
У місті жила музика, і саме місто, на спрощений погляд Віктора, було фонотекою, музичним сховищем. Але навіщо, для кого?
Відстані між будинками подеколи були неоднакові, ніби тут також стояли будинки, а зараз їх немає.
— Тут були будинки? — запитав Віктор.
— Так.
— Де ж вони?
— Зникли. Кокони зникають, — загадково відповіла Ела.
Віктор ще хотів запитати про будинки, але передумав: голова у нього йшла туманним обертом.
Вони обійшли площу, попрямували вулицею, якою входили у місто, тепер у зворотному напрямку — Віктору потрібно було на корабель. Сутінки зріли непоквапні, світлі; пагорби добре було видно, і стежку — слід на траві — було видно. Стежина довела їх до підніжжя пагорба.
— Підеш зі мною? — запитав дівчину Віктор.
— Піду.
У лісі стемніло, і Віктору нелегко було орієнтуватися на незнайомій місцевості, та Ела безпомилково вивела його на галявину, до авіета і корабля.
— Машини?.. — У голосі Ели прозвучав чи то подив, чи то смішок.
— Машини, — відповів Віктор.
— Навіщо?
— Щоб прилетіти сюди. До вас.
— Навіщо? — знову запитала Ела.
Віктор узяв її за руку, завів до кабіни підйомника.
Ніщо у кораблі не викликало у Ели подиву, зацікавленості. Це образило Віктора, як смішок біля підйомника. Коли судити по першому враженню і по запитаннях Ели, техніка у цьому світі була новиною. Не зацікавитися технікою було неможливо. Проте Ела без боязкості пройшла коридором до салон-каюти, сіла у запропоноване Віктором крісло і не запитувала його ні про що, поки він готував вечерю, розставляв на столі прибори.
З’їла вона мало і, коли вечеря скінчилася, подала
— Як ти це робиш? — запитав Віктор, маючи на увазі листок латаття, їх було на столі два.
— Мені так хочеться, — відповіла Ела.
— Звідки ти знаєш слова, мою мову? Я не розумію.
— З твоїх думок, вони звучать…
Розмовляли вони довго, і в розмові було усе: відкриття одне одного, доброзичливість, іноді вугластість, нерозуміння — усе було. Але найбільш разючою виявилася історія невидимого народу, який жив на планеті, що її ім’я у вимові Ели було — Ілліра.
— Ми походимо, — розповідала Ела, — від дзюрчання струмків, шелесту трави, листя, дощу і грому. Ми матеріалізований звук, якщо говорити твоїми словами.
Віктор слухав дивну мову, не перебиваючи.
— На Іллірі еволюція йшла іншими шляхами. Звук народжує у повітрі не лише коливальні рухи, хвилі — це дуже елементарне сприйняття. Звук народжує потік електронів, напрочуд тонку хмарку, яка у процесі еволюції — у нашій атмосфері, звісно, — уточнила Ела, — стала живою. Так само, як на Землі атоми і молекули утворили живий білок. Еволюція створила цивілізацію. Звук можна матеріалізувати у предмет, у живу істоту, якщо хочеш. Та в основі нашої цивілізації — гармонія, музика, а в основі музики — математика.
На мить Ела замовкла, промовисто глянула на Віктора:
— Математика — сама гармонія, музика. Ти згоден?
— Чому ти одна? — запитав Віктор.
— Я не одна. Нас багато.
— Хто вони? — запитав Віктор. — Вчені, зореплавці?
— Кожен з них — музика.
— Але ти земна дівчина! — вигукнув Віктор. — У тебе тіло, очі, усмішка!
Ела відповіла:
— Ти ще нічого не знаєш…
Віктор провів її, обережно опустив у підйомнику.
— Підеш сама?
— Так.
Ніч стояла темна, зоряна. Місяця у планети не було, Чумацький Шлях лежав над лісом, по обрію мільярди і мільярди зірок. Яких тільки світів немає серед них…
Віктор не запитав, де живе Ела, куди попрямувала. Встала з-за столу, обірвавши розповідь на півслові. Ніколи не перестане дивувати людину Всесвіт. Ніколи не буде йому краю. Двадцять два парсеки. Потім сто двадцять два. Потім тисяча… І зорі, зорі… Віктор усе ще дивився на Чумацький Шлях.
У корабель він не піднявся — задушливо, улаштувався в кабіні авіета, у кріслі.
Розбудив його легкий, немов повів вітру, дотик до обличчя:
— Прокинься!
Ела нахилилася над ним.
— Ти? — Віктор торкнувся її волосся, плечей. Хотілося, щоб вона нахилилася нижче. Хотілося обняти її. Віктор не зробив цього: “Хлоп’яцтво, — подумав. — Дурниці і хлоп’яцтво…”
— Я вже давно тут, — сказала Ела.
Віктор зістрибнув на траву, зачерпнув повні долоні роси. У лісі крізь дерева проціджувався туман, трава була важкою від вологи.
— Що робитимемо? — запитала Ела.
— Полетимо? — Віктор кинув рушник у кабіну, зрушив з місця авіет, відводячи його від корабля убік.
— Полетимо, — погодилася Ела.
Апарат піднявся у повітря. Полетіли над лісом, над містом. Над іншими містами — другим, третім. Знову над лісом, над гладенькими шовковими галявинами. На одній Віктор завважив зграйку тварин. Кинув машину униз: