Північна зірка

Грєшнов Михайло Миколайович

Він готував авіет для польотів, розвертав крила. За роботою не помітив, як з’явилася Ела. Вона перетинала галявину. Була ніби з дитячої картинки: тоненька, руки, ноги — соломинки, голова завбільшки з кулачок, а очі — блюдця.

Виявилося, що це тільки звіддалеки. Зблизька тендітність її була не більша, ніж у танцівниці. Голова і очі звичайні.

— Здрастуй! — сказала вона.

— Здрастуй! — відповів Віктор.

— Пити хочеш? — В її руках з’явився листок, схожий на листок латаття, у заглибленні зблискувала вода.

— Хочу, — відповів Віктор.

Розмова

відбувалася машинально, у всякому разі, для Віктора: пілот грав у ньому пасивну роль. Те, що розмова незвичайна, рідною мовою, — у двадцяти двох парсеках від Батьківщини, — ще не дійшло до свідомості. Віктор відповів на запитання, випив воду — вода була прохолодна, свіжа, — і коли в наступну мить не знав, куди подіти листок: кинути на землю чи повернути дівчині, — збагнув нарешті, яке диво ця несподівана зустріч.

— Мене звуть Ела, — почув він.

— Мене Віктор.

— Що ти збираєшся робити?

— Поки що не вирішив.

— Ходімо зі мною, — запропонувала Ела.

— Куди?

— У місто.

— Може, полетимо? — запитав Віктор.

— Не треба. Ходімо. Рушили.

Корабель, авіет залишалися на галявині. Віктор не захистив їх силовим полем, не взяв зброю: небо, Ела навіювали йому відчуття безпеки.

Дівчина йшла попереду. На рідколіссі Віктор догнав її, крокував поруч. Як він міг подумати, що вона з дитячої картинки? Сказав би: з екрана, артистка. Проте і це слово не пасувало супутниці. Балерина?.. Легкість ходи, рухів — усе це було. Але балерина — зовсім не те слово. Земна дівчина. І неземна водночас. Щось у ній мінливе, невловиме. Рум’янці — і немає їх, вії то відкинуть тінь на очі, то відкриють сяяння очей. Легкі плечі, легке плаття. На ногах трав’яні сандалії. В імені — музика.

І ще: обличчя її повсякчас змінювалося. Ніби хтось ліпив його на очах у Віктора. Ліпив з тим, аби передовсім задовольнити Віктора. Нічого не лишилося від того обличчя, яке він побачив на галявині, коли з’явилася Ела. Зараз це інше обличчя, інші очі. На мить у Віктора в душі ворухнулася тривога. Та він одразу ж відігнав її: ввижається. Новий світ, яскраві враження. Враження міняються — от і все. Міняються.

Вони вийшли з лісу, опинилися на схилі пагорба.

Проте і звідси Віктор не розрізняв міста серед зелені. Або місто саме було зеленню: бані — крони дерев, вежі — як кипариси. Але музика…

— Чуєш? — Ела зупинилася.

Здається, це був гомін. Не пташиний галас. Не політ вітру. І не гамір натовпу.

— Що це? — запитав Віктор.

— Я ж говорила тобі, — відповіла Ела, — місто.

Вони увійшли в місто.

Нічого подібного Віктор не сподівався зустріти. Не було вулиці, хідників. Не було пішоходів, транспорту. Направо, наліво од Віктора, Ели стояли — будинки не будинки — острівці зелені у вигляді альтанок, гостроверхих пагод. Скидалося на підстрижені садівником групи дерев. Жодної одрізаної гілки. Гілки прилягали одна до одної, находили одна на одну, утворюючи живу цупку тканину.

Разом з тим місто жило. У банях, альтанках, ніби у вуликах, чулося вирування життя, і це породжувало гомін,

який здивував Віктора ще на підході до міста. Усе ж таки це будинки, вирішив Віктор. Зробив кілька кроків до одного з них і вирізнив бриніння струн, голос.

— Ходімо, — сказала Ела.

Знову вони йшли, поки не зупинилися на круглій, як циркова арена, площі.

— От ми і вдома, — сказала Ела, сіла на траву у ногах Віктора. Він присів поруч, тихо сказав:

— Ти кажеш, ми?..

Вона запитала:

— Звідки ти прилетів?

— З Землі.

Вона звела очі, наморщила лоб.

— Звідси? — провела рукою у повітрі.

Пролунали акорди чужої незнаної музики — зіштовхувалися лавини, стугонів і ридав гірський вітер.

— Ні, — відповів Віктор.

Музика стихла. Та Ела ще раз повела рукою, і знову з неба полинули хвилі звуків, наче й справді вставав над ними і падав океанський прибій.

— Ні! — Віктор підняв руку, музика припинилася.

— Звідки ж? — запитала Ела, зморшка на її чолі поглибшала.

— Як тобі пояснити?.. — Була б ніч, Віктор показав би на зірки, спробував би розшукати поміж них Сонце.

Та Ела знову провела рукою у повітрі.

Полилися акорди фортепіано — один, другий. Здається, було чути, як вдаряють по струнах пружні молоточки. Ще, іще, вступив оркестр, і повнокровно, тривожно попливли звуки Першого концерту Чайковського. Віктор кивнув: “Так…” Ела всміхнулась очима. Знову фортепіано — пружні молоточки калатали в струнах, поспішали, і знову плавно вступив оркестр, піднімаючи акорди вище, тривожніше. Калатало велике серце — чекання, радість народжувалися в музиці, вогонь пристрасті і політ у високості.

Кілька хвилин Віктор з Елою слухали музику, затим Ела плавним рухом приборкала акорди, загасила зовсім.

— Гарно… — сказала вона, погляд її був затуманений.

— Гарно, — відгукнувся Віктор. Він мовби подихав повітрям Землі, одержав привіт Батьківщини, її ласку, підтримку. Вдячно поглянув на Елу, хоча й не знав, не розумів, як вона відтворила цю чарівну музику без інструментів, оркестру.

Ела сказала:

— Це ми знаємо…

Знову ми, але це інше ми. Перше стосувалося Віктора, Ели, коли вони увійшли в місто, зупинилися на площі. Інше стосувалося когось, кого Віктор досі не бачив, однак чия присутність відчувалася у місті. Хто це?

— Розкажи про Землю, — запропонувала Ела.

— Розкажи про себе, — сказав Віктор.

— Розкажу, — пообіцяла Ела, — тільки спершу ти.

У Віктора зібралося чимало запитань, але він був у іншому світі, в гостях, і скорився неписаному, але, безумовно, існуючому правилу — поважати прохання господаря.

Він заходився розповідати про Землю — про моря, ліси, про міста і машини. Це було також певною мірою традиційно: розвідників навчали, як заводити розмову і як її підтримувати. Ела слухала. Та слухала дивно — голос, як видалося Віктору, інтонацію. Йому спало на думку, що вона не все розуміє у його розповіді, можливо, навіть не чує розповіді, тільки прислухається. Він переконався в цьому, коли вона запитала: