П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
Шрифт:
— Між маєтком і Ферфілдом.
— Відмінно! Надай дозвіл Магістрові Ралу з Матір'ю-сповідницею на все, що вони захочуть. Нехай їздять, де їм заманеться. Ми повинні бути бездоганні.
Далтон кивнув:
— Вони сказали, що бажають відвідати і бібліотеку. Бертран знову сьорбнув рому.
— Чудово. Нехай собі відвідують і дивляться що хочуть. У бібліотеці немає нічого, що допоможе їм.
Річард озирнувся на шум.
— Киш? — Закричала Ведетта Фіркин, розмахуючи руками. — Киш,
Ворон, що сидів на прибитій до верху віконниці дошці, відскочив, змахнувши крилами і голосно висловлюючи своє невдоволення. Ведетта, оглянувшись, схопила палицю, що стояла поблизу, якою відкривали вікна. Розмахуючи нею, як мечем, бібліотекарка спробувала прогнати ворона. Розчепіривши крила і наїжачивши пір'я, що встало ріжками на голові, птиця відстрибнула, голосно каркнувши на Ведетту.
Ведетта ж знову шугонула величезну чорну птицю. Цього разу ворон зробив стратегічний відступ на найближчу гілку і з безпечної позиції вибухнув сварливою промовою.
Ведетта Фіркин зачинила вікно, поставила палицю і, переможно обтрусивши руки, повернулася до відвідувачів.
Щоб заспокоїти Ведетту, Річард і Келен переговорили з нею, як тільки прийшли в бібліотеку. Річард хотів домогтися її прихильності, щоб бібліотекарка раптом не згадала, що, можливо, їй варто ховати від них книги, і повністю зачарував її.
— Вибачте, — тихо промовила Ведетта і поспішила до Річарда з Келен. — Я прибила цю дошку, щоб годувати птахів, але мерзенні ворони весь час крадуть корм.
— Ворони теж птиці, — зауважив Річард. Бібліотекарка випросталася, злегка спантеличена.
— Так, але… Це ж ворони! Шкідливі птахи! Вони крадуть насіння, і тоді ці милі співучі пташки не прилітають. А я так люблю співучих птахів!
— Зрозуміло, — посміхнувся Річард і знову зайнявся книгою.
— Але, як би там не було, вибачте за турботу, Магістр Рал, Мати-сповідниця. Я просто не хотіла, щоб ці крикливі ворони заважали вам за своїм звичаєм. Найкраще прогнати їх відразу. Тепер я постараюся, щоб він більше не відволікав вас.
— Спасибі, пані Фіркин! — Посміхнулася літній жінці Келен.
Та вже збиралася піти, але зупинилася.
— Пробачте, що кажу вам це, Магістр Рал, але у вас така чудесна посмішка! Коли ви посміхаєтеся, ви дуже схожі на одного мого друга.
— Правда? І на кого ж? — Неуважно поцікавився Річард.
— На Рубена. — Бібліотекарка почервоніла. — Дуже благородний чоловік.
Річард продемонстрував посмішку, яка настільки полонила її.
— Упевнений, він охоче вам посміхався, пані Фіркин.
— Рубен… — Пробурмотіла Келен, коли бібліотекарка пішла геть. — Нагадує мені Зедда. Він іноді любив називатися цим ім'ям.
Річард зітхнув, нудьгуючи по дідові.
— Хотів би я, щоб старий зараз був з нами! — Шепнув він Келен.
— Якщо вам щось знадобиться, — сказала через плече пані Фіркин, — будь ласка, без вагань питайте мене. Я досить непогано знаю культуру
— Так, звичайно. Дякую вам, — відгукнувся Річард і, користуючись тим, що літня дама повернулася до них спиною, під столом ласкаво погладив Келен по стегну.
— Річард! — Підвищила голос Келен. — Займайся справою!
Річард похитав головою. Було б куди простіше зосередитися на читанні, не відчувай він біля себе її тепла. Зачинивши книгу, він узяв наступну — книгу актів цивільного стану — і переглянув на предмет чого-небудь більш-менш корисного.
Втім, нічого корисного вони поки що не знайшли, зате Річард зумів виявити достатньо відомостей, щоб скласти в єдине ціле факти, які могли придатися. Без сумніву, бібліотека коштувала витраченого на неї часу. Це була дійсно бібліотека культури. Річард сумнівався, що більшість відвідувачів мали хоча б найменше уявлення про похмурої історії їхньої країни, захованої на видноті. На жаль, їм заважали упередження.
Річард зрозумів, наскільки сильно древні андерці до приходу хакенців залежали від керівництва, під яким в ті часи розвивалася країна. Їх захищала чиясь рука.
Судячи з записаних пісень і молитов і більш пізніх звітів про те, які почесті віддавалися цьому пастирю-захиснику, Річард сильно підозрював, що рука ця належала не кому іншому, як Йозефу Андеру. Подібне обожнювання цій людині сподобалося б, судячи з того, як характеризував його Коло. Річард упізнав багато чудес як ймовірну роботу чарівника. Коли він зник, жителі країни стали немов сироти, розгублені і пригнічені втратою, без допомоги ідола, якому поклонялися, але який більше не відповідав їм. Стародавні андерці залишилися одні й на милість сил, яких не розуміли.
Річард, потягнувшись, позіхнув. Від старовинних книг в бібліотеці тхнуло цвіллю. Цей аромат інтригував, наводячи на думки про давно приховані таємниці, але назвати його приємним було не можна. Річарду хотілося вирватися на сонце, на повітря.
Дю Шайю сиділа поблизу, ніжно погладжуючи живіт, і з великим інтересом розглядала книжку з картинками. Там були зображені дрібні тварини: тхори, ласки, куниці, лисиці. Читати мудра жінка бака-тау-мана не вміла, але картинки доставляли їй величезне задоволення. Вона в житті нічого подібного не бачила. Вперше на пам'яті Річарда її очі горіли таким захопленням. Вона була щаслива як дитя.
Тут же нудився Джіан. Точніше, досить непогано зображував, ніби нудиться. Річард знав, що воїн просто намагається здаватися непомітним, щоб спокійно спостерігати за оточуючими. Півдюжини д'харіанців патрулювали приміщення. А в дверях стояли андерські гвардійці.
Деякі з відвідувачів тут же покинули бібліотеку, побоюючись, що можуть заважати Магістрові Ралу і Матері-сповідниці. Залишилися дуже небагато. Шпигуни, надіслані стежити за ними, як припустила Келен. Річард і сам вже прийшов до такого ж висновку.