Пафос

Ешкилев Владимир Львович

Жодна з маренґових постатей, жоден з оголених підлітків не ворухнулися. Юна наложниця у червоній перуці, з яшмовим ланцюгом на голих стегнах, вийшла з-за завіси і наблизилась до Протоцензора Заходу. Вона молитовно склала руки і впала перед ним на коліна. Потім сказала:

— Я Синтагма, позашлюбна дочка Володарки Амальгами. Я повідомляю сонцесяйному Протоцензорові, що Старий Вартовий сьогодні не прийде. Він охороняє Браму.

Підкоморій підняв дівчину, поцілував її і поставив перед вівтарем.

— Перше запитання! — оголосила Вірго.

— Хто мешкає у Шостому Герметичному палаці? — запитала Герцогиня Хаосу.

— Коханці Таро, — відповів Протоцензор.

— Свідчимо! — сказали три Капітани і дівчина-Синтагма.

— Друге запитання! — оголосила Вірго.

— Якого каменя не знайшли Будівничі Храму?

— Того, котрого шліфуємо нині!

— Свідчимо!…

У ту мить, коли Вірго оголошувала третє запитання, у сакральну хвилину випробувань Протоцензора, старший охоронець палацового парку Атаназич почув у темряві

голосне (і, як здалося охоронцеві, вельми інфернальне) сопіння. Мужній Казуманів посіпака зрозумів, що почалось передбачене вторгнення демонічних сил, перехрестився широко, козацьким робом, доправив до пістоля срібну кулю, насипав пороху на дечку і, закусивши оселедця, рушив назустріч невідомій потворі. Він побачив чудисько біля огорожі, де воно відсапувалось опісля стрибка і стояло, волохате, хвостате, потворне, під зловісним місячним сяйвом. Передніми кінцівками богопротивна істота тримала якесь знаряддя, подібне до великої сулії. Козак прицілився, згадав Сили Небесні, підпалив порох кресалом і вистрілив у посланця диявола. Потворисько відгукнулось несамовитим вереском, добірною мадярською лайкою (що на мить здивувало охоронця) і цівкою ядучої рідини, влучно пущеної Атаназичеві в обличчя. Той закричав від раптового болю, упустив пістоля й охопив долонями вилиці, котрі почали розповзатися і сходити димом під дією концентрованої кислоти. Біль був настільки сильний, що охоронець заточився і впав. Потвора моторно відбігла у темний закуток парку, розщепила волохату шкіру, і з машкарадної личини виліз захеканий заздрісний окультиста Асмус.

— Захланний найманець! — люто засичав Великий Коен Трансильванії. — Прострілив мені каптана й камізельку! Де я тепер знайду таку атракційну камізельку? А якби я не натяг братового панцира? Він би вбив мене, засранець!…

Відсапавшись, Асмус підхопив кислотний сифон і навшпиньки рушив до палацових вікон.

Озброєна смолоскипами охорона знайшла Атаназича, вжахнулась від небачених уражень його обличчя і повтікала з відчайдушними молитвами до небесних заступників. Найсміливіші зібрались під дашком палацової кузні, де старий характерник Микитка намагався врятувати очі старшому охоронцеві. Микитка мастив опіки цілющою маззю, прицокував язиком і розповідав переляканому товариству, що такі рани спричиняє лише отруйне штрикало демонічної істоти на ймення Абракабар, мешканця випалених сонцем Сарацинських гір. «Догрався наш пан підкоморій, — прирікав характерник, — доволхвувався. Тепер дідько тутка все-все понищить за його чародійства. Недарма він наслав самого Абракабара, переніс його сюдою за тридев'ять земель. Начувайтеся, хлопці! Ой, начувайтеся…» Один з молодих охоронців запропонував попередити Казумана. «Не вийде, — відповіли йому. — Всі двері й отвори зачинено-запечатано, а за вторгнення до Зали Лицарських Посвят підкоморій обіцяв карати на горло!». «Хо! — докинув свого міркування Микитка. — Знає, знає пан, що каже! Ми б увійшли, а всі пани тамка з рогами-хвостами і пекельного цісаря Чугайстренка цілують у сраку…» Хлопці поблідли, перехрестились і зачали щомиті озиратись на темний зловісний парк, де причаївся отруйний Абракабар. Атаназич тихо стогнав, Микитка мастив опіки і пророчив біди, смолоскипи шкварчали і плювались розпеченою смолою… Асмус, тим часом, підкрався до зачиненого вікна, провів пальцем по венеційському шклі й надовго застиг у роздумах. Передбачивши, що Ритуал досягне свого апогею рівно опівночі, заздрісний окультиста врешті-решт вирішив зачекати з помстою ще півгодини: «Будеш знати, шарлатане, як перехоплювати клієнтів у старшого колеги!»

— … Третє запитання!

— Хто приведе Звіра на жердині і принесе Мушлю, розкриту в центрі Всесвіту? Хто потурбує утаємнених Учнів Ізіди і сполошить вічний спокій Піраміди? Кого обере Амальгама у супутники й свідки? Хто залишиться, коли ми підемо?

— Гермафродит. — Свідчимо!

— Четверте запитання!

— Хто буде свідчити від імені Деміурга?

— Я, Протоцензор Заходу, уповноважений Центральними Братами, і мій товариш і захисник Магістр Перфект-ного Правосуддя будемо свідчити від імені всевладного Деміурга!

— Свідчимо!

— П'яте запитання!

— Що відновить цнотливість Хімічної Нареченої, розбещеної ста вісімнадцятьма гріхами?

— Кров Мегалофала, зібрана у Келих Посуття!

— Свідчимо!

— Шосте запитання!

— Чи вибачено буде Бунтівника, того, котрий повстав проти Шести Ритуалів і Десяти Приписів? Того, хто не визнав Центральних Братів і не скорився їхній наставляючій волі? Того, хто погрожував Протоцензорові і викликав демонів?

— Чи дозволена буде довга відповідь на це запитання?

— Прошу довгої відповіді на Шосте запитання! — сказала Синтагма і вклякла перед Герцогинею.

— Твоє прохання, дочко Амальгами і матере Майбутнього Героя, буде виконано. Нехай на Шосте запитання відповідає Магістр Правосуддя, захисник милосердного і невблаганного Протоцензора Заходу! Ми слухаємо довгу відповідь.

— Дозволено! — проголосили три Капітани.

— Всесвіт, за словом Філона Олександрійського, — це Учта, — почав Магістр Ґермаго. — Учта для кожного, хто вміє смакувати радощі життя, учта, що насичує спраглий дух обраних. Гармонійною лірою називав Всесвіт Піфагор, лірою, котра насолоджує та наснажує музикою. Розкішним одягом Несотвореного Монарха називав Всесвіт Тертулліан і солодкою гармонією Божествених Атрибутів — Трисмегіст. Ми долучаємось до цієї

гармонії завдяки Шістьом Ритуалам і Десятьом Приписам і не маємо іншого шляху сходження до Істини. Правила Ритуалів незмінні вже три тисячі років, обрані вивчають ці правила впродовж довгих багаторічних мандрівок і прощ. Мова Ритуалів є мовою Присутносте і це -незмінно. Це — граматика для спілкування з істотами, знання яких вивищуються над нашими так само, як сяюча слава Деміурга вивищується над славою серафимів. Усім досвідом пустельних і печерних відлюдників, усіма муками дослідників астралу, мозок й душу котрих зжерли його демонічні охоронці, всією справжністю посивілих над книгами кабалістів, усією вправністю і прихованістю алхіміків, усією гнаністю шляхетних Лицарів Храму і Шотландських Братів, усіма шляхами мандрівників на Схід, усією мудрістю філософів і пророків, усією рішучістю свідків герметичного Потойбіччя, всією красою чаклунок, спалених на вогнищах інквізиції, всією ніжністю дітей, проклятих за окультні прагнення їхніх батьків, усією загубленістю мандрованих містаґоґів, усіма безсонними ночами просвітлених Вчителів-ілюмінатів, усім натхненням поетів Герметичної Школи оплачені наші теперішні спроможності у виконанні Шістьох Ритуалів. Чи забудемо ми про це перед Вічним Судом наших попередників, невидимо присутніх серед нас? Чи відвернемось від всеблагої мудрості Центральних Братів, перелякані погрозами жалюгідного блазня?… Ми наблизились до Брами, і чини Вищих Гієрархій вже зайняли свої невидимі престоли навколо цієї зали і чекають на виконання наших обіцянок. І тут з'являється облесливий Бунтівник і кричить, немов чорний ворон Півночі: все, мовляв, дарма! Ми відповімо Бунтівникові: ми володіємо енергіями, не доступними для профанів. Ми спроможні з ницих і нікчемних людських бажань виплавляти найчистіше золото духобачення. Мої попередники, Великі Майстри Ритуалів, такі як Пліній Цигельгальс, Бруно Кросуорд-молодший, Петер-Неогеніус Ауслендер, Томас Кройц-Граматик, перед якими я упосліджений, немов жалюгідний комедіант перед Будівничими Храму, спроможні були вести вищу гру із силами, для котрих всі шарлатанські закляття Бунтівника, немов пищання підземної комахи для грізного Левіафана. Ми, спадкоємці посвят і вмінь цих незбагненних і незабутніх Вчителів, лишимо Бунтівника за дверима Учти казитись від заздрісного безсилля і не допустимо його до причащення Мушлею і Драбиною. Ми проклянемо його потрійним прокляттям, і чудиська Півночі, до яких він волхвує, зжеруть його тіло і душу, не лишаючи у підсонні ані його жовтих кісток, ані найменшої пам'яті про нього та його безглузді діяння…

Катажина Барлоцька нахилилась до подруги і прошепотіла:

— Стає нудно, як на службі у бернардинів, А мені казали, що тут відбудуться цікаві і вельми збуджуючі видовиська.

— Цей Ґермаго нагадує мені мого сповідника, — погодилась Роксана. — Старенький теж полюбляє настрашувати прикладами невдатних бунтівників і сипати прокляттями. Але найцікавіше — попереду.

— Що саме?

— Побачиш…

— А чи зауважила ти того хлопця з широкими стегнами? — Середнього з трьох Капітанів?

— Так. Він такий гарний у цій високій перуці. Херувимчик. Готова поклястися, що в нього видатний вставунець. Розбухлий і пурпуровий, як корок від «бордо».

— Тихше, нас можуть почути.

— Нехай почують. Я ж бачу, що вони всі витріщаються на Казуманів гарем.

— Так задумано Магістром. Енергія хтивих бажань має линути до вівтаря і трансформуватись у Ключ до Брами. А Казуманові хлопчики мені анітрошки не подобаються. Вони всі розбещені й підлі.

— Ти з кимось знайомилась ближче?

— З отим намащеним пацючком, що буде сьогодні грати Мегалофала. Й мені зовсім не шкода, що його заріжуть на вівтарі, як дурного барана. Він на те заслуговує, нещира, підла, язиката, зрадлива, похітлива потвора. Пхе…

Магістр вже договорив останні слова довгої відповіді, коли раптом задзвеніло шкло вибитої шиби. З темряви витнулось рильце керамічного тензера, з'єднаного із кислотним сифоном. Почулось сичання пристрою, жінки заверещали, алебардники посунули до вікна. Під демонічний регіт невидимого окультисти з тензера вирвався тонкий струмінь

кислоти і вдарив по трьох Капітанах. Вони закричали і побігли залою, перевертаючи канделябри і сірчані символи. Запалали завіси й одяг містафанів. «Це демони!» — перекриваючи капітанський лемент, зойкнула Роксана, уздрівши за розбитою шибою перекошене і вимащене грязюкою обличчя окультисти. Марно намагаючись звільнитись від підпаленого плаща, Катажина нестямно заверещала і вчепилась у бороду алебардника. Той від несподіванки заточився, не втримав зброю, алебарда зробила широкий замах і відрубала голову Герцогині. Покотилась підлогою смарагдова діадема. Тензер повернувся в бік Магістра і рясно обкрапав його кислотою. Казуман підхопив ураженого Ґермаго, але відразу обпік долоні і впустив на підлогу обважніле тіло. Охорона почала алебардами рубати зачинені двері. «Пожежа!» — несамовито кричали гаремні підлітки: «Ми горимо!» Кислотний струмінь спалив обличчя Домініки-Вірго і вдарив по охоронцях. У цю мить впали порубані двері і містафани, божевільно голосячи, побігли до зовнішніх Галерей палацу. Алебардники на мить затримались, але побачивши, як моторно розповзається залою вогонь, теж побігли. У палаючій залі залишились: обезголовлений труп Герцогині, кількоро смертельно обпечених кислотою невдах і розгублений підкоморій. Він підповз до коханки. Домініка вже втратила свідомість: крізь пропалену шкіру її обличчя проступили кістки. Допомога тут була зайва. Здригаючись від болю у долонях, намагаючись не зачепити страшних пропалів і почорнілого м'яса, підкоморій перевернув, на спину Магістра.