Пафос
Шрифт:
— Дякую.
— Це ж так класно, що ви до нас приїхали, — продовжує наступ Джипсі. — Якраз вчасно. Нам з Анджелою так набридли аборигени і всі ці заробітчанки, з якими ми тут мусимо жити… Найсправжнісіньськіші мавпи!…
— Джипсі! — обурюється Анджела.
— Напевне, їх було у вас забагато… Аборигенів, -припускає Жура.
— Половина Ерец-Ізраїлю! — регоче Джипсі. — Ми тут найпопулярніші. Черги стоять.
— Ходімо до церкви, — пропонує Анджела. — Подякуємо Богові за те, що ви добралися без пригод.
— Так. Це потрібно, — підтримує її Корват. —
— Щось ти схуд, Аріку, — посміхається колишньому нареченому Джипсі. — Заглистючив. Страждаєш без мене, певно? Еге ж?
— Він дуже по тобі страждав, — каже Жура і відбирає у Джипсі сакід. — Написав про тебе вірш і цілу повість…
— Там для вас вітаміни, — показує на сакід Джипсі. — Let's go, хлопці! Це ж туристська фішка — ця церква — у всіх путівниках є… Даш почитати вірш? — звертається вона до Корвата.
— Не дам.
— Ну й не треба.
— Ви працюєте разом з Анджелою? — питає Жура.
— Так.
— Де?
— Ми — метапелети. Ті, що допомагають у сім'ях за гроші. Де неслухняні діти є, наприклад.
— Ґуманітарниє дєвочкі, значіт…
— Угу… Щось на штиб Матері Терези. Чули про таку?
— Ми грамотні, — каже Корват.
— Така мирна прохвесія, — посміхається Жура. — То чого ж ми блукаємо у цих чагарях, як партизани? Від кого ховаємося? Від неслухняних дітей? Зараз би посідали в ресторані, у Тверії. Гроші є… До речі, там, на набережній, чудовий ресторан.
— А хіба ж тут не гарно? — придурюється Джипсі. Вона бере Журу за руку і з ґраційною нахабністю заглядає йому в очі. — Справжній вам парадіз!
— Повітря смачне, — погоджується Корват.
— Може ми не будемо вже зараз входити до храму? Може поговоримо спочатку, — пропонує Жура.
— Маєш рацію, — каже Анджела.
— Нарешті почув твій голос.
— Я не балакуча.
— Ходімо до моря, — пропонує Джипсі. — Я, на відміну від мамці, сьогодні дуже балакуча…
— Занадто, — каже Корват.
— … І як найбалакучіша серед нас буду всім керувати.
— Керувати буду я, — визначає видавець. — Так… Ви, молодята, давайте наліво, а ми з Анджелою підемо до тої гори. Через годину зустрінемось тут і сходимо всі разом до храму.
Корват і Джипсі залишаються удвох.
— Дивись, який чагарник, — каже Джипсі.
— Як тобі тут живеться?
— Добре.
— Коли повертаєшся?
— Колись.
— Себто всі наші домовленості…
— …Котові під хвіст, дорогенький… А ти б хотів, щоб я побіля тебе таким собі зайчиком вухатим скакала, задерши лапки: я козачка твоя, я собачка твоя, пане прохвесоре мій…
— Не кривляйся. Ми ж, окрім всього іншого, були ще й друзями. Ми ж колись розуміли одне одного.
— Все змінюється, Аріку.
— Тобі тут подобається підлоги мити?
— А ти ніколи не думав, що жінки відрізняються від чоловіків ще й тим, що за хороші гроші виконують будь-яку роботу? Й це — нормально. Це з найдавніших часів так ведеться. Гроші дають незалежність.
— Звісно,
— Яка ще «гідність» у жебраків? Про що ти кажеш, чоловіче?…
— Не так вже й ти бідувала вдома. Через день сиділа по кав'ярнях.
Вони протискуються між колючих гілок чагарника. Навколо шурхотять сполохані ящірки. Джипсі зупиняється.
— Послухай мене хоч раз у житті, Аріку… Та почекай же ти, туристе, я вже роздерла собі штани тими колючками, дивись яка дірка… Справа ж зовсім не в тому, хто де сидів. Справа у відчутті. Не можна ж все життя мешкати у коридорі, на протязі, у прохідному дворі. Жити без впевненості у майбутньому, без твердого ґрунту. Жити серед неправильних назв, або — як ти любиш казати — «перепризначених понять». Ти ж сам маєш зрозуміти, що суспільство, у якому всевладдя ментів називають демократією, мафіозну тусню — державою, крадіжки — реформами, маячню п'яних неуків — духовністю, не має майбутнього. Все там приречено на катастрофу. Питання лише у її строках, термінах… А я, дорогенький, хочу впевненості. А впевненість — це зелені папірці плюс паспорт пристойної держави… І, зрештою, ти ж ніколи не любив мене по-справжньому… Ти ж сьогодні жодного разу не звернувся до мене на ім'я. Чи може забув, як мене звати? Колись пам'ятав…
Корват мовчки оглядає свій одяг, виколупуючи з нього довгі і назвичайно тверді колючки.
— Як ти вважаєш, — питає він, — Анджела повернеться до Вадима?
— Льо. Не повернеться.
— Чому?
— Вона змінилась. Ми всі тут швидко змінюємось.
— Не в кращий бік.
— Хтозна… Там, у минулому, все якесь сіре, порохняве…
— Тільки тому?
— А ще — вона вперта. — А ти?
— Я теж стаю впертою. Виявилось, що впертість — найнеобхідніша річ для виживання жінки.
— І цинічною.
— Дорослою, Аріку, дорослою… До речі, коли ми з Анджелою були в Єрушалаймі, у Храмі Гробу Господнього, вона ворожила на храмовій Біблії. Нам потім переклали. Ужас сплашной: про мерців, які ховають інших мерців.
— Це з Євангелія.
— Так. Але Анджела Вадимові про це ворожіння не скаже.
— Чому?
— Сам здогадайся… Бачиш, дорогенький: немає на наше повернення благословення… Присядьмо, чи що?
Вони сідають на великий і теплий камінь. Корват намагається впіймати драконисту ящірку, але рептилія виявляється прудкішою за людину. Сірий хвостик щезає під величезним крейдяником. Джипсі показує Корватові язика.
— Чому все так відбувається? — питає він.
— Як?
— Безглуздо.
— А якого глузду шукає пан прохвесор?
— Фундаментального.
Джипсі чмихає, підсовується до нього, починає гладити стрижену голову Пампуха, пестити його неголене обличчя:
— Заріс зовсім, заволохатився… Ти єщьо такой маладой, ти єщьо страдаєш ерундой… Колись в мене був друг, самодіяльний філософ; все ґанджу курив, про Кастанеду гундосив… Він якось розповів мені одну байку…