Паруси над степом
Шрифт:
Я ладен на все, аби лиш бути там, де змітають нечисть з моєї землі!»
Це була гаряча, натхненна промова, але зараз, коли хлопець стояв перед льотчиком, який так спокійно, так буденно говорив про погоду, — красиві зворушливі слова ніби розтанули в пітьмі, і Володька хриплувато пробасив:
— Ви б могли взяти… одного чоловіка?
Льотчик все ще дивився на зорі. І раптом, не повертаючи білочубої голови, спитав:
— Маєш на увазі — тебе?
— Точно. Мене.
— А ти бачив, хлопче, — лейтенант за фронтовою звичкою з кулака потягнув цигарку, — ти бачив, хлопче, як німецькі винищувачі кишать у небі?
— Бачив.
— Бачив, і добре. Сам не знаю, чи доповзу на тій коробці до штабу… Насядуть гади, чиркнуть по фанері трасуючими — і кришка.
— Лякаєте, чи як розуміти?
Льотчик одказав нехотя, з відчутною втомою в голосі:
— Ні, друже, не лякаю. А ризикувати життям твоїм не хочу, це правда, — він затоптав ногою цигарку і весело, по-дружньому додав: — Воно, життя твоє, орле, ще пригодиться. Не на день, не на два заварилася каша. Ясно? Ну, марш на бочок! — і льотчик пішов до хати.
Володька зостався надворі. Забрався на копичку сіна, де ще за дня мати постелила йому, і, не роздягаючись, ліг. Ліг і потонув у зоряній безодні. Небо… Воно завжди бентежило хлопця. Синіми очима дивились на нього мільярди світів.
Вже не раз, захмелений чарами ночі, Володька непомітно виходив із дому і брів невідомо куди. В степу, де наче із казки виринали темні горби Козацьких могил, часто блукала ще одна тінь. Вони, ці дві тіні, сходились на шляху, і тоді розлягався балками Грицьків сміх: «Ми, як лунатики, брате!»
Хлопці до ранку впивалися росами, хлопців п’янив неосяжний простір, і місяць, і зорі, і музика степу. Серце прагло високих слів, і вони, прислухаючись до відлуння, на повний голос читали Пушкіна і Єсеніна, Шевченка й Сосюру. Один починав:
Какая ночь! Я не могу. Не спится мне. Такая лунность.Другий відгукувався:
Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів…Та одного разу Володька побачив: вже не одна тінь блукає в степу, дві. Ні, ні, він нічого не мав проти Ліди! Хай ходять, хай стрічаються! І все-таки… Мужська дружба, мужське братство — оте найсвятіше він, Шумило, ні на що не проміняв би.
І тепер, виходячи в зоряний степ, він далеко обминав оті дві блукаючі тіні.
…Чумацький Віз повернув за північ, а Володька не міг заснути. Хоч виколи очі — не злипаються. Знов кликала-вабила місячна далеч. Поза хатою, щоб не стривожити батьків і льотчика, Володька обережно вийшов на дорогу. Незчувся, як опинився коло ПО-2. Місяць скупо цідив жовте проміння, і в загуслій темряві літак виглядав розкарякуватою незграбою.
Була така тиша — аж дзвеніло у вухах і глухо бамкало серце. Володька оглянувся, сперся ногою на крило, підняв ліву руку. Приємний холодок відполірованого дерева, росяна пітнява… Ага, ось край кабіни. Підскочив, трахнувся головою (Чорт! Мабуть, планка!) і перевалився у кабіну. Тепер — приглуши свій «мотор», хлопче (бач, як розходився, аж груди розпирає!), і зосередься.
Ось вони — окасті прилади: компас, висотомір, авіагоризонт. Жовтим фосфорним блиском одсвічують стрілки. Нижче, тут вона — ручка управління. «Значить,
Володька швидко охолов, сам посміявся над своїм захопленням: «Приземляйся, пілоте! Вилазь».
Вже коли став на крило, в його мозку зблиснула думка: в «горбачі», крім пілотської, є друга кабіна!
Немов у гарячковому сні, Шумило пірнув у темряву, проліз під крилом і помацав долонею холодний фюзеляж у тому місці, де повинна бути… де повинна бути… Є! Ручка! Скрипнули дверцята. Але що це!? Ящики, ганчір’я, каністри… Та Володька силою пропхнув своє тіло в кабіну. Як би там не було, місце знайшлося! Не таке розкішне — коліна притисли носа — але можна терпіти!
Отже, він полетить! Може, це егоїстично, Гришо, що я сам вирушаю на фронт. Я взяв би й тебе, кудлатого. Та бач, яка тіснота… Щось ріже в спину! І ноги терпнуть. І холодом тягне — бррр! — судомить скоцюрблене тіло.
Вгамувавшись, Володька поринув у спогади. Нараз перед ним з’явилось обличчя матері. Він хотів зупинить те видіння — дарма! Воно розпливлось, і на хлопця дивились тільки рідні присмучені очі. «Мамо! — прошепотів Володька. — Я давно поривався спитати: що сталося з батьком?.. Зрозумій мене, мамо! Я люблю цього батька, живого. Я нічим, ні словом, ні знаком не викажу, що знаю про те… Ви вдвох щасливі, і я щасливий… Але скажи правду… для серця…» Затріпотіла росинка на материних віях. Скорботно стулились вуста. «Сину мій, орле! Ти вже дорослий, і я відкрию правду. Не жаль до сліз удовиних, ні, не великодушність привели у наш дім Карпа. Ще й до того, як я повінчалася з його старшим братом, серце моє більше лежало до коваля. Це не просто тобі розказати, сину..» — «Ну, а батько ж, а батько де?» — «Батько? Вбили його вороженьки…» — «Хто вони, мамо?»
Гойднуло літак, і він, Шумило, піднісся над степом. «Ось вони, сину, убивці!» — Володька загледів, як із лісосмуги виповзла тінь. І не одна — цілий клубок гадючих тіней. 3 палаючими смолоскипами лізли потвори до колгоспної пшениці. Наче вжалений, стріпнувся Володька. Люто натиснув кулеметну гашетку — затрясся холодний метал, бризнув вогнем…
Оглушений гуркотом, Володька прокинувся. Прокинувся, а гуркіт чомусь наростав. Весь літак ходив ходором, дрібно видзенькували каністри. «Тьху ти! — вилаявся Володька. — Це ж реве мотор. Значить, тут і льотчик». Сон як рукою зняло. Спробував ворухнути ногою, та ніг наче й не було: холодна терпка невагомість у всьому тілі…
Задубів… Чорт з ним, аби пронесло!
Мотор, набираючи обертів, завив, задзижчав на високій ноті — от-от зірветься. Трухнуло ящиками, і літак, похитуючись, рушив з місця. «Пронесло! — хмільною радістю сповнилось серце. — Прощавайте, рідні! Прощавай, Гришо! Ждіть вісток із фронту!»
Літак розвернувся, притих мотор. «Ну, давай оберти перед стартом! — вже по-хазяйськи наказав Шумило, почуваючи себе в повній безпеці. — Не хотів добром — нишком втечемо!»
І тут сталося щось неймовірно дурне, безжальне, несподіване… Гидким, мишачим голосом скрипнули дверцята, війнуло холодком. І на сірому світанковому тлі з’явилась… голова льотчика.