Патетичний блуд
Шрифт:
«Віталік, чому ти зараз чужий?»
«?»
«Те, що я в тобі любила, тепер померло. Да?»
...пауза; мушу запитати про Ліду, бо я не зможу залишитися толерантним, коли ми говоритимемо про нас, просто не зможу, це буде занадто.
«Навіщо ти їй усе розповіла?»
Настя оторопіло на мене зиркає. Трохи роздратовано я повторюю запитання. Настя не встигає вимовити й слова, як я нападаюся на неї лавиною звинувачень, що вона зробила непоправну помилку, зруйнувала наші стосунки з Лідою, які могли би вирости в щось значно більше, ніж прості зустрічі; Настя, на що ти сподівалася? заради чого все це? таким диким способом ти хочеш мене повернути? але ж у тебе є друг? хіба тобі з ним погано? Вона злякано кліпає очима й белькоче: не розумію, про що ти? Аби не вибухнути остаточно, я беру чайник, виходжу в блок, набираю з крана води, на кухні ставлю його на електроплиту. Сусідка Катя, яка варить щавлевий борщ, на невеликій дошці нарізає варене яйце і висипає в баняк, розпитує: чого такий засмучений? нерадий, що прийшла дівчина? Тут, як завжди, всі все знають. Усміхаюся: маленька, я зовсім не засмучений, це просто осінь у мені оживає, улюблена пора, листя відмирає, мікроби замерзають, людей меншає на вулиці. Ну ти й добрий — каже вона і сьорбає з ложки борщ. Повертаюся в кімнату. Настя лежить на моєму ліжку, накрита покривалом, невинно усміхається і шепоче: йди до мене. Сідаю поруч, вона бере мою руку,
«Багато не дам, сам розумієш...»
«Мені тільки в один бік».
Я дякую, обіймаю, кажу, що страшенно виручив. Він перепитує, чи ввечері прийду. Да, обов'язково. Повертаюся до себе. Насті нема. Вона навіть застелила ліжко, значить, покидала кімнату у врівноваженому стані, хоча тут міг бути повний розгардіяш, якби в неї впала планка. Здається, цю історію закрито. Як і кілька інших буде закрито. Життя без історій — найкраще. Мотузка суха. Я готовий зайнятися Валєриною машиною. Після вечері з Юлею і Декою збираюся. Дека поривається йти зі мною: хоча би постою на стрьомі. Не заперечую. Я впевнений, що Валєра приїздить до Ліди й свою машину ставить біля її подвір'я. Дека каже, що Ліда здогадається, чиїх це рук робота. Так і буде, зітхаю, інакше я не можу. Він пропонує підпалити машину біля ресторану «Полісся», де ніхто нічого не запідозрить, оскільки крутелики між собою воюють. Це більш ризиковано, але можна спробувати. З общаги ми виходимо з інтервалом у п'ятнадцять хвилин, аби на вахті не привертати увагу. Мене не помітили, а Деці вахтерка вручила листа з Чернігова від однокласника. Спершу я хочу йти відразу до будинку Ліди, бо машина може стояти там. Ми пробираємося ассирійськими кварталами й виходимо на Гоголівську біля Всіхсвятської церкви. Дорогою я страшенно переживаю і швидко курю, в голову лізуть думки про найгірше. В Лідиному провулку машини немає. Ми прямуємо до «Полісся», але біля ресторану стоїть тільки «дев'ятка» і жодної іномарки. Я нервую, а Дека мене заспокоює, що терпіння винагороджує. Шукаю місце, де можна було би затаїтися і спостерігати за рестораном, але, як на зло, бути непримітним нема можливості, а зайвий раз світитися неохота. Хвилин десять ми стовбичимо в тіні будинку навпроти, куримо та розмовляємо, ніби двоє приятелів, які випадково зустрілися. Повітря холоднішає, в мене замерзає ніс. До ресторану під'їжджає світла іномарка, з неї виходить незнайомець із двома дівахами, вони регочуть на цілу вулицю і по сходах підіймаються до входу. «Сьогодні не пощастить, — кажу Деці, — повертаємося». В общагу бредемо мовчки. Мене гнітить передчуття, що пошуки машини того мудака триватимуть довго. Поки його не покараю, в Тернопіль не поїду. В кишені куртки пальцями кручу мотузку, відчуваю презерватив із селітрою, порохом і сіркою, так хочеться чимшвидше застосувати цю біду і подивитися, що з цього вийде. Коли заходимо до общаги, я кажу Деці, що погано почуваюся і піду спати. Він каже «ок» і прощається.
Тільки-но він підіймається на дев'ятий поверх до Юлі, я швидко біжу по сходах униз. Нікого не треба вплутувати у власні справи. Я знову виходжу з общаги, вахтерка каже, щоб до одинадцятої повернувся. Підвалюю до «Полісся», де машин побільшало, але Валєриної, здається, нема. Чуйка підказує, що він має бути в Ліди. Тихо заходжу в її провулок, очі спершу важко звикають до темряви, проходжу вглиб метрів двадцять і раптом помічаю темний силует машини. Сумнівів нема. Підкрадаюся, мацаю капот — гарячий, мабуть, тільки-но приїхав. На задньому лівому крилі знаходжу кришку, яка ховає доступ до баку, дякувати Богу — на ній нема замка, інакше б довелося зламувати викруткою, яку на всяк випадок я позичив у Ковінька; не знати, що б і з цього вийшло. Я одягаю на правицю целофановий пакет і відкручую кришку. Пахне бензином. З кишені дістаю свій «пристрій», розмотую мотузку і проштовхую кінець із презервативом у бак, відчуваю, як презерватив плюскається в бензин. Швидко розтягую мотузку на її довжину, клацаю запальничкою. Вогник спалахує, і я починаю так панікувати, що в мене аж трусяться руки, не можу запалити мотузку. Мій «бікфордів шнур» легко займається, потріскує і сичить. Я кидаю його і стрімголов біжу в напрямку Покровської церкви. Пробігаю метрів шістдесят, а може, й сто, але нічого не чути. Біжу далі, розчаровано нарікаючи на себе, що нічого не трапиться. Раптом лунає вибух. Навіть не оглядаюся, перебігаю дорогу й пірнаю у двори житлових будинків. Неподалік на лавочці грають на гітарі, я тримаюся затінку під самим будинком, оминаючи місця, освітлені ліхтарями. В мене так тремтять руки, що я змушений ними бгати одна одну. Головне — уникати великих вулиць. Треба чимшвидше перейти Остер через один із мостів.
Біля старого універмагу, поки нікого не видно, швидко перебігаю вулицю і ховаюся під тінями дерев із заднього входу Будинку культури. Раптом помічаю міліцейську машину, що їде до Покровської церкви. Мабуть, Ліда їх уже викликала. Підкрадаюся до Гоголівської, аби перейти її та повз Всіхсвятську церкву податися провулками приватного сектору в напрямку університету й общаги. Як на зло, з боку центральної площі котиться самотній велосипедист, і я змушений чекати, поки той не проїде. Перебігаю Гоголівську. Боюся оглянутися. До набережної добираюся перебіжками, від дикої задишки відхаркую мокроти, неприємно коле в боці. Тільки не панікувати. По вулиці іде кілька машин, я силкуюся ні про що не думати і не поспішати. Переходжу дорогу в напрямку моста, чути гул двигуна, який наближається. Пан або пропав. Тільки не зірватися. Намагаюся в той бік не дивитися, якщо машина спиниться — мене пов'яжуть.
«Про тебе Даша питала, — каже Дека, — я сказав їй, що ти пішов по поверхах стріляти цигарки».
«А он і вона», — помічаю її з сусідкою по кімнаті, вони курять біля вікна й говорять. Я підходжу до неї ззаду і кладу руки на груди. Даша здригається, різко обертається та накидається, де це я волочуся. Музика гупає голосніше, Хо-хо додає на підсилювачі звук, і я не маю сил у цьому гаморі знаходитися. Пішли — тягну Дашу за руку. Вона здивовано запитує, куди ми йдемо. Побачиш. Спускаємося на четвертий. Заходимо в прокурений блок Ковінька. Я кілька разів стукаю в двері, за якими грає легка музика. Він відчиняє, морда в нього червона, як кетчуп. Я кажу йому про це й регочу. Ковінько дихає на мене перегаром «не пизди», і затягує нас із Дашею в кімнату. На розстеленому ліжку перед журнальним столиком, на якому горять кілька свічок, стоять тарілки з наїдками і пляшки. Бачу Тому у вишневому халаті дружини Ковінька. Опа! Навіть у напівтемряві помічаю, як вона змінюється на обличчі й почувається непевно.
«От, — каже захмелілий Ковінько, — я тут екзамен приймаю». Він садить нас на табуретки з іншого боку столика, а сам виходить по тарілки й чарки в іншу кімнату. Тома, певно, лише зараз оговтується і мовчки зиркає на мене.
«Здоров, рідна, — вітаюся, — як поживаєш?» Вона неохоче каже, що нормально. Пауза. Бідний А. — думаю про себе, — хоча, чого він бідний? У нього є «прустівська проза» і яблука. Я виходжу за Ковіньком, радісно плескаю його по плечу: ну ти й мудак, таку тьолку захомутав, я з неї вже кілька місяців очей не зводжу. Він задоволено хмикає і тицяє мені дві чисті тарілки. Старий, підбиваю його, давай махнемося: я тобі Дашу, а ти мені Тому, на один разочок. Ковінько завмирає, його почервонілі очі зацікавлено розширюються, але він підносить пальця до стуленого рота й заперечливо хитає головою, нічого не вийде. Чого не вийде? — насторожуюся. Він знову каже, що не вийде. Чого? Пауза. Ковінько набирає повітря і трішки надувається, мов ґумова кулька, довго дивиться мені в очі й каже: не ображай її, не ображай, Тома — нещасна людина. Ми повертаємося в кімнату. Ковінько ставить ще одну пляшку, здається, самогонку, поліська — сміється він — антирадіаційна. Ми куштуємо. Тома сидить, ніби обісрана, не наважується зі мною зустрітися поглядами. Дивлячись на неї, збуджуюся і хочу уявити, яка вона без цього ідіотського халата. Ковінько, який сидить між дівчатами, часто поглядає на Дашу, видно, що вона йому сподобалася. Він жартує, сюсюкає до неї на вушко, а ще після кількох чарок кладе руку їй на коліна. Даша наелектризовується і розгублено зиркає на мене. Це настільки кумедне видовище, що я мало не регочу. На якусь мить прокидаються думки про неприємності, які можуть на мене чекати. Я кажу Ковінькові: харош мацати литки Даші, давай наливай. Він хитається, тримаючи пляшку в руці, але наливає рівно та впевнено. Закуски майже нема: на тарілках лежать два-три малих огірочки, кілька шматків вареної ковбаси, надгризений сир і купа хліба. Ковінько каже, що треба добавити закуски, бере ножа і дробить усе це на малі частинки. Ми регочемо з цієї витівки, навіть Тома кисло усміхається. Даша дивиться на полиці з книжками, що над письмовим столом: стільки книжок, а що можна гарного почитати? Ковінько недоумкувато на неї зиркає, потім так само недоумкувато переводить погляд на мене.
«А цей хуй що, нічого тобі не дає читати? — показує на мене. — Що, тільки жере твої супи і котлети?»
«Вона не просила».
«Не виправдовуйся, — сміється п'яний Ковінько, — дай почитати щось із Міллера, я, коли читаю Міллера, завжди хочу когось вжучити, розумію, що він пише про банальне гівно, але ж як пише! Баби в нього просто гарно виходять, темпераментні, все як має бути».
Даша шокована, бо їй у голові не вкладається, що такимможе бути викладач. Дурненька, Ковінько — нормальна жива людина. Пошепки запитую в неї, чи він подобається, Даша здригається, каже, що його боїться. Ясно, значить, подобається. Після ще однієї чарки Ковінька тягне на сон, він спирається на Тому, напомацки запускаючи руку їй під халат, від чого вивалюється розкішна грудь. Тома густо червоніє. В мене відразу встає, руки чешуться взяти її, міцно здавити талію, покусати всю від шиї до п'ят, ух, яка сучка! Я допомагаю Томі закинути ноги Ковінька на ліжко, і він одразу смачно хропе. Нам із Дашею більше нічого робити, ми прощаємося з розгубленою Томою, яка очима шукає свої лахи, щоб одягнутися і звалити додому, і йдемо до себе. Даша до мене ластиться, треться, запускає руку в труси, цілую її в розтулені, розслаблені губки, добре, добре, маленька, сьогодні я буду як ніколи до тебе уважний. Ми йдемо в мою кімнату, по дорозі кілька знайомих намагаються нас затягнути в рекреацію на дискотеку. Коли ми нарешті самі, і Даша зачиняє двері зсередини на замок, мовчки її оглядаю: вона надзвичайно вродлива й розкішна. Нам не заважає шум пиятики за стінкою у сусідок (до однієї з них, здається, приїхав із Прилук наречений), не заважає запах бензину, який повністю так і не вивітрився, не заважає холод, бо я, от повний бовдур, забув зачинити кватирку. Зараз я хочу любити Дашу як ніколи раніше: гаряче, ніжно, чесно, з повною віддачею. Хочу, щоб вона була аж на сьомому небі, щоби зранку сказала — я найщасливіша у світі; хочу, щоб вона мене запам'ятала безтурботним, спокійним і уважним, щоб мої очі, доторки пальців, жести лише випромінювали тепло. Вона чекає під ковдрою, а я дивлюся на свій Тибет, дивлюся, можливо, востаннє. Зриваю політичну карту з карнизних «жабок», на яких мають триматися штори, складаю і кидаю її на тумбочку. Даша здивовано запитує, навіщо я це зробив. Усміхаюся, сідаю поруч на ліжко, пальцями воджу по її обличчі. Розумієш, Даша, мені ця карта вже набридла. Вона цілує мої пальці, а я оглядаю предмети в кімнаті: друкарську машинку й купу паперів, папок на письмовому столі, мої малюнки олівцем на стіні, книжки на полиці, брудний посуд, недбайливо поскладаний на підлогу біля батареї. Завтра зранку я сідаю на потяг «Москва—Львів» і повертаюся в Тернопіль; завтра, можливо, в мене почнеться новий етап у житті; завтра я побачу матір і батька, якщо той ще не відійшов. Даша, — кажу вголос, — ти хоча б знаєш, що я люблю ще одну Дашу. Вона насторожується, погляд стає холодним і гострим. Я усміхаюся й кажу: ні, ні, ти не про те подумала, в мене є знайома маленька дівчинка, яку звуть, як тебе, чомусь вона мені згадалася... Очі її радісно загоряються, і вона муркоче, щоб швидше залазив під ковдру, бо холодно.
Жовтень 2003 — жовтень 2004, Київ