Патетичний блуд
Шрифт:
знайти потрібне місце і потрібний час. Знаю, де ця колимага може стояти допізна — у Лідиному провулку. Зараз я не можу втримати своїх позицій, але й здати їх без бою не можу. Чи краще сюди не влазити? Я так не можу. Так що Тибет доведеться запхати в одне місце; пробач мені, Дека, це така блядська карма. Я настільки перейнятий тим, аби підпалити машину Валєри, що цілу дорогу до общаги думаю, де дістати селітру, порох, сірку, двісті грамів бензину, презерватив і два-три метри плетеної мотузки. Все це без особливих зусиль можна знайти. Сукин скот, я тобі покажу, що таке адське пекло!
В общазі розпочинаю пошуки необхідних матеріалів. Ділюся з Декою думками, він кривиться і зневажливо кидає, що горбатого могила виправить. Нічого не зробиш, хай кожен іде своїм шляхом і робить те, що йому призначено. Після п'ятнадцяти хвилин непотрібних моральних дискусій Дека зітхає і каже, що допоможе мені дістати патрони, з яких витрусимо порох; пачки «макарівських» вистачить? Да, усміхаюся і дружньо штовхаю його плечем. Увечері я обрізаю на балконі п'ятого поверху зо три метри плетеної мотузки для білизни, вона трішки вогка, підсушую її на обігрівачеві. Розплітаю мотузку на чотири менших; це заняття трохи нудне, але мені нема куди поспішати, карму неможливо пришвидшити чи сповільнити. Моє зло ще не дозріло, якщо я ним так насолоджуюся. Коли з мотузкою майже завершую, чую несміливий стук у двері. Гукаю: заходьте. На порозі стоїть
За півгодини, коли її сусідки ідуть у справах, залишаємося самі. Я кажу Даші, що наші стосунки не слід перебільшувати і надавати їм особливого значення, що я ні від кого нічого не вимагаю, а тому... Даша перебиває мене своїм хитрим «так, так» і просить відсунути стіл до шафи, щоб було місце постелити на підлозі. Вона скидає з ліжок два матраци, кладе їх один біля одного і вкриває простирадлом. Не люблю залишатися на ніч у чужих кімнатах, але тут буде зручніше. Даша, гладжу її по голові, я не хочу, щоб ти себе обманювала. Вона усміхається, прикладає вказівного пальця до моїх губ, ніби мої слова їй набридають, і цілує. Я знову намагаюся говорити їй про свої «принципи», але Даша злегка розгнівано кидає: ти можеш замовкнути; опиняється на мені. Після опівночі шукаю в темряві свої труси, штани та футболку, виходжу в рекреацію на перекур, я довго думаю про випадкового земляка, якого зустрів із Вічним Студентом учора ввечері, згадую підступну харю Паспарту, його примружений, слизький погляд, згадую ще багато іншого, приємного і неприємного, докурюю і повертаюся до Даші. Лягаю, чую її притишене дихання, але сам ніяк не можу зімкнути очей, думки рояться, немов рій розгніваних ос.
«Не можеш заснути? Про що думаєш?»
«Про ескімосів».
Про що я думаю? Якби ж я знав. Кажу: в мене часто буває безсоння, це все через читання цілої купи книжок, у нас, на історико-філологічному, знаєш, як запрягають... ого-го, тільки з зарубіжної літератури — до двадцяти-тридцяти романів на семестр. Цілую її в плече, спи, маленька, Даша нерозбірливо бурчить, перевертається на інший бік і, здається, засинає. Я дивлюся в стелю і не можу зімкнути очей. У пам'яті зринає ціла лавина фрагментів розмов та картин спілкування. Згадую нахабну, а проте щиру усмішку Бритого, від якої так приємно дуріли тернопільські дівки... потім на коротку мить бачу насуплене й насторожене обличчя Насті, але не маю до неї жодних почуттів, так, ніби її життя мене ніколи не стосувалося... заплющую очі й до мене приходить Ліда, вона дивиться спокійно і трохи втомлено, в очах стоять гарячі сльози; хочу поцілувати в сльози, хочу торкнутися до них губами, відчути солоний і рідний смак. Раптом я розумію, що опускаюся на самісіньке дно власного відчаю, породженого втратою. Мене скоро знайдуть, залишилося недовго. Перш, ніж їхати додому, треба повернути Ліду, за будь-яку ціну повернути Ліду, просити, благати її, щоб ми знову були разом. Я готовий стати перед нею на коліна й цілувати їй ноги, я готовий любити цю жінку до кінця життя, бляха, я готовий запхати глибоко в дупу всі свої принципи разом із Тибетом, аби тільки Ліда була зі мною. Боже, як усе це патетично... Підозрюю, що Валєра й досі до неї шари підкочує. Завтра — поговорити з Лідою. Здається, я починаю дрімати, хоча насправді думаю із заплющеними очима. Даша пригортається до мене, скручується калачиком. За вікнами й досі темно, не знаю, котра година і коли настане клятий світанок. Страшенно хочеться, щоб почався новий день, щоб усе це припинилося. Мені здається, що завтра все буде зовсім по-іншому, я побачу теплі та чесні очі друзів, побачу Деку, Юлю, Таню, Хо-хо, почую їхні рідні слова... і мене попустить, як попускало раніше. Мені здається, що я буду не самотнім у своєму відчаї, що своїми співчуттями друзі розберуть його, як крупинки, аби я не переймався невдачами. Один із великих християн казав: якщо дозволяєш відкритися серцю, значить, мусиш і ділити всі його радощі та страждання. Заплющую очі, хочу вірити, що все минеться. Ліда торкається мого обличчя пальцями, ніжно водить ними по моїх губах, її волосся лоскоче мені щоки, я шепочу їй: люблю тебе, тільки тебе. Мене раптом цілують, я здригаюся, прокидаюся і бачу біля себе Дашу. Вона каже, що я вночі так гарно розмовляю, і запускає свою руку мені між ноги. Беру її агресивно, зі злобою, я такий немилосердний, що прагну розірвати це гаряче, ненаситне тіло надвоє. Пальцями до болю мну її за боки, ніби тісто для вареників, і заганяю себе якомога глибше. Хочу, щоб ця стерва здохла на ньому, щоб він їй дістав зсередини аж до горла. Я б туди заліз би ще з ногами, але можливості нашої блядської фізіології страшенно обмежені. Єдине, за що переживаю — щоб не порвати собі уздечку. Коли ми відштовхуємося одне від одного мокрі, захекані, збуджені, Даша скавулить про себе: господи, що це було? я вся горю; в тиші я чую, як вона шкребе нігтями подушку. Певний час лежимо мовчки, вона — спиною до мене. Даша шепоче, що на боках будуть синці й, узагалі, ти зробив мені боляче. В неї такий тон, ніби я мушу давати пояснення. Настільки ліньки відкривати рота, що я лише позіхаю, а моя втома волає за сном.
Зранку повертаюся до себе. Не треба більше з нею бачитися, бо такі стосунки затягують. Обов'язково зустрітися з Лідою. В університет приходжу на другу пару, але записувати за лектором — ломи, тому розгортаю том класичної прози Далекого Сходу й читаю. На перерві біжу на третій поверх, де знаходиться Лідина кафедра, але її в кабінеті немає. В розкладі факультету іноземних мов бачу, що в неї буде третя пара. Чекаю під аудиторією, хоча раніше вона просила, аби в університеті нас разом менше бачили. Студентки заходять в аудиторію, я розглядаю їх, є кілька симпатичних курвег, можна було би до них під'їхати, познайомитися, а якщо вони з общаги — прийти в гості
«Дека, мені треба селітру, порох, бензин і купу сірників».
«Ти задовбав».
«Дека, я в натурі. Сьогодні».
«Ну...»
«Без «ну». Сьогодні».
Він підводиться з ліжка, солодко потягується, повільно одягає штани і врешті погоджується, але не обіцяє, що все необхідне знайде до вечора, можливо, прийдеться один-два дні почекати. Я почекаю, якщо така біда. Після того, як умивається, чистить зуби і ставить чайник на електроплиту, каже, що бачив Таню, вона ображається — давно до неї не заходимо. Добре, на днях провідаємо, але ти мені знайди те, що треба. За вікном похмурішає, захмарюється, зривається вітер, небо прориває важкий, шквальний дощ. З безнадією дивлюся на це, бо така раптова зміна погоди й похолодання мені не на руку. Дека каже, що ось і гаплик теплу, така осінь буде аж до зими. По підвіконні прискореним темпом тарабанить дощ, нині навряд чи висуну з общаги носа, не маю парасолі. Ми п'ємо чай, триндимо, так минає година. Дека каже, що кілька пачок патронів від «макара» бачив удома в знайомого студента-баяніста, він живе недалеко, у хрущовці відразу за музпедом, його старий — капітан у місцевій військовій частині, а патрони, мабуть, запаси з радянських часів, так от, той баяніст умні книги збирає, дипломну пише з музичної естетики чи іншої туфти, можна буде йому потрібну книгу підкинути. Я кажу, що подарую йому «Філософію мистецтва» Шеллінга, бо кращого поки нічого не маю, за дві пачки патронів — канає? Дека позіхає, що з ним перетре. Пауза. Баяніст хрєновий; і чого в баяністів, бляха, є патрони, а в мене нема? І на фіга баяністам патрони? Його ж баян від них краще не гратиме. Дека запитує, чи буду хряцати. Звичайно, що буду, зранку ні хріна на кишку не кинув, від голоду — дикий підсос, а ти думав, чайочком відмажешся? Дека усміхається, висипає на сковорідку вчорашню варену картоплю, ложкою згрібає її в одну купу і збоку вибиває два яйця, які одразу починають смачно шкварчати.
«Старий, — усміхаюся до нього, — я так люблю шару, що навіть не уявляю, як без неї житиму; нічим себе не париш, живеш — як дихаєш, а що буде колись — боюся про це навіть думати».
«Да, — каже він із задумою, — цей час ми будемо згадувати як найщасливіший період нашого життя, Віталя, згадаєш мої слова, ми цього поки не розуміємо, але минуть роки, тільки тоді...»
«Як я люблю їсти, — беруся за картоплю зі смаженим яйцем — до речі, тобі за це воздасться». Потім ідемо до мене, він бере з полиці запилений томик Шеллінга, який я навіть не розкривав і до якого останнім часом торкалися своїми лапками тільки таргани. «Пензлюй вже до свого баяніста, бо я хочу спати. Хай мені присниться Марлен Дітріх у молодості або Жульєт Бінош на крайняк».
«І будеш дрочити?»
«Після Даші не маю сили».
«Дивися, щоб не загнала тебе».
Певно, думає, що я безнадійний, але ж сам нічим не кращий: бухає, займається розпустою, допомагає здійснитися моєму злу (знає, що я хочу підпалити колимагу Валєри). Я можу йому про все це сказати, але тоді наша розмова затягнеться на годину-другу, погрузне у глибинах людської мудрості й дурості, з обов'язковим згадуванням великих імен... яка нудьга, спати, спати і ще раз спати. Найголовніше, що Дека мене любить. Він іде шукати баяніста. Пауза. Бляха, чого людям так подобається, коли їх люблять? Вони тоді ладні крутити хвостом, як гарний песик за шмат ковбаси, і забувати про все на світі. Відчувати насолоду від любові ближнього до себе або нав'язувати свою любов ближньому — це споживацька стратегія. Інколи межа між щирими любовними почуттями і цим шкурництвом така ілюзорна, що стає страшно, особливо тоді, коли матиме у плітках людей подвійне трактування. Раптом я розумію Ліду, чого вона так прохолодно поводиться зі мною. Невже їй накапали, що я нікчема й покидьок? Кому це потрібно? Не вірю, що наш розрив відбувся через мою дурнувату писанину та банальну фразу «поки не старе тіло». Вона ж розумна жінка і сама повинна думати про ці речі. Зрештою, це трапилося тоді, коли я гостював у Деки в Чернігові. Хто з нею міг говорити про мене? Валєра? Настя? Навряд чи Ліда з нею знайома. А може це на краще, що я залишаюся сам? Ні від кого нічого не чекаєш, ні з ким нічого не ділиш, усе — страхи, мрії, бажання — носиш у собі, з усім злом і добром.
Уже дві години, як сидимо з Декою за моїм столом: він розбирає патрони — витягує плоскогубцями кулі з гільз і висипає порох на аркуш паперу (баяніст, мудило рідкісне, на Шеллінга поміняв лише одну пачку). Поруч нього я — на інший папір акуратно зчищаю із сірників сірку. Боюся, що пороху буде мало. Закінчивши з патронами, Дека допомагає мені. П'ємо пиво «Губернатор» і продовжуємо. Він ніяк не може вкурити, на хріна мені робити цей «бікфордів шнур»; пояснюю, що це дасть змогу відбігти метрів на сімдесят-сто від машини й загубитися, якщо дасть Бог, в інших вуличках.
«Ти доганяєш, що таке знаходитися від місця злочину на відстані ста метрів? ти зможеш розчинитися і заникатися, щоб тебе не побачили ніяка мішком прибита бабуся чи випадковий алкаш-приблуда».
«Ну прямо тобі голівудівський бойовик», — сміється Дека. Він кепкує, що підготовка цієї «штуки» надто розумацька, — «а не можна якось простіше, по-іншому?»
«Можна. Але як?»
«Вимочувати мотузку, потім її сушити, — кисло зиркає на мене, — це якісь дешеві панти з претензією на агента 007».