Патетичний блуд
Шрифт:
«Правда?» — пожвавлююся і радію.
«Він по телефону сказав, що всі мої проблеми вирішить, — каже вона задумано. — Як він це зробить — не розумію».
«Як твій математик?»
«Нікчема, це така нікчема... Ви тоді мені правду казали, я сама винна, дурочка-снігурочка... І чого до мене всяка погань липне? Я ж його так любила, думала, він це зрозуміє, а він...» Вона бере себе в руки, втирає очі, усміхається і каже, що все вже минуло, скоро приїде Дека, мені тільки з вами добре, давайте на вихідні будемо разом, як у старі прекрасні часи, підемо тинятися Графським парком. Добре. Вона цілує мене і йде.
Збираюся на другу пару, пхатися туди ліньки. Тільки на виході з общаги я раптом згадую про вагітність Юлі й картаю себе за тебе, що не поцікавився, як у неї справи. Невже я стаю байдужим до своїх близьких? Юля ж, певно, через це не спить ночами, а вдень знервована й доведена до ручки. Треба відвішати тому мудакові, сучарі-математику, тупо й просто відвішати: прийти в університет, виловити його на коридорі, затягнути в туалет і настріляти по каністрі. Я посміхаюся, бо коли все це уявляю, по тілу швидше пульсує кров, нагадуючи давні тернопільські діла, коли ще був живий Бритий і коли ще не розлетілися по світу інші пацани. Хочу завдати серію ударів по математичній мордочці того нікчеми, через якого страждає Юля,
Пара на третьому поверсі, де знаходиться факультет іноземних мов. Я піднімаюся на гору і проходжу повз кафедру англійської мови, згадую про Ліду, хочу її побачити, вагаюся, чи заглянути до кабінету. Від однієї думки, що побачуся з нею, по тілу бігають мурашки. Я беруся за дверну ручку і не знаю, чи відчиняти. «Ви заходите?» — запитує в мене за спиною чоловічий голос, отямлююся, на мене дивиться молодий невисокий викладач у світлому костюмі; відступаюся від дверей кафедри і швидко йду до своєї аудиторії. Треба побачитися з Лідою. Хочу їй багато сказати. Це безглуздя — через мою ідіотську писанину («поки не старе тіло» — згадую її гіркі слова) — так довго тривати не може, це просто смішно, хіба це вагома причина для розриву? Треба повернутися до Ліди, її мусить попустити, мусить, адже у нас було не просто так. Пауза. Бляха, я ні хріна не можу писати, не можу слухати хрипкий, нудний голос лектора, не можу за ним записувати, не можу тут бути. У крайньому ряді, біля вікна, від конспекту відривається студентка, на мить кидає на мене божевільний погляд (показую їй язика) і знову втикає у свою писанину; згорблена від навчання, вона має такий зосереджений вигляд, що, певно, й не збагнула, що я показав їй язика. З нудьги розглядаю дівчат серед лекційного потоку з трьох-чотирьох груп: деякі мене страшенно заводять, на другому курсі одній я навіть писав несерйозні любовні записки, на які вона інколи відгукувалася, але в нас так нічого й не вийшло, бо я... не маю грошей; дякую їй, що вона хоча б відкрито про це натякнула. Наше знайомство почалося, здається, з того, що я сказав їй на вушко, коли вона сиділа на лекції переді мною: маєш гарну, рівну спинку. Пригадую, тоді в мене страшенно встав від цього спостереження. Через годину ми вже разом стояли в черзі у буфеті, і я втирав їй про Кропоткіна, а потім про Муссоліні та д'Анунціо, а ще через кілька годин ми цілувалися в Графському парку; нас помітив старенький викладач економіки, він лише усміхнувся і неоднозначно покивав головою, а через тиждень-другий сказав, що в мене, кхи, гарний смак. Інколи думаю, куди покотився б клубочок мого життя, якби я був із нею? Он вона зараз сидить майже в перших рядах, здається, заміжня, і в неї все добре. Підозрюю, я страшенно нарікав би на себе, якби був із нею, якби став заручником власної любові до симпатичної і рівної спинки. Скільки ще таких симпатичних та рівних спинок буде! Скільки ще разів через них вагатимуся «так чи ні?», «мати чи не мати?», «час чи буття?» і таке інше. Бляха, того, кому на все насрати, називають брахманом. Через те, що цілу ніч мучився від безсоння, почуваюся паршиво, інколи неприємним поколюванням нагадує про себе шлунок. Не можу більше тут бути.
На перерві в натовпі студентів помічаю Настю. Її очі плавно оглядають присутніх і зупиняються на мені. Це відбувається так раптово, що кілька секунд не можу вимовити й слова, лише непевно киваю на її привітання. Вона виглядає просто розкішно: нова зачіска, легка, світла, коротка сукня, що облягає її витончену талію. В Настиному погляді читаю щось нове й незрозуміле: і сумну іронію, і кислу радість, і ностальгію. Від кількох знайомих чув, що вона зустрічається з іншим, здається, місцевим бізнесменом, який має іномарку. Ми перекидаємося про те про се, і я дивуюся з її поведінки. Настя змінилася, і це помітно навіть у голосі. Говорить не так завзято, як раніше, не рефлексує з приводу наших стосунків (раніше цим страшенно втомлювала), слова вимовляє ніби ліниво й неохоче. Невже я в минулому? Вона каже, що я кепсько виглядаю.
«Вночі не спав».
«Думав про Тибет?»
«Про ескімосів».
Чого вона глузує? Хіба можна глузувати зі страждань? Адже безсоння — це страждання. Раптом відчуваю, що в мені народжується агресія до Насті, хочеться показати їй це, хочеться бути жорстоким. Водночас я розумію, що якщо переступлю цю межу, то виявлю свою слабкість і ницість. Я не маю права погано думати про Настю (і про будь-кого), бо все те, що я мрію в собі створити, помре ненародженим; від цього стає моторошно, не хочу повертатися туди, звідки з такими зусиллями вирвався.
«Ти щасливий?» — іронічно дивиться, а губи злегка надуваються, ніби для поцілунку. Відчуваю, що страшенно її хочу.
«Майже».
«Ну хоча би знайшов себе?»
Не відповідаю, бо розумію, що Настя кепкує. Пропоную їй пройтися, поговорити, як у старі добрі часи. Вона криво посміхається й каже: добре, але не так, як у старі добрі часи. Як скажеш. Ми виходимо на свіже повітря, зупиняємося між білими колонами перед входом до факультету. Думаю, куди піти. Біля мене курять і розмовляють двоє викладачів-істориків. Від диму їхніх цигарок болить шлунок. Вони замовкають, оглядають Настю, від цього почуваюся незручно. Пішли, беру її за руку. Певний час ідемо мовчки, лише вітаємося зі знайомими, які сунуть нам назустріч. Біля центрального корпусу із дивним виразом обличчя Настя каже: «Може, запросиш до себе?» Від цих слів
Нарешті з'являється Дека, з'являється тоді, коли я вже перестав вірити, що він приїде. По його добрій усмішці бачу, що він не змінився. Ми обіймаємося і йдемо до Юлі, яка з цієї нагоди відшила своїх дурненьких сусідок і чекає нас у кімнаті. В неї смачно пахне, певно, ретельно готувалася прийняти гостя. Юля виглядає змученою, бліде, ніби виснажене обличчя, напухлі, почервонілі очі (знову ридала), але погляд налитий теплом і радістю. Дека ніжно пригортає її, бере обличчя в долоні й легко цілує в оченята, лоб і губи. Юля притискається до нього, кладе голову на плече.
«Мені було так погано».
«Дурненька».
«Справді погано», — каже приглушеним голосом, але одразу приходить до тями й запрошує до столу.
Як завжди — відчуваю дикий голод. На днях був у знайомої аспірантки-філоложки (в нас із нею жодних понтів, лише патякаємо про психоаналіз та іншу пургу) і важився на кімнатній вазі: ступив на неї босими ногами, показало 71,5 кг. Нормально, до дистрофії ще далеко. Юля насипає нам горохового супу й сідає поруч. Потім говоримо, сміємося, згадуємо колишнє. Спостерігаю за малою, вона поводиться так, ніби їй докучає внутрішнє вагання, через яке не може зосередитися на розмові, лише розгублено усміхається і так само розгублено дивиться крізь стіни, у власну задуму. Дека цього не помічає і далі розповідає про свої нещодавні чернігівські пригоди, я зупиняю його поглядом і показую на Юлю, мовляв, у малої проблеми. Дека замовкає і переводить на неї погляд. Вона розгублено підводить очі, через силу відповідає йому усмішкою, говорить кілька фраз і враз — її пробиває на важке ридання. Ми настільки приголомшені, що аж підводимося. Те, що Дека випитує, його шокує: Юля вагітна від дебіла-математика і той після цього її не хоче знати. «Я не знаю, що мені робити, як далі бути, — плаче вона, — якщо батько дізнається, він мене... Господи, він мене приб'є... я... я не можу так далі...» Дека заспокоює її, що все буде нормально, поглянь мені в очі, ти віриш мені? Юля, віриш? я тебе хоча б колись обманював? Вона замовкає і мовчки дивиться з-під лоба. Дека усміхається, гладить її вказівним пальцем по щоці і повторює: у тебе все буде нормально, довірся мені.
Виходимо в місто прогулятися. До площі йдемо мовчки, звертаємо на самотню Гоголівську і прямуємо в напрямку Миколаївського собору та церкви Всіх святих. Зупиняюся біля міського архіву й закурюю, пропоную цигарку Деці, він витягує одну з пачки й також закурює.
«Чого мовчиш?» — стежу за його обличчям.
«Думаю, як правильно вчинити».
«Нема що думати».
«Треба поговорити з цим математиком».
«Я цей варіант уже прокрутив. Нічого не вийде».
«Що пропонуєш?»
«Валити мутанта. Конкретно валити».
Дека замовкає, лише кисло усміхається, через кілька секунд запитує:
«А як же Тибет?»
Пауза.
«До дупи Тибет, ти це прекрасно знаєш».
Ми уважно дивимося одне одному в очі, ніби бачимося вперше. Дека, певно, такого від мене не чекав. Мабуть, він вагається, або думає, що я став іншим. Раптом почуваю до нього незрозуміле озлоблення і ворожнечу. З жаром у грудях говорю, що нам не досягнути того, про що ми мріємо, бо наші мрії та вчинки — це різні речі, ми можемо лише більше чи менше наблизитися до того, чого прагнемо. Я ніколи не сприймав Тибет буквально, як абсолютну істину, лише розцінював його як прекрасний інструмент для вдосконалення; спершу це нагадувало таку собі дитячу забавку, квазіінтелектуальну гру (як ми раніше бавилися в анархістів, екзистенціалістів, магістрів орденів і масонів), в якій мені праглося відчути себе буддистом, але згодом, коли я зрозумів, наскільки це важко й практично неможливо, почувався від цього неприємно: після захоплення постало розчарування і відчай. Дека нічого не відповідає. Ми проходимо повз центральну перукарню, з якої виходить хлопчик із матір'ю. Він зустрічається зі мною поглядом, і я, попри те, що почуваюся прикро, усміхаюся і показую йому язика. Невже Дека мене не розуміє? Я ж усе пояснив, простіше й бути не може. Попереду нас, де видніються торгові будинки ринку, я помічаю пару. Впізнаю Настю, яка йде зі своїм новим другом. Стає трохи млосно й прикро за себе, але я відразу це поборюю, бо щиро хотів, щоб вона знайшла нормального гаврика і щоб у них усе було добре. Дека також помічає її і запитливо зиркає на мене. В цьому немає нічого поганого, кажу вголос, але ніби сам до себе. Вони наближаються, бачу, наскільки Настя красива. Зізнаюся собі, що не варто було від неї відвертатися. Від цієї думки здригаюся і намагаюся зосередитися на іншому. Розпитую в Деки, як його гітарні справи, але він підозріло на мене дивиться. Невже я сам себе зрадив? зрадив, відмовившись від тієї, кого люблю? Паршиво на душі, хочу випити. Спостерігаю за Настею: напружений вираз обличчя, але йде впевнено й навіть занадто твердо, темна спідниця хвилюється від руху тіла, а груди ледь помітно гойдаються під такт кроків. На мутанта, який поруч з нею, не дивлюся. Вони проходять повз нас, вітаємося з Настею легким кивком голови. Депресняк зростає. Пропоную Деці ввечері забухати в мене, він погоджується. Ми йдемо своєю дорогою, я приголомшений тим, що ця випадкова зустріч з Настею відбулася, ніби з чужою людиною. Раніше я не міг собі такого уявити. Не можу повірити, що жінка, яку я любив (аж, бляха, до клітин!), якою я так довго дихав і яка проникла в усі шпарини моєї свідомості, за одну безжальну й коротку мить виявилася чужою і недосяжною. Це і є, мабуть, утрата. Дека скоса поглядає й легко б'є ліктем, щоб я очуняв. Шкодуєш? — ніби запитує очима. Не те слово, плачу, хоча й не показую. Ми доходимо до воріт ринку й прямуємо до Остра. В найближчому гастрономі Дека купує пляшку чернігівської горілки та легку закуску. Знову повертаємося до розмови про Юлю і її недоношеного математика. Треба його валити — твердо кажу я. Через хвилювання від випадкової зустрічі з Настею тремтять руки, і я відчуваю, що хочу битися; хочу, щоб мені попався випадковий даун, щоб першим мене зачепив... але краще, щоб це був математик. Деці кажу: завтра ми прийдемо до нього на факультет, знайдемо вівцю, потягнемо в туалет і відтарабанимо, я тій сучарі гланди через жопу вирву. Дека усміхається з дивним, тихим вигуком «х-хи», і задумано говорить, що в мені інколи виривається моє минуле. В дупі я бачив своє минуле, хай собі виривається, якби тут був покійний Бритий, він би того математика... пауза; це я через ці книжечки й тибети став надто вихованим, блядство, підарів треба валити! Дека мовчить, а через кілька секунд я чую «м-да», ніби він зважує мої слова.