Пеппі Довгапанчоха
Шрифт:
Але ніхто не вийшов на арену.
— Що він каже? — запитала Пеппі. — Чого він говорить так незрозуміле?
— Він каже, що той, хто кине додолу того чоловіка, дістане сто крон, — пояснив Томмі.
— Я могла б його кинути додолу, — мовила Пеппі, — але мені його шкода, він такий симпатичний.
— Не хвалися, бо не кинеш, — заперечила Анніка. — Він же найдужчий чоловік у світі.
— Так, він найдужчий чоловік, — погодилася Пеппі, — але ти забула, що я найдужча дівчинка
в світі!
Тим часом Дужий Адольф підіймав
— Ну, шанофний пані й панове, — гукнув директор цирку, — якщо спрафті нема такий, хто пажає саропити сто крон, я сховати їх сопі то кишені!
І він помахав асигнацією в сто крон.
— Ну, це вже мені не подобається! — заявила Пеппі й перелізла через бар'єр на арену.
Директор цирку, побачивши її, зовсім осатанів.
— Киш, погане тіфчисько, щоп я тепе тут не пачив! — засичав він.
— Чого ти такий лютий? — дорікнула йому Пеппі. — Я тільки хочу поборотися з Дужим Адольфом.
— Тут не місце тфій виприк! — крикнув директор. — Іти геть, щоп Тужий Атольф не почуф тфій сухвальство!
Проте Пеппі обминула директора й підійшла до Дужого Адольфа. Вона потиснула його велику руку й сказала:
— Ну, давай поборемося з тобою.
Дужий Адольф витріщив на неї очі, нічого не розуміючи.
— За хвилину я починаю! — попередила його Пеппі.
І справді почала. Вона міцно схопила Дужого Адольфа за стан, і не встиг ніхто отямитись, як кинула його на мату. Дужий Адольф відразу схопився на ноги. Він був червоний як рак.
— Ура, Пеппі! — гукнули Томмі й Анніка. І всі глядачі також закричали;
— Ура, Пеппі!
Директор цирку сидів на бар'єрі і з люті стискав кулаки. Але ще більше лютував Дужий Адольф. Він зроду не зазнавав такої ганьби. Але зараз він покаже цій рудій дівчинці, що таке сила. Дужий Адольф кинувся на Пеппі, схопив її за стан, але вона стояла непорушна, мов скеля.
— Ану ще раз! — підбадьорливо мовила Пеппі. Потім випручалася від нього, і за мить Дужий Адольф знов лежав на маті. Пеппі постояла, чекаючи, поки він підведеться. Довго їй чекати не довелося. Адольф люто крикнув, скочив на ноги й кинувся на неї.
— Гура-бура-бом! — вигукнула Пеппі. Публіка в залі почала підкидати шапки, гупати ногами й кричати:
— Ура, Пеппі!
Коли Дужий Адольф утрете напав на Пеппі, вона підняла його над головою і на витягнених руках обнесла навколо арени. Потім кинула на мату й притримала коліном, щоб він не підвівся.
— Ну, друже, більше, мабуть, з тобою не варто морочитися. Принаймні веселіше вже не буде.
— Пеппі перемогла! Пеппі перемогла! — закричали глядачі.
Дужий Адольф ганебно втік з арени, а директорові довелося підійти до Пеппі й простягти їй сто крон, хоч він мав такий вигляд, наче хотів її з'їсти.
— Прошу, люпа панно, — сказав він. — Ось сто крон.
— Навіщо мені цей папірець? — зневажливо мовила Пеппі. — Візьми його собі, як хочеш.
Вона
— Цей сирк нудний, а трохи подрімати завжди корисно. Збудите мене, коли знов буде потрібна моя допомога.
Пеппі відкинулася на спинку стільця й заснула. Вона солодко сопіла собі, поки блазні, ковтачі ножів і заклиначі змій показували своє мистецтво Томмі, Анніці та іншим глядачам.
— Але все-таки мені здається, що Пеппі виступала краще, — прошепотів Томмі Анніці після вистави.
ДО ПЕППІ ЗАКРАДАЮТЬСЯ ЗЛОДІЇ
Після події в цирку в цілому містечку не лишилось людини, яка б не знала, що Пеппі страшенно дужа. Про це навіть написала газета. Але мешканці інших місцевостей, певна річ, не знали, хто така Пеппі.
Одного темного осіннього вечора повз віллу "Хованка" йшло двоє волоцюг. То були небезпечні злодії, що вешталися по країні й роздивлялися, де можна щось поцупити. Вони побачили світло у вікні вілли й вирішили зайти попросити по шматку хліба з маслом.
Пеппі саме того вечора висипала в кухні на підлогу всі свої золоті монети, щоб порахувати, скільки їх є. Монет було так багато, що вона однаково не могла б їх порахувати, але все-таки часом пробувала, бо любила, щоб у всьому був лад.
— Сімдесят п'ять, сімдесят шість, сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев'ять, сімдесят десять, сімдесят одинадцять, сімдесят дванадцять, сімдесят тринадцять, сімдесят сімнадцять... Ох, у мене аж шия затерпла! Мабуть, є якийсь інший спосіб рахувати, бо ж хіба так можна порахувати стільки золота. Ага, згадала — чотириста, тисяча.
Тієї миті почувся стук у двері.
— Заходьте, як хочете, а як ні, то не заходьте! — крикнула Пеппі. — Я нікого не силую.
Двері відчинилися і волоцюги зайшли до кімнати. Можете собі уявити, як вони витріщили очі, коли побачили руду дівчинку, що сиділа посеред підлоги й рахувала золото.
— Ти сама вдома? — хитро спитали вони.
— Не сама, — відповіла Пеппі. — Ще є пан Нільсон.
Звідки злодіям було знати, що пан Нільсон- це мавпа, яка тепер саме спала в зеленому ліжечку, вкрита ляльковою ковдрою. Вони подумали, що Нільсоном звати господаря вілли, й мовчки перезирнулися. їхній погляд означав:
"Ми заглянемо сюди трохи пізніше".
А Пеппі вони сказали:
— Ми зайшли спитати, котра година.
Вони так розхвилювалися, що зовсім забули про хліб і масло.
— Ви такі великі, а не знаєте, котра година? То відгадайте, що це таке: цокає і йде, а до дверей не дійде. Може, ви теж знаєте загадки, то загадайте й мені якусь.
Злодії подумали, що Пеппі надто мала й не вміє визначати час за годинником. Вони повернулися й вийшли.
— Що, не вгадаєте, га? Ніколи не чули такого собі "цок-цок"? А ще питаєте, котра година, коли не знаєте, що таке годинник! Але нічого, йдіть собі здорові, — сказала Пеппі й знов заходилася рахувати гроші.