Пеппі Довгапанчоха
Шрифт:
— О мій любий Августине, Августине...
Пеппі забула про все на світі, так її зачарувала скринька. Та враз вона щось згадала:
— Любі мої, вам же також треба дати іменинні подарунки!
— Як це? В нас не сьогодні день народження, — здивувалися Томмі й Анніка.
Пеппі вражено глянула на них.
— Але ж мій день народження сьогодні! То хіба я не маю права теж давати іменинні подарунки? Чи, може, у ваших підручниках написано, що я не маю такого права, га? Або ваша табличка вноження каже, що цього робити не можна?
— Ні, можна, — сказав Томмі. — Але так не заведено. Хоч я залюбки
— І я! — мовила Анніка.
Пеппі принесла з вітальні два пакуночки, які вона заздалегідь приготувала й поклала на комод. Томмі розгорнув свій пакуночок і побачив дудку з слонової кістки. А в пакуночку Анніки була чудова брошка у формі метелика, крильця якого були викладені червоними, синіми й зеленими камінцями.
Тепер, коли всі отримали подарунки, можна було сідати до столу. Він був увесь заставлений тарілками з булочками й тістечками чудернацької форми. Правда, Пеппі пояснила, що такі тістечка печуть у Китаї. Пеппі принесла шоколад із вершками, і всі вже хотіли сідати, але Томмі сказав:
— Коли в нас буває бенкет, чоловікам завжди дають картки, де написано, котру даму хто має вести до столу. Зробімо й ми такі картки.
— Давай, роби! — сказала Пеппі.
— Хоч нам буде важче, бо я тут єдиний чоловік, — рішуче додав Томмі.
— Що ти верзеш! — мовила Пеппі. — А пан Нільсон хто, дівчина?
— А й справді, я забув про пана Нільсона! — зрадів Томмі й сів на ящик з дровами писати картки.
На одному папірці він написав: "Пан Сетергрен має честь вести до столу панну Довгапанчоху".
— Пан Сетергрен — це я, — вдоволено пояснив він, показуючи картку Пеппі.
На другому папірці він написав: "Пан Нільсон має честь вести до столу панну Сетергрен".
— Тоді коневі також треба дати картку, хоч він не сидітиме за столом, — сказала Пеппі й продиктувала Томмі, що слід написати:
— Кінь має честь стояти в кутку, де йому дадуть тістечок і цукру.
Пеппі піднесла папірець коневі до морди й мовила:
— На, прочитай і скажи, які в тебе будуть зауваження!
Кінь не мав ніяких зауважень. Томмі подав руку Пеппі й повів її до столу. Пан Нільсон не виявляв ніякого бажання вести Анніку, тому вона розважно взяла його сама й посадовила за стіл. Але він не захотів сидіти на стільці, а вмостився просто на столі. Не захотів він і шоколаду з підбитими вершками, та коли Пеппі налила йому в чашку води, він схопив її обома руками й почав пити.
Діти всмак попоїли, Анніка навіть сказала, що коли такі тістечка печуть у Китаї, вона поїде туди, як виросте.
Пан Нільсон допив воду, перевернув чашку й одяг собі на голову. Побачивши це, Пеппі й собі одягла чашку на голову. Але вона не допила шоколаду, й тоненька цівка його потекла в неї по лобі й далі по носі. Проте Пеппі вчасно висунула язика її злизала шоколад із кінчика носа.
— Не пропало ні краплі! — заявила вона. Томмі й Анніка спершу добре повилизували чашки, а тоді вже одягли їх на голову.
Коли гості за столом і кінь досхочу наїлися, Пеппі спритно схопила скатерку за чотири кінці й підняла її. Чашки, кавник і все решта опинилося ніби в мішку. Пеппі взяла той вузол і запхнула в ящик з дровами.
— Я люблю відразу трохи прибрати після того, як попоїм, — сказала вона.
Тепер настав час гратися. Пеппі запропонувала
Так вони гралися, поки сукенка Анніки стала далеко не майже найкращою, а Томмі замастився, мов сажотрус. І діти вирішили знайти якусь іншу розвагу.
— Може, поліземо на горище викликати привидів? — запропонувала Пеппі.
— А... а хіба там є привиди? — злякано спитала Анніка.
— Повнісінько, — сказала Пеппі. — Всіляких, яких тільки хочеш духів і привидів. Там нема де ступити, так їх багато. Ходімо!
— О! — тільки й мовила Анніка й докірливо глянула на Пеппі.
— Мама сказала, що духів і привидів немає, — з удаваною бадьорістю озвався Томмі.
— Я так і думала, — мовила Пеппі. — Бо всі вони зібралися в мене. І я ніяк їх не спекаюсь. Але вони не страшні. Тільки щипають за руки так, що аж синці лишаються. І ще виють. А то звичайно грають у скраклі своїми головами.
— Як?.. Сво... своїми головами? — пошепки спитала Анніка.
— Ну так, — мовила Пеппі. — Ходімо поговоримо з ними. Та й в скраклі я люблю грати.
Томмі не хотів показувати, що він боїться, але водночас йому дуже кортіло побачити привида. Ото б він мав що розказувати хлопцям у школі! Він сподівався, що в присутності Пеппі привиди нічого йому не зроблять, і вирішив піднятися на горище. Бідолашна Анніка ні за що в світі не хотіла йти з ними, але їй спало на думку, що якийсь маленький привид може прошмигнути повз Пеппі й Томмі, коли ті відчинять горище, і завітати до неї на кухню. А це було б іще гірше. Краще вже йти разом з Пеппі й Томмі між тисячу духів, ніж опинитися наодинці бодай навіть з найменшим із них.
Пеппі пішла перша. Вона відчинила двері на сходи. Там було темно, хоч в око стрель. Томмі міцно тримався за Пеппі, а Анніка ще міцніше за нього. Так вони рушили сходами, що рипіли й полускували від кожного їхнього кроку. Томмі вже почав думати, чи не краще їм вернутися. Анніка нічого не думала, вона твердо знала, що краще.
Сходи скінчилися, й діти опинились на горищі. Там було також темно, тільки маленька цятка місячного світла падала на підлогу. Коли в щілини завівав вітер, у всіх кутках стогнало й свистіло.
— Гей, привиди, де ви? — гукнула Пеппі.
Чи вони там були, невідомо, принаймні жоден не озвався.
— Я так і думала, — сказала Пеппі. — Вони пішли на збори в Товариство духів і привидів.
Анніка полегшено зітхнула й побажала, щоб ті збори тривали якнайдовше. Та раптом щось у кутку страхітливо писнуло:
— Клюїт!
Томмі побачив, що з темряви щось летить на нього. Воно торкнулося його чола й майнуло чорною тінню у відчиненому віконечку. Він заверещав не своїм голосом: