Пеппі Довгапанчоха
Шрифт:
— Радій, що ми не купили сурм.
Одне за одним діти переставали свистіти. Нарешті затихли всі, крім Томмі, що час від часу ще стиха посвистував. Поліцай суворо наказав дітям іти додому — не можна збиратися такою юрмою на Головній вулиці. Та діти й самі раді були швидше опинитися на самоті й натішитись новими іграшками, завести машину чи викупати нову ляльку. Вони розійшлися веселі й задоволені, і того дня ніхто з них не захотів вечеряти.
Пеппі, Томмі й Анніка теж подалися додому. Пеппі тягла за собою візок, заглядала на всі вітрини і по
— Ап-те-ка! Це не те місце, де продають ліки? — спитала вона.
— Те, — відповіла Анніка.
— О, то мені треба зайти й дещо купити.
— А хіба ти хвора? — запитав Томмі.
— Не хвора, але можу захворіти, — відповіла Пеппі. — Щороку захворює і вмирає безліч людей тільки через те, що не мають під рукою ліків. А хтозна, чи не звалить і мене якась небезпечна хвороба.
Аптекар стояв біля прилавка й готував таблетки. Коли ввійшли Пеппі, Томмі й Анніка, він саме кінчав свою роботу, бо вже час було зачиняти аптеку.
— Дай мені, будь ласка, чотири літри ліків, — сказала Пеппі.
— Яких ліків? — нетерпляче спитав аптекар.
— Ну, таких, що помагають від хвороби, — пояснила Пеппі.
— Від якої саме? — спитав аптекар ще нетерплячіше.
— Ну... щоб помагали від коклюшу, і від мозолів, і як болить живіт, і як нудить, і як ненароком запхнеш горошину в ніс, і таке інше. А ще добре було б, щоб я могла ними натирати меблі. Ну, щоб це були справді корисні ліки.
Аптекар сказав, що таких корисних ліків немає. Від кожної хвороби треба окремих ліків. А коли Пеппі назвала ще з десяток хвороб, які вона хотіла б вилікувати, він виставив на прилавку довгий ряд пляшечок. На деяких він написав: "Зовнішнє" і пояснив, що тими ліками можна тільки натирати тіло зовні. Пеппі заплатила за ліки, подякувала аптекареві, забрала свої пляшечки й вийшла разом з Томмі й Аннікою.
Аптекар глянув на годинник і переконався, що пора зачиняти. Він замкнув двері і вже зібрався йти вечеряти.
На вулиці Пеппі оглянула свої ліки й вигукнула:
— Ой, ой, я забула найголовніше!
Двері аптеки були вже замкнені, і вона міцно натиснула пальцем на кнопку дзвоника. Томмі й Анніка почули, як шалено задзеленчало в аптеці. За хвилину в дверях відчинилося віконечко, через яке продають ліки, коли їх треба вночі якомусь тяжкохворому, і звідти висунулася голова аптекаря. Побачивши дітей, він почервонів з люті.
— Чого ти ще хочеш? — сердито запитав він Пеппі.
— О, вибач, любий аптекарю, — сказала Пеппі, — але в мене невідкладна справа. Ти так добре розумієшся на хворобах, то, може, скажеш мені, що краще робити, коли болить живіт: їсти підігріту ковбасу чи занурити живіт у холодну воду?
Аптекар ще дужче розлютився.
— Іди геть звідси, і негайно, а то я... — заревів він і зачинив віконечко.
— Лишенько, який він лютий, — мовила Пеппі. — Наче я йому щось зробила.
Вона ще раз подзвонила, і за кілька секунд з віконечка знов показалася голова аптекаря. Тепер обличчя в нього було страхітливо
— Мені здається, що підігріта ковбаса надто важка для шлунка, — мовила Пеппі, дивлячись на нього лагідними очима.
Аптекар нічого не відповів, тільки хряснув віконечком.
— От тобі й маєш, — мовила Пеппі й стиснула плечима. — Спробую ковбасу. Хай нарікає на себе, коли мені стане гірше.
Вона сіла на східці аптеки й виставила рядком усі свої пляшечки.
— Аж дивно, що дорослі люди такі непрактичні, — мовила вона. — Ось тут — стривайте, я порахую — вісім пляшечок, і в кожній чогось потрошку, хоч усе це влізло б в одну. Та, на щастя, в мене здоровий і тверезий розум.
З цими словами Пеппі повідкорковувала пляшечки й злила всі ліки в одну. Тоді добре все змішала, піднесла пляшечку до рота й хильнула з неї. Анніка, що бачила на деяких пляшечках напис "Зовнішнє", занепокоїлась.
— Пеппі, не пий, там може бути отрута! — крикнула вона.
— Побачимо! — радісно мовила Пеппі. — Завтра вранці знатимемо. Якщо я буду жива, то ліки не отруйні і їх може пити навіть немовля.
Томмі й Анніка задумалися над її словами. Нарешті Томмі непевно, трохи сумно спитав:
— А коли вони отруйні, що тоді?
— Тоді візьмете те, що лишилося, й почистите собі в їдальні меблі, — відповіла Пеппі. — Принаймні ми недарма викинули на них гроші.
Вона поклала пляшечку на візок. Там уже лежала рука від манекена, духова рушниця Томмі, лялька Анніки й пакуночок з п'ятьма червоними карамельками. Це було все, що лишилося з вісімнадцяти кілограмів. Пан Нільсон також сів на візок. Він стомився й хотів, щоб його везли.
— А знаєте, це, мабуть, добрі ліки, бо я враз побадьорішала, — озвалася раптом Пеппі. — Якби я була кицькою, то високо задерла б хвоста.
Вона швидко рушила додому, тягнучи за собою візок. Томмі й Анніка ледве встигали за нею, бо натомилися, а крім того, в них трохи болів живіт.
ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ- АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО
— Сьогодні ми з Аннікою писали бабусі листа, — сказав Томмі.
— Он як! — мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. — А я готую смачний обід, — пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. — Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа?
— Так, — мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. — І скоро отримаємо від неї відповідь.
— А я ніколи не отримую листів, — сумно сказала Пеппі.
— Бо ти нікому не пишеш, — мовила Анніка. — Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише?
— А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи, — додав Томмі. — Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи.
— Я вмію писати, — заперечила Пеппі. — Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю, що. Що треба писати в листі?