Пеппі Довгапанчоха

Линдгрен Астрид

Але спершу всі вони оточили Пеппі й загукали:

— Дякуємо, люба Пеппі! Щиро дякуємо за гроші й цукерки!

— Ет, це дрібниці, нема за що дякувати, — мовила Пеппі. — А от що я врятувала вас від рожевих штанців, цього ви ніколи не забувайте.

ПЕППІ ОТРИМУЄ ЛИСТА

Минали дні, настала осінь, а за нею й зима, довга, холодна зима, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Томмі й Анніка мали багато уроків і з кожним днем стомлювалися дедалі дужче і їм дедалі важче було вранці вставати. Пані Сетергрен почала вже турбуватися, такі вони були бліді і так погано їли. До всього, вони ще й раптом захворіли на кір і мусили кілька тижнів пролежати в ліжку. То були б для них дуже нудні тижні, якби Пеппі щодня не приходила під їхнє вікно й не розважала їх. Лікар заборонив їй заходити до кімнати Томмі й Анніки, щоб вона сама не заразилася, і Пеппі послухалась, хоч і заявила, що тих два чи три мільярди

бацил кору, які до неї там причепляться, вона може легенько роздушити нігтем, коли повернеться додому. Але розважати хворих під вікном їй ніхто не забороняв. Томмі й Анніка лежали в ліжку й нетерпляче очікували на Пеппі, вгадуючи, який вона матиме вигляд, коли з'явиться за вікном на драбині. Бо в неї щодня був інший вигляд. Часом вона вбиралась, як сажотрус, часом — як привид у білій сорочці, а часом — як відьма. Іноді вона розігрувала для них справжні спектаклі, сама виконуючи всі ролі, або робила на драбині гімнастичні вправи — та ще й які вправи! Стане, бувало, на верхній щабель і розхитує драбину. Томмі й Анніка зойкали, так боялися, що Пеппі ось-ось упаде. Але Пеппі ні разу не впала. Коли вона кінчала свої розваги, то завжди злазила з драбини головою вниз, щоб ще й цим насмішити Томмі й Анніку. І щодня купувала в місті яблука, груші й цукерки. Потім пан Нільсон брався за кінець мотузки й видряпувався до Томмі, який відчиняв вікно й витягав кошика. Інколи пан Нільсон приносив від Пеппі листа, якщо вона не мала часу прийти сама. Але таке рідко бувало, здебільшого Пеппі цілими днями простоювала на драбині. Часом вона притулювалась носом до шибки й починала вивертати очі і страхітливо кривлятися, та ще й обіцяла Томмі й Анніці по золотій монеті, якщо вони не сміятимуться. Але вони не могли втриматись і так реготали, що мало не падали з ліжок.

Помалу вони видужали, і їм дозволили вставати. Але ж які вони, бідолахи, були бліді та змарнілі! Пеппі сиділа з ними на кухні того дня, коли вони вперше піднялися, й дивилась, як вони їли кашу. Тобто намагались їсти, проте каша ніяк не йшла їм до рота. Їхня мама трохи не плакала, бачивши, як вони длубаються в тарілках.

— Та їжте ж бо! Така смачна каша! — вмовляла вона дітей.

Анніка водила ложкою по тарілці, проте їй зовсім не хотілося каші.

— Ну чого я її маю їсти! — жалібним голосом мовила вона.

— Не кажи дурниць, — мовила Пеппі. — Адже ясно, що кашу тобі треба їсти. Бо як ти не їстимеш цієї смачної каші, то не виростеш і не матимеш сили. А як не виростеш і не матимеш сили, то не зможеш примушувати своїх дітей їсти смачну кашу. Ні, Анніко, це не діло. Якщо всі так думатимуть, як ти, серед кашоїдів у нашій країні почнеться страшне безладдя.

Томмі й Анніка нарешті з'їли таки по дві ложки каші. Пеппі співчутливо дивилася на них, гойдаючись на стільці.

— Вам би треба було побувати в морі, — сказала вона, — там ви швидко навчилися б, як треба їсти. Пам'ятаю, коли я ще була на татовому кораблі, стався такий випадок: Фрідольф, один з матросів, раптом з'їв уранці тільки сім тарілок каші. Тато мало не збожеволів з тривоги, що в нього такий поганий апетит. "Фрідольфе, голубе мій, — сказав він крізь сльози, — я боюся, що в тебе якась небезпечна хвороба. Найкраще, ти полеж у ліжку, поки відчуєш себе дужчим і почнеш їсти як усі люди. Я зайду й дам тобі трохи томізуючих ліків!"

— "Тонізуючих", а не "томізуючих", — поправила її Анніка.

— І Фрідольф пішов вилежуватися, — повела далі Пеппі, — бо він сам був наляканий і все думав, яка на нього недуга напала, що він зміг з'їсти тільки сім тарілок каші. Він пролежав до вечора, а тоді прийшов тато з томізуючими ліками. Вони були чорні, гіркі, але дуже томізували, що правда, то правда. Бо коли Фрідольф проковтнув першу ложку, з рота в нього бухнуло наче полум'я. Він так крикнув, що наша шхуна здригнулася від носа до корми, і той крик почули на кораблі, віддаленому від нас на п'ятдесят морських миль. Кок ще не встиг нанакрити стіл до сніданку, коли в їдальню примчав Фрідольф, аж виючи з голоду. Він гепнувся на стілець біля столу й заходився їсти кашу, але й після п'ятнадцятої тарілки не перестав вити з голоду. Та каші більше не було, і кок, не знайшовши іншої ради, почав щоразу, як тільки Фрідольф роззявить рота, кидати туди по холодній вареній картоплині. Проковтнувши картоплину, Фрідольф знов сердито гарчав, і кок розумів, що коли він не хоче сам попасти йому в зуби, то мусить далі кидати картоплини. На жаль, їх було тільки сто сімнадцять, і, кинувши Фрідольфові в рот останню картоплину, кок швидко прошмигнув у двері й замкнув їх. Ми всі стояли біля їдальні й дивилися на Фрідольфа у віконце. Він скиглив, неначе голодна дитина, і швидко вминав хлібницю. Потім з'їв тацю та п'ятнадцять тарілок і нарешті взявся до столу.

Відламав усі чотири ніжки й заходився їсти, аж тріски полетіли з рота. Він сказав, що це спаржа, тільки трохи ликувата. Ще більше, видно, сподобалась йому стільниця, бо коли він узявся до неї, то сказав, що такого смачного бутерброда востаннє їв, як був ще малий. Тато переконався, що Фрідольф остаточно видужав від своєї виснажливої хвороби, зайшов до нього і сказав: "Фрідольфе, спробуй стриматися, за дві години буде обід і тобі дадуть печені з тушкованою бруквою". "Гаразд, капітане, — відповів Фрідольф і витер рота. — Але я маю одне прохання, — додав він і його очі спалахнули голодним блиском. — Дозвольте мені зразу ж і повечеряти".

Пеппі схилила набік голову й глянула на Том-мі й Анніку та на їхні тарілки з недоїденою кашею.

— Отож я й кажу, що на морі вас покарали б за такий поганий апетит.

Тієї миті повз будинок Сетергренів проходив листоноша. Він побачив Пеппі у вікно й гукнув їй:

— Пеппі Довгапанчохо, тобі лист!

Пеппі так здивувалася, що мало не впала зі стільця.

— Лист? Мені? Лавжній сприст? Тобто я хотіла сказати справжній лист? Не повірю, поки не побачу його на власні очі.

Лист таки був справжній, з багатьма гарними марками.

— Прочитай його, Томмі, ти на це діло мастак, — попросила Пеппі,

І Томмі почав читати:

"Люба моя Пеппілотто! Коли ти отримаєш цього листа, то відразу йди в порт і поглянь, чи немає там "Стрибухи". Бо я надумав приїхати й забрати тебе сюди, на острів Химерію. Треба ж тобі побачити землю, де твій тато став таким могутнім королем. Тут дуже гарно і я певен, що тобі сподобається. Мої вірні підданці також дуже хочуть побачити принцесу Пеппілотту, про яку я їм стільки набалакав. Отже, справа вирішена. Ти мусиш приїхати — це моя королівська і батьківська воля. Ніжний привіт і багато побажань посилає тобі твій старий тато, король Єфраїм І Довгапанчоха, володар острова Химерії".

Коли Томмі скінчив читати, в кухні запала глибока тиша.

ПЕППІ СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

І ось одного чудового ранку "Стрибуха", з носа до корми прикрашена прапорцями і вимпелами, ввійшла в порт. Невеличкий містечковий духовий оркестр вишикувався на набережній і гучно заграв чудесний вітальний марш. Багато людей прийшло поглянути, як Пеппі зустрічатиме свого тата, короля Єфраїма І Довгапанчоху. Був там і фотограф; він приготував усе, щоб увічнити на знімку цю зустріч.

Пеппі з нетерпіння підскакувала на місці, і не встигли матроси ще як слід спустити трап, як вона і її тато кинулись назустріч одне одному, а натовп радісно загукав:

— Ура!

Капітан Довгапанчоха так зрадів, побачивши Пеппі, що підкинув її кілька разів високо вгору; але й Пеппі не менше зраділа і підкинула свого тата вгору ще більше разів. Не зрадів лише фотограф, бо не міг зробити гарного знімка; адже весь час то Пеппі, то її тато були високо вгорі.

Томмі й Анніка також прийшли привітати капітана Довгапанчоху — але які вони, сердешні, були бліді та кволі! Це ж вони вперше після хвороби вийшли надвір.

Звичайно, потім Пеппі поспішила на корабель привітатися з Фрідольфом та іншими матросами, своїми давніми друзями. Томмі й Анніка теж пішли з нею. Хто не хвилювався, оглядаючи судно, що прибуло з далеких країв? Томмі й Анніка пильно до всього придивлялися, щоб нічого не проминути. Найдужче їм хотілося побачити Агатона й Теодора, але Пеппі сказала, що їх давно списали на берег.

Пеппі так міцно обіймала матросів, що їм хвилин на п'ять забивало дух. А потім вона взяла капітана Довгапанчоху на плечі й понесла його крізь натовп через усе містечко аж до вілли "Хованка". Томмі й Анніка, взявшись за руки, йшли ззаду.

— Хай живе король Єфраїм! — вигукували люди, бо вважали, що це великий день в історії їхнього містечка.

Через кілька годин капітан Довгапанчоха лежав уже в ліжку у віллі "Хованка" і так хропів, що дрижав цілий будинок. Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на кухні біля столу, ще не прибраного після розкішної вечері. Томмі й Анніка були якісь принишклі й задумані. Про що ж вони думали? Анніка міркувала, чи не краще було б померти. А Томмі намагався згадати, чи на світі взагалі є щось справді веселе, але нічого не міг знайти. Все життя здавалося йому пустелею.

Зате Пеппі була в чудовому гуморі. Вона гладила Томмі й Анніку, насвистувала й мугикала якісь мелодії, подеколи навіть пританцьовувала і ніби не помічала, що Томмі й Анніка такі пригнічені.

— Як чудесно буде знов опинитися на морі! — раділа Пеппі. — Уявіть собі, яка широчінь, яка воля!

Томмі й Анніка зітхнули.

— Та й дуже кортить мені глянути на той острів, де тато королює. Уявляєте, можна лягти на піску й пробувати великими пальцями ніг, чи тепла вода в чистому справжньому океані, а спілі банани падатимуть тобі просто в рот.