Пеппі Довгапанчоха
Шрифт:
Томмі й Анніка зітхнули.
— І гратися з негренятами теж, певне, цікаво, — вела далі Пеппі.
Томмі й Анніка зітхнули.
— Чого ви все зітхаєте? Вам не подобаються негренята?
— Подобаються, — мовив Томмі, — але нам з думки не сходить, що ти, мабуть, не скоро повернешся до вілли "Хованка".
— Звичайно! — радісно відповідала Пеппі. — Але нема чого сумувати. Я думаю, що на острові Химерії буде ще веселіше.
Бліда, засмучена Анніка підвела на неї очі й спитала:
— О Пеппі, доки ти думаєш там бути?
— Гм, важко сказати. Певне,
Анніка жалібно застогнала.
— Хтозна, — повела далі Пеппі, — а може, на острові буде так гарно, що я залишуся там назавжди. Гей-гоп! — вигукнула вона і пройшлася в танку по кухні. — Негритянська принцеса! Зовсім непогано для дівчини, що так мало вчилася в школі.
Очі в Томмі й Анніки якось дивно заблищали, Анніка раптом схилилася на стіл і зайшлася плачем.
— Хоч, як добре все зважити, то, мабуть, нема чого залишатися там назавжди, — додала Пеппі. — Придворне життя може врешті набриднути. І я одного чудового дня візьму та й скажу: "Томмі й Анніко, як вам здається, чи не час вертатися додому, до вілли "Хованка"?
— О, як ми будемо радіти, коли ти напишеш нам так, — мовив Томмі.
— Напишу? А ви хіба глухі? Нащо мені писати? Я просто скажу: "Томмі й Анніко, їдьмо додому, до вілли "Хованка".
Анніка підвела голову зі столу, а Томмі сказав:
— Щось я не розумію.
— Чого не розумієш? Шведської мови? Чи, може, я забула сказати, що ви також їдете зі мною до Химерії? Мені здавалося, що я вам про це казала.
Томмі й Анніка посхоплювалися з місця. Їм аж дух забило з несподіванки. Але Томмі все-таки мовив:
— Ти нас дуриш! Мама й тато ніколи нас не пустять.
— А от і пускають! — сказала Пеппі. — Я вже про все домовилася з вашою мамою.
На якусь мить у кухні запала тиша. Тоді почулося два нестямних вигуки: це Томмі й Анніка скрикнули з радощів. Пан Нільсон, що сидів досі на столі й намагався намастити маслом свого брилика, здивовано глянув на них. А ще більше здивувався він, коли побачив, що Пеппі, Томмі й Анніка взялися за руки й почали несамовито витанцьовувати навколо столу. Вони так вистрибували й галасували, що відірвалася від стелі люстра і впала додолу. Тоді пан Нільсон шпурнув ножа у вікно й теж заходився танцювати.
— Невже це правда? — запитав Томмі, коли всі вони трохи заспокоїлись і посідали на ящик з дровами, щоб обміркувати майбутню подорож.
Пеппі кивнула головою.
Так, це була чистісінька правда. Томмі й Анніка мали поїхати з Пеппі до Химерії. Певна річ, усі містечкові тітки приходили до пані Сетергрен і питали:
— Невже ти думаєш пустити своїх дітей у такий далекий світ із Пеппі Довгапанчохою? Мабуть, ти жартуєш!
Але пані Сетергрен відповідала їм:
— А чого ж би я їх не пустила? Діти довго хворіли, і лікарі кажуть, що їм потрібне свіже повітря. А я знаю Пеппі, вона ще ніколи не зробила нічого такого, що зашкодило б Томмі й Анніці. Вона їх дуже любить.
— Так, але з ким — з Пеппі! — казали тітки й морщили носи.
— Саме з Пеппі я не боюся їх пускати, — заперечувала пані Сетергрен. — Може, вона й не завжди чемна,
Так ранньою весною, одного холодного надвечір'я Томмі й Анніка вперше в своєму житті кинули рідне містечко й вирушили разом з Пеппі в широкий дивовижний світ. Вони всі троє стояли на палубі коло поруччя, а свіжий вечірній вітер надимав вітрила шхуни. Всі троє? Ні, мабуть, краще сказати всі п'ятеро, бо пан Нільсон і кінь також були з ними.
Шкільні товариші Томмі й Анніки стояли на набережній і мало не плакали з туги й заздрощів. Завтра їм доведеться, як завжди, йти до школи, доведеться вчити з підручника географії острови південних морів. А Томмі й Анніці не треба вчити уроків. "Нехай школа почекає, найперше треба подбати про здоров'я", — сказали лікарі. "А острови південних морів можна вивчити на місці", — додала Пеппі.
Їхні мама й тато також стояли на набережній. Коли вони крадькома втирали хусточкою очі, в Томмі й Анніки трішки щеміло серце. Та однаково діти були такі щасливі, аж їм ставало млосно.
"Стрибуха" поволі відпливала від берега.
— Томмі й Анніко, коли будете в Північному морі, надягніть ще по одній парі штанців!.. — гукнула пані Сетергрен.
Дальші її слова потонули в прощальних вигуках дітей на березі, до яких домішувалося іржання коня, радісний крик Пеппі і ще один гучний звук — капітан Довгапанчоха саме тоді сякався.
Почалася подорож. На небі засяяли перші зірки, навколо шхуни плавали крижини, у вітрилах виспівував вітер.
— Ох Пеппі, — мовила Анніка, — в мене якось так дивно на серці. Мені починає здаватися, що я теж захочу стати морською розбійницею, коли виросту!
ПЕППІ СХОДИТЬ НА БЕРЕГ
— Попереду острів Химерія! — гукнула Пеппі одного сонячного ранку. Вона стояла на вахті зовсім роздягнена, тільки мала пов'язку навколо стегон.
Їхня шхуна пливла вдень і вночі, багато тижнів і місяців, пливла по бурхливих хвилях і по лагідній морській гладіні, зоряними, місячними ночами, і тоді, коли небо облягали грізні хмари, пливла в дощ і в спеку, так довго, що Томмі й Анніка вже майже забули, як їм жилося вдома, у маленькому містечку.
Ото здивувалася б їхня мама, якби тепер побачила їх! Наче то не в них були бліді, хворобливі обличчя. Здорові й засмаглі, вони жваво видряпувалися на ванти, не згірше за Пеппі. І чим далі посувалися вони на південь, то більше скидали з себе одягу. З неповоротких, закутаних у теплий одяг дітей, що перетинали Північне море, вони обернулися тепер на голих, гнучких засмаглих шибайголов із барвистими пов'язками навколо стегон.
— Ох, як нам гарно! — щоранку вигукували Томмі її Анніка, коли прокидалися в каюті, де вони спали разом з Пеппі.
Часто Пеппі прокидалася раніше за них і вже стояла біля стерна, коли вони виходили на палубу.
— Кращого мореплавця за мою дочку годі знайти на всіх морях і океанах, — любив казати капітан Довгапанчоха.
І це була правда. Пеппі впевненою рукою вела шхуну крізь найбурхливіші хвилі і повз найнебезпечніші підводні течії.
І ось їхня подорож доходила кінця.