Перше Правило Чарівника

Гудкайнд Террі

— А яка дорога веде до відьми? — Запитав Річард.

— Ліва. — В її голосі почулося полегшення, так як старина Джон пішов направо. Вона поправила ремінь свого дорожнього мішка і кивнула в сторону скель, вершини яких виднілися над лісом. — Ці піки оточують землю Агад.

Засніжені вершини сяяли в височині. Він ніколи ще не бачив таких неприступних гір. Дійсно, як величезні шипи. Річард глянув на ліву стежку. Вона здавалася давно неходженою і губилася в густому лісі. Старина Джон зупинився і обернувся.

— Так ви йдете?

Річард

знову подивився наліво. Вони повинні знайти останню шкатулку раніше Рала. Навіть якщо вони потрібні Зедду, обов'язок велить перш відшукати шкатулку.

— А чи може Зедд почекати?

Старина Джон знизав плечима і смикнув себе за бороду.

— Не знаю. Але він не послав би мене за вами даремно. Як знаєш, хлопче, але Зедд так хоче.

Якби не треба було вибирати! Якщо б тільки знати, чи може Зедд почекати. «Гаразд, досить» якщо», треба рішатися», — сказав він собі.

— Далеко ще? — Похмуро запитав він старого.

Старина Джон подивився на сонце, хилиться до заходу.

— Якщо ми не дуже запізнилася з нічним привалом, то можемо добратися завтра вдень. — Він очікувально подивився на Річарда.

Келен нічого не сказала, але Річард знав, про що вона думає. Їй хотілося триматися подалі від Шоти, до того ж це не так далеко, і, побачившись з Зеддом, вони завжди можуть повернутися, якщо знадобиться. А раптом Зедд знає, де шкатулка, раптом вона вже у нього, і їм не доведеться йти в землю Агад? Краще піти до Зедда. Так би вона сказала.

— Ти права, — зауважив Річард.

— Але я нічого не говорила, — зніяковіла вона.

Він широко посміхнувся:

— Я підслухав твої думки. Ти права. Треба йти зі старовиною Джоном.

— Не знала, що мої думки такі гучні, — пробурмотіла Келен.

— А якщо ми зовсім не будемо зупинятися, — звернувся він до старого, — То дійдемо до світанку?

— Я старий, — зітхнув він, — але я знаю, як вам не терпиться. І знаю, як ви потрібні йому. — Він погрозив Річарду пальцем. — Мені слід було прислухатися, коли Зедд попереджав мене про твої звички.

Річард посміхнувся, пропускаючи Келен вперед. Вона швидко попрямувала, намагаючись не відставати від старого. Він неуважно дивився, як вона йшла, як обтрушувала з лиця павутину, відпльовуючись. Щось було йому не до душі, щось було не так. Хотів би він зрозуміти, в чому справа. Він знову спробував розібратися, але міг думати тільки про Зедда, про те, як хочеться поскоріше побачити його, як не терпиться поговорити з ним. Річард відігнав від себе думку, що за ним спостерігають чиїсь очі.

— Більше всього на світі я сумую про брата, — сказала Речел лялечці, озираючись. — Вони сказали, що він помер, — тихо повідомила вона…

Речел все розповідала лялечці про всі свої біди. Розповідала все, про що могла згадати. Коли вона плакала, лялечка говорила, що любить її, і Речел ставало добре. Іноді вона навіть сміялася. Речел підклала в багаття ще одну лозину. Як здорово, що у неї тепер є і світло, і тепло.

Правда, вона підтримувала маленький вогонь, як велів Джіллер. Тепер їй уже було не так страшно в лісі, особливо вночі. Скоро знову ніч. В лісі вночі буває шум, що лякає її іноді до сліз. І все ж краще спати в лісі одній, ніж лежати замкнутою в скрині.

— Тоді я жила там, я розповідала тобі про це. Жила разом з іншими дітьми до того, як королева забрала мене до себе. Мені там подобалося набагато більше, ніж у принцеси. Вони були такі гарні. — Вона подивилася, чи слухає її лялечка. — І туди іноді приходила людина по імені Брофі. Про нього говорили гидоти, але до нас, дітей, він був дуже добрий. Він був добрий, як Джіллер. Він теж подарував мені ляльку, тільки королева не дозволила взяти її з собою в замок. Я не помітила цього, я занадто горювала від того, що брат помер. Я чула, хтось сказав, що його знищили. Я знаю, це означає убили. Чому дорослі вбивають дітей?

Лялечка посміхнулася, і Речел посміхнулася у відповідь. Вона згадала новенького хлопчика, якого королева посадила під замок. Хлопчик був дивний і говорив якось дивно, але він нагадав їй брата. У нього був такий переляканий вигляд. Брат теж часто лякався. Речел завжди відчувала, коли він боїться. Коли йому було страшно, він починав неспокійно соватися. Вона дуже шкодувала і нового хлопчика, і їй хотілося бути важливою пані, щоб допомогти йому.

Речел простягла руки до вогнища, щоб зігрітися, потім засунула руку в кишеню. Дівчинка зголодніла, а в неї була тільки жменя ягід. Вона запропонувала одну ягідку лялечці, але та не зацікавилася, і Речел з'їла ягоду сама. Потім вона з'їла та інші. Більше нічого не залишилося. Їй як і раніше хотілося їсти, але вона не наважувалася шукати ягоди. Росли вони неблизько, а вже стемніло. Дівчинці хотілося сидіти з лялечкою в своїй притулок-сосні, біля вогню.

— Може бути, — розповідала Речел, — королева стане добрішою, коли укладе цей свій союз. Вона тільки про нього і говорить. Може, вона тоді буде щасливішою і перестане наказувати рубати людям голови. Знаєш, принцеса змушує мене ходити разом з нею і дивитися, як рубають голови, але я не хочу дивитися і закриваю очі. А тепер навіть сама принцеса наказує, щоб рубали голови. Вона з кожним днем стає все гіршою. Я навіть боюся, що вона накаже і мені відрубати голову. Хотіла б я втекти і ніколи сюди не повертатися, а тебе взяти з собою.

— Я люблю тебе, Речел, — посміхнулася лялечка.

Вона пригорнула лялечку до грудей і поцілувала її в головку.

— Але якщо ми втечемо, принцеса Віолетта пошле стражників, мене зловлять, а тебе кинуть у вогонь. А я не хочу, щоб тебе спалили, я люблю тебе.

— Я люблю тебе, Речел.

Дівчинка міцно притиснула до себе лялечку і зарилася разом з нею в сіно. Завтра доведеться повертатися і знову терпіти знущання принцеси. Коли вона піде назад, треба буде сховати лялечку тут, ні то її спалять.