Перше Правило Чарівника
Шрифт:
Річард почув дзюрчання води, що бігла по оброслому мохом камінню. Промені сонця насилу пробивалися в ці затишні місця. Приємно пахло травою і листям.
Самюель витягнув лапу, вказуючи кудись, і Річард подивився в ту сторону. Посеред затишної галявини він побачив великий камінь. З центру його бив ключ, і вода, стікаючи по боках, вливалася в струмок, текучи серед зеленого від моху каміння. У грі сонячного світла і тіні він побачив, що на камені сидить, опустивши руку в чисту воду, жінка зі світло-каштановим волоссям у білій сукні. Навіть
— Господиня, — сказав Самюель, подивившись на нього тьмяним очима. Потім показав кудись убік від дороги, ближче до того місця, де вони стояли.
— Красива леді.
Річард побачив Келен, яка стояла наче нежива. Щось з нею було не так. Щось ворушилося на її тілі. Самюель повернувся до Річарда, вказуючи на мотузку довгим сірим оком.
— Шукач обіцяв, — пробурчав він.
Річард розв'язав мотузку, зняв з плечей «супутника» мішок Келен і поклав на землю. Самюель скривив безкровні губи, зашипів і раптом шмигнув у тінь, сів навпочіпки і став чекати.
Річард, проковтнувши клубок у горлі, попрямував до Келен. Йому було недобре. Здригнувшись, він побачив, ЩО ворушилося на ній.
Це були змії.
Її тіло покривали повзучі рептилії. Всі вони, наскільки він знав, були отруйними. Великі й товсті змії звивалися навколо її ніг, одна здавлювала їй талію, інші обвивали руки. Маленькі змії вилися серед її волосся, обвивали шию, повзали по сорочці, просовуючи голови між гудзиками. Уривчасто дихаючи, з важко стукаючим серцем, підійшов він до неї. Сльози текли по обличчю Келен, вона не сміла поворухнутися.
— Не бійся, — тихо сказав Ричард, — я врятую тебе від них.
— Ні! — Прошепотіла, вона, дивлячись на нього очима, розширеними від жаху. — Якщо ти до них доторкнешся, або якщо я поворухнусь, вони вжалять мене.
— Все буде добре, — спробував він заспокоїти її. — Я звільню тебе.
— Річард, — благально зашепотіла вона, — я загинула. Залиш мене. Тікай звідси.
Він відчув себе так, немов чиясь невидима рука здавила його горло. В її очах Річард бачив, як вона намагається впоратися з жахом. Він постарався виглядати спокійним, щоб допомогти їй.
— Я не покину тебе, — видихнув він.
— Будь ласка, Річард, — відповіла Келен хрипким шепотом, — заради мене, втікай, поки не пізно.
Тонка отруйна гадюка, що заповзла в її волосся, звісила голову до її лиця, висунувши червоне жало. Келен закрила очі, і ще одна сльоза покотилася по щоці. Змія ковзнула по її щоці до ключиці. Потім зникла під сорочкою. Келен ледве чутно схлипнула.
— Я помру. Ти не зможеш мене врятувати. Будь ласка, рятуйся сам, Річард. Тікай, поки ще є можливість.
Річард боявся, що вона навмисне ворухнеться, щоб змії вжалили її, щоби він зміг врятуватися, втративши причину залишатися тут. Треба переконати її, що так буде тільки гірше.
— Ні. Адже я прийшов, щоб дізнатися, де шкатулка, і не піду, поки не дізнаюсь. Стій поки тихо.
Келен відкрила
— Келен, тримайся, постарайся думати про щось інше.
У люті попрямував він до жінки, що сиділа на камені спиною до нього. У нього було відчуття, що меч оголювати поки не треба, але він не міг і не хотів стримувати лють при вигляді того, що вона зробила з Келен. Він зціпив зуби від гніву.
Коли Річард підійшов до жінки, вона встала, обережно повернулася до нього і знайомим голосом назвала його по імені.
Річард побачив її обличчя, таке ж знайоме, як і голос, і серце його обірвалося.
31
Це була його мати. Річард застиг, як громом уражений. Він відчув, що лють вляглася: неможливо було поєднати образ матері і криваві наміри.
— Річард, — посміхнулася вона, немов хотіла сказати, як любила його і сумувала за ним.
Розум його скаламутився, він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається, чи вірити своєму знанню чи своїм очам. Цього не може бути, просто не може бути!
— Мама? — Перепитав він пошепки.
Її руки, такі рідні, обіймали його, і сльози з'явилися у нього на очах.
— О Річард! — Сказала вона лагідно. — Як мені було погано без тебе!. — Вона погладила його по волоссю. — Як я сумувала за тобою!
Відчуваючи, що нетвердо стоїть на ногах, Річард намагався оволодіти собою, намагався не забути про Келен. Не можна кинути її, не можна ще раз дати себе обдурити. Це не його мати, це ж Шота, відьма! Але раптом він все-таки помиляється?
— Річард, навіщо ти прийшов до мене?
Він поклав їй руки на плечі і м'яко відсторонив її. Її руки торкнулися його талії, і знову він відчув у цьому дотику знайому ніжність. «Це не мати, — знову нагадав він собі. — Це відьма. Відьма, яка знає, де остання шкатулка Одена. І він, Річард, повинен дізнатися це у неї. Але чому вона так поводиться? Може, він все ж помилився? Може, це не відьма? Чи можливо таке? «Його палець торкнувся знайомого маленького шраму над лівою бровою. Це він був тому виною. Річард грався з Майклом в поєдинок, вони билися на дерев'яних мечах. І коли він зістрибнув з ліжка, кинувшись як божевільний на старшого брата, у двері ввійшла мама. Меч потрапив їй по обличчю. Почувши її крик, Річард злякався…
Навіть ремінь, яким задав йому тоді батько, заподіяв Річарду менше болю, ніж думка про те, що він зробив. Батько тоді відправив його спати без вечері. Вночі мати прийшла до нього посидіти на його ліжку. Річард плакав, а вона гладила його по голові і втішала. Він сів на ліжку і запитав, чи дуже їй боляче. Мама посміхнулася і сказала…
— Не так боляче, як тобі через це, — прошепотіла раптом жінка, яка стояла поруч з ним.
Очі Річарда розширилися, руки немов набухли.
— Звідки ти…