Перше Правило Чарівника

Гудкайнд Террі

Річард був радий тому, що вона нарешті заговорила. Всі ці дні вона майже не розмовляла. Поведінка гарів, мабуть, вразила Келен і викликала жвавий інтерес, так що на деякий час вона відволіклася від похмурих думок. Але лежати тут і продовжувати розмову — означало б втрачати час. До того ж, якщо вони тут затримаються, їх можуть помітити гари. Вони відповзли від обриву, намагаючись рухатися тихо і не піднімати голів. Келен знову замкнулася в собі.

Вони попрямували вниз, по дорозі, що вела в Тамаранг, край, що межував з країною, де правила

королева Мілена. Незабаром вони досягли роздоріжжя. Річард думав, що треба повернути праворуч, адже Келен сама говорила, що Тамаранг лежить на сході. Тоді Палаюче джерело повинно залишитися ліворуч. Але Келен вибрала ліву дорогу.

— Що ти робиш? — З того дня, як вони покинули землю Агад, Річард не спускав з неї очей. Він більше не довіряв їй. Вона прагнула тільки до одного — покінчити з собою, і зробила б це, не стеж він за кожним її рухом.

Келен відповіла йому тим же порожнім поглядом, що з'явився у неї з того дня, як вони покинули землю Агад.

— Це місце називається «хитрим перепуттям». Он там, попереду, за густим лісом, дороги знову перетинаються і змінюють напрям. Крім того, в хащі важко зрозуміти, де сонце і куди ти йдеш. Якщо ми зараз підемо направо, то прийдемо до палаючого джерела, якщо ж підемо наліво — в Тамаранг.

Річард насупився:

— Кому ж знадобилося прокладати дороги подібним чином?

— За допомогою такого фокусу стародавні правителі Тамаранга збивали з пантелику загарбників. Іноді це давало можливість захисникам краю виграти час і перегрупуватися, щоб знову вдарити по противнику.

Він подивився на Келен, намагаючись зрозуміти, чи правда те, що вона говорить. Його виводило з себе, що тепер доводиться сумніватися, чи говорить Келен правду.

— Ти провідниця, ти й веди, — нарешті сказав Річард.

Почувши це, вона мовчки повернулась і пішла вперед.

Річард не знав, скільки ще він зможе виносити таку відчуженість. Келен тільки відповідала на питання по справі, ніколи не намагалася підтримати розмову і намагалася навіть, щоб він не підходив занадто близько до неї. Вона вела себе так, немов його дотик заразний, хоча він знав, що Келен думала так про свій дотик. Коли вони спостерігали за гарами, Річарду спочатку здалося, що в ній відбулася зміна. Але він помилився: Келен знову швидко повернулася до стану похмурої зосередженості.

Вона сама перетворила себе в полонянку, а з нього, проти його волі, зробила наглядача. Він тримав її ніж у себе на поясі. Він знав, що буде, якщо повернути ніж. З кожним кроком вона все сильніше віддалялася від нього. Річард розумів, що втрачає її. Але він не знав, що робити. Вночі, коли підходила її черга вартувати, йому доводилося пов'язувати її по руках і ногах, щоб вона не вбила себе, поки він спить. Вона ще якось зносила це. Йому ж самому було від всього дуже боляче. Вночі він боявся стулити очі, незважаючи на всі застороги. Спав він біля ніг Келен, щоб вона змогла розбудити його, якщо побачить або почує щось підозріле.

Краще б вони

зовсім не ходили до Шоти! Він не міг собі уявити те, про що дізнався. Думка про те, щоб Зедд виступить проти нього, здавалася йому неможливою, думати ж, що це могла бути і Келен, було нестерпно.

Річард дістав трохи їжі, намагаючись триматися веселіше, щоб підбадьорити її.

— Не хочеш поїсти в'яленої риби? — Він посміхнувся. — Не риба, а просто жах.

Келен не розсміялася його жарту.

— Ні, дякую, я не хочу їсти.

Річард намагався посміхатися і не показувати, як він злився.

— Келен, ти майже нічого не їсиш вже кілька днів. Тобі треба поїсти.

— Я сказала, не хочу.

— Ну, заради мене, — почав умовляти він.

— Що ти хочеш зробити? Запхнути в мене їжу насильно?

Його дратувала байдужість, з якою вона говорила, але він постарався пом'якшити якщо не слова, то тон:

— Так, якщо буду змушений.

Вона повернулась до нього, важко дихаючи.

— Річард, я прошу тебе. Відпусти мене! Я не можу бути з тобою. Відпусти, будь ласка. — Це був перший прояв почуттів з її боку з тих пір, як вони покинули землю Агад.

Тут вже він виявив свої почуття.

— Не можу.

Її зелені очі спалахнули.

— Ти не можеш слідкувати за мною кожну хвилину. Раніше чи пізніше…

— Можу кожну хвилину… якщо треба.

Вони стояли, сердито дивлячись один на одного, потім її обличчя знову стало безпристрасним, і вона пішла вперед по дорозі.

Вони зупинилися лише на кілька хвилин, але цього виявилося достатньо, щоб істота, що слідувала за ними, знову виявила себе, що траплялося нечасто. Вона підійшла настільки близько, що Річард знову розгледів гострі жовті очі, нехай і на секунду.

Річард вже знав, що вона ув'язалися за ними на другий день після того, як вони покинули землю Агад. Роки, проведені в лісі, навчили його завжди відчувати, коли хтось іде по його сліду. Для нього це було на зразок гри, в яку грали, бувало, й інші провідники в Оленячому лісі, перевіряючи, скільки часу вони можуть йти один за одним непоміченими. Той, хто стежив зараз за ними, добре вмів це робити, але все-таки не так добре, як Річард. Три рази він вже бачив ці жовті очі, які на його місці не побачили б інші. Він знав, що це не Самюель: колір очей був темніший, а погляд — гостріший. Це не дика собака, вона б уже давно напала. Але хто або що б це не було, воно тільки стежило за ними.

Річард знав, що Келен нікого не помітила, вона була занадто поглинена своїми похмурими почуттями. Але рано чи пізно ця тварюка виявить себе, і Річард був готовий до цього. А з Келен, якою вона тепер стала, і так було повно турбот, і зайві тривоги ні до чого.

Так що він вирішив не озиратися, не петляти, не маневрувати. Просто перехоплював кинуті на них погляди, уникаючи пильно дивитися на невідому істоту. Він був упевнений, що їх переслідувач не знає, що викритий. В цьому була перевага Річарда.