Пiд тихими вербами

Народна пiсня

Минув уже четвертий рiк, вiдколи Денис Сивашенко вiддiлився вiд батька й вiд Зiнька, меншого брата… зараз пiсля того, як середульшого брата Романа заслано на Сибiр. Погана це була iсторiя!.. Розледащiвши Роман у солдатах, не хотiв дома нiчого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пiшовши в город, до злодiйського товариства, водив конi, пiймався, суджено його й заслано на Сибiр. Денисовi це не пошкодило, бо раз, що йому з батькiвщини бiльше припало, а друге - всi знали, що вiн сам i впiймав Романа, i виказував на його, то нiкому й на

думку не спадало вибивати йому очi Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибiру… ну, та дарма! Хай краще у Сибiру буде таке ледащо, нiж дома через його колотнеча. От тiльки що з батьком Денис посварився… Дак же вiн у тому не винен: за те, що вiн не покривав Романа, батько, мати й Зiнько зненавидiли його, та й годi!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все вiддали. Та вiн би й не попустив, бо там же й його праця. Вiн i радий був, що пiшов од їх: ому вже давно треба було хазяїном бути. Поставив хату на новому грунтi, далi вiд батька, аж з другого краю села, та й хазяїнує собi. I добре хазяїнує: за цi чотири роки зрiс вiн угору високо: з Дениса - Денисом Пилиповичем iзробився, з малого хазяїна - багатирем. Своєї землi тридцять десятин, та ще вдвох iз тестем Манойлом посесiю держать… От що! Нехай лиш той дурень Зiнько облизується, дивлячись на його заможнiсть. Сам живе, як харпак, мабуть, нiчого й не придбав, одколи батько вмер, самою батькiвщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину - з великою свiтлицею та з кiмнатою. I в свiтлицi в його так прибрано, що хоч i станового, то не сором приняти: два тапчани, стiльцi чорним покрашенi, по стiнах малюнки великi - вiддавав за їх Денис щетинниковi не то по злоту, а й по пiвкарбованця, бо там такi є, що i з золотом… самих генералiв аж п'ятеро, i вiйна турецька, i страшний суд iз змiєм, i "вид города Тулы"… i всi за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вiкна в хатi такi, що вiдчиняються, а не вiдсуваються, i на вiкнах завiски телiпаються ситцевi,- зовсiм, як у панiв. I лiжко тут стоїть - високе й широке, на йому аж три перини, i засланi зверху червоним "одiялом" (п'ять карбованцiв цiна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелi знiмаються, та всi в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квiтками,- це вже Домаха Денисова набирала,- дуже гарнi, ситець аж по злоту. Нiхто на цьому лiжковi не спить (бо всi ночують у противнiй хатi), а стоїть воно так, закрашає хату, чи то пак "комнату",- щоб видко було, який хазяїн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двоє- то це ж їм Домаха надбала: хай люди бачать, що єсть. Надбано, хвалити бога, i на дочок, i на синiв: є в чому походити, є що з'їсти й спити. Не сором, нi, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у свiтлицi за столом, п'ють, їдять та й про дiло гомонять.

Не малi ж то й гостi!

На покутi сидить старшина Григорiй Павлович Копаниця - той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже вiн багатир на всю губу: своєї землi скiльки! Як їде в город, у земське собранiє (бо вiн же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годi! Та йому ж i треба цього: помiж панами крутиться. Та хоч i на селi, то без жакетки й з хати не вийде.

Зараз бiля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своєї дочки Горпушi приняв собi у прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!

А далi ще сидять Денисiв тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, бiля нього сват Остап Колодiй, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко - все багатирi, гарно повдяганi, в синiх чумарках, у таких, як i в Дениса, тiльки Рябченко по-городянському - в жакетцi.

Тесть та кум Терешко - то старi приятелi Денисовi, з їми вiн здавна в спiлцi, вiн їм, а вони йому пособля-ють. З Копаницею Денис заприятелював тодi, як пособив йому вилiзти на старшину; тодi ж i з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодiєм та з Яхремом спiлка не з-так iще давня.

Остап Колодiй, чепурний, високий, чорнявий чоловiк,- вiн родич Денисовi, чи то пак сват, бо за його брата Зiнька вiддав свою дочку Гаїнку (Гаїанiя її охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зiнька перенадити, на свiй бiк переняти, щоб вiн з їм у спiлцi був,- дак хiба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зiнька, а з Денисом родичається.

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсiм у сварцi - Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрiзь подейкувано, що вiн крадене передержує. Дак, як узято в Сивашiв сало, Денис i намiгся, щоб потрушено Рябченка. Нiчого не знайдено, а ворожнеча промiж їх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього,

та незабаром пiсля тiєї iсторiї з салом Яхрем пiшов кудись на заробiтки… з рiк його не було, а тодi вернувся й грошей з собою принiс… та щось, кажуть, i не трохи… I зараз купив собi два надiли… Проминув iще рiк чи два,- аж гульк!
– Яхрем узяв у глущкiвського пана триста десятин землi в посесiю. Як це так сталося, нiхто не мiг зрозумiти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багатi люди,- не вiддав пан: бiльшої цiни хотiв… А тi собi загнулись: пождеш, пане, пождеш та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. I де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг,- усi дивом великим iздивувались. От лее добув i взяв!.. I не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога,по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадує про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержує! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанiї буває… I з Денисом помирились. Чого їм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.

Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiнькової кумпанiї, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна - подужають! I грiшми-достатками вони - сила, i в громадi сила.

Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:

–  Iстинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж "образованими" людьми i собi "по-образованому" закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасує проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб?
– У нас!
– До кого скотину пасти вiддавати?
– До нас!
– У кого грошей позичити?
– У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

–  Iменно! Iстинна правда!
– вiдказували гостi.- Подохла б клята харпачня без нашої помочi.

А кум Терешко (вiн же при панах був, то знає, як сказати) доточив:

–  Настоящая благодiянiя оказується, настоящая! А Денис казав далi:

–  Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити - чи в громадi, чи так,зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович,- вiн кивнув на Колодiя,- хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити,- лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…

–  Авжеж, брехня!
– сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.

–  От так i я,говорив Денис,- хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяїни, пособите менi.

–  Кажiть, кажiть, яке там дiло!
– загомонiли гостi.- Що доброго надумали?

–  От же ви знаєте,розказував Денис,- що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд їх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiєї землi продавати, а взяла на себе.

–  Хотiла на всiх рiвно подiлити!
– гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький.- Ге! А ми не дали, да тобi в орендноє содержанiє оддали - на три года,- от тобi i вся бiда!

–  Iменно, iменно! I досi дякую вам,- спасибi за це! Хоч воно з тiєї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

–  Та ще й добра,додав старшина.- Не сором-ляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе дiло. Свої люди.

–  Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступає, а там i край…

–  А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати,сказав Манойло.

–  Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся,говорив Денис.

–  А що ж ви зробите? Нема способу!
– промовив Остап.

–  Та воно можна б i способу добрати,- натякнув Денис.

–  Ану, якого?
– запитав старшина.

–  Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

–  Так…- сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.