Пiд тихими вербами
Шрифт:
Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти - до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.
– А батько питались,- казала Гаїнка,- чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? "Нi,- кажу,- i вiн до дiдуся пiде…"
– Яке ж там дiло?
– цiкавився Зiнько.
– А хiба
– Гаразд.
– А що, сину,- питав дiд Дорош,- який хлiб?
– Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.
– Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай,- зведуться люди нiнащо!
– бiдкався дiд.
– А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…
– А як же їй силу вертати?
– питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:
– Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля - тим i не родить! От що!..
– Хiба земля жива, дiду?
– спитала Гаїнка.
– А ти думаєш - нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.
– Та чого ж вона гнiвається?
– спитався, усмiхаючись, Зiнько.
– Того, що її не шанують! Вона - наша мати, вона - свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.
Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.
– Нi, дiду,вiдказав Зiнько,- тут не в тому сила.
– Ат!
– перепинив його дiд.- От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.
– Адже й євангелiя - книга,- сказав Зiнько. Дiд розсердився:
– Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежцi вiд поля почулася хода.
–
– скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.
– Здоровi, тату! З недiлею.
– Здоров, сину! I тебе з недiлею.
– I ти тут, Зiньку? Здоров!
– Здоровi, тату!
– А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.
– Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?
– Нехай же згодом,одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:
– А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.
– I я з вами,скочила Гаїнка.
– Нi, ти не ходи,звелiв батько.- Ми зараз вернемось.
– _ Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:
– От що, Зiньку: е в мене одно дiло дуже добре.
– Ану, скажiть!
– Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
– Ще б пак!
– Що, якби нам її в посесiю взяти?
– Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?
– Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками - скiльки кому треба. Адже тобi треба?
– Та трохи таки треба…
– I гаразд! I добре!
– зрадiв Остап.- Вiзьмеш скiльки схочеш.
– Або ще й на скiльки грошей вистачить.
– За грошi не турбуйсь!
– одказав Остап.- Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.
– Спасибi вам, тату!
– Дак виходить - пристаєш?
– Чому - нi? Як уся громада пристане, то й я.
– Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так - товариство, гурт.
– А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?
Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:
– Та люди все гарнi, заможнi,- нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.
– Хто ж то?
– Та ось - я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…
– А ще хто?
– допитувався Зiнько.
– Та, мабуть, i всi…
– Нi, цих мало: не подужають.
– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти,- того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.
– А чого ж то воно таке баришовите?
– випитував Зiнько.