По багряному сліду

Дойл Артур Конан

— Де ви ховались, що все це бачили? — вигукнув він. — Мені здається, вам відомо набагато більше, ніж слід.

Холмс засміявся і жбурнув через стіл констеблеві свою візитну картку.

— Не арештовуйте мене за вбивство, — сказав він. — Я один із хортів, а не вовк. Містер Грегсон чи містер Лестрейд поручаться за мене. Але продовжуйте. Що потім?

Ренс знову сів на своє місце, не втрачаючи однак занепокоєного виразу.

— Я повернувся до хвіртки і дав сигнал свистком. Мерчер і ще двоє прийшли на підмогу.

— На вулиці в той час нікого не було?

—

Та, можна сказати, нікого, якщо мати на увазі людей, від яких була б хоч найменша користь.

— Що значить «можна сказати»?

На обличчі констебля розпливлася усмішка.

— На своєму піку я бачив немало п'яниць, — сказав він, — але ніколи ще не бачив такого п'яного, як той хлоп'яга. Він був біля хвіртки, коли я вийшов. Схилившись на поручні, він виспівував на всю горлянку якусь дурницю. Він не міг устояти на ногах.

— А який він був на вигляд? — перебив Холмс.

Джон Ренс здавався трохи збентеженим цим відступом від теми.

— Був п'яний як хлющ, — промимрив він. — Відвели б його в поліцію, коли б не були так зайняті.

— Гаразд, але його обличчя… одяг… Хіба ви нічого не запам'ятали? — нетерпляче перебив Холмс.

— Як то не запам'ятав, коли нам із Мерчером довелося його підтримувати з обох боків. Він був високий, рум'яний, обличчя внизу було закутане…

— Досить! — вигукнув Холмс. — Де він подівся?

— Ніколи було дивитися за ним, — відповів полісмен ображено. — Ручуся, що він любісінько знайшов дорогу додому.

— Як він був одягнений?

— У коричньовому пальті.

— Був у нього батіг у руці?

— Батіг? Не було.

— Мабуть, забув його, — пробурмотів мій колега. — А ви часом не бачили після цього кеба? Не чули стуку коліс?

— Ні.

— Ось вам півсоверена, — сказав мій компаньйон, підводячись і беручи капелюха. — Боюся, Ренс, що ви ніколи не матимете успіху в поліції. Оця ваша голова може знадобитися тільки як прикраса. Минулої ночі ви могли б здобути собі сержантські нашивки. У вас в руках була людина, яку ми шукаємо і яка тримає ключ до таємниці. Тепер нема чого сперечатися про це. Я вам кажу, що це так. Ходімо, докторе.

Ми вийшли до кеба, залишивши нашого інформатора, сповненого недовіри і явно занепокоєного.

— Який бовдур! — гірко поскаржився Холмс, коли ми їхали додому. — Тільки подумати, щастя само лізло йому в руки, а він його випустив.

— Я нічого не розумію. Правда, опис цього п'яниці збігається з вашим уявленням про другу людину, причетну до цієї справи, але навіщо йому було повертатися до того будинку? Це не властиво злочинцям.

— Перстень, чоловіче, перстень. Він за ним повертався. Якщо у нас не буде іншого способу піймати його, ми можемо завжди почепити на наш гачок перстень. Він мій, докторе, — я готовий побитись об заклад, що я впіймаю його. Мушу подякувати вам за все це. Я міг би не піти, якби не ви, і проґавив би найцікавіший випадок, з яким я будь-коли стикався: біг по багряному сліду, чи не так? Чом би нам

не вжити мистецького виразу? Багряна нитка вбивства снується крізь сіру павутину життя, і наш обов'язок простежити цю нитку, відокремити і викрити кожну її ланку. А зараз поснідаємо і до Норман Неруди. Вона незрівнянно володіє смичком. Що за п'єска Шопена, яку вона грає так чудово: тр-ла-ла-ліра-ліра-лей.

Відкинувшись в екіпажі, цей любитель-детектив виспівував, мов жайворонок, а я тим часом розмірковував про багатогранність людського розуму.

Розділ V

НА ОГОЛОШЕННЯ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДВІДУВАЧ

Ранкових клопотів було забагато для мого кволого здоров'я, і в другій половині дня я був дуже зморений. Як тільки Холмс пішов на концерт, я ліг на диван і спробував заснути. Та це була марна спроба. В моєму збудженому мозку роїлися дивовижні фантазії та гадки: як тільки я заплющував очі, переді мною поставало спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно справило на мене гнітюче враження. Хто знає, чи було ще людське обличчя, яке б так ясно виражало найогидніший порок, як обличчя Еноха Дж. Дреббера з Клівленда. Проте я розумів, що справедливість мусить торжествувати і що порочність жертви — не виправдання в очах закону.

Що більше я думав про це, то більш незвичайною здавалась мені гіпотеза Шерлока Холмса, що Дреббера отруєно. Я пригадував, як він понюхав губи трупа і, без сумніву, при цьому щось породило в нього таку думку. Та й коли не отрута, то що ж тоді викликало смерть цієї людини? Адже на тілі не було ні ран, ні слідів задушення, Але з другого боку, чия ж то кров так густо забризкала підлогу? Не було ніяких ознак боротьби, і в жертви не було ніякої зброї, щоб поранити противника. Я почував, що поки ці питання не розв'язані, заснути буде нелегко як Холмсові, так і мені. Його спокій і впевненість у собі переконували мене, що він уже мав пояснення всіх цих фактів, але я не міг ніяк уявити, які саме.

Холмс повернувся дуже пізно — так пізно, що я зміркував: концерт не міг затримати його так довго. Обід уже давно стояв на столі.

— Це було чудово, — сказав він, сідаючи. — Пригадуєте, що говорить Дарвін про музику? Він твердить, що здатність творити і сприймати її існувала у людського роду задовго до того, як з'явилася здатність до мови. Можливо, тому вона так сильно впливає на вас. Це неясні спогади нашої душі про ті туманні століття, коли світ переживав своє дитинство.

— Це досить широка ідея, — зауважив я.

— Ідеї людини повинні бути широкі, як природа, якщо вони призначені пояснювати природу, — відповів він. — Та що з вами? Вас не пізнати, Ця брікстонродська справа вивела вас з рівноваги.

— Правду кажучи, таки вивела, — озвався я. — Я б мусив бути не таким вразливим після пережитого в Афганістані. Я бачив, як моїх товаришів рубали на куски під Мейваном, і не втрачав мужності.

— Це й зрозуміло. У всьому цьому є таємниця, яка стимулює уяву; де нема уяви, там немає страху. Ви бачили вечірню газету?