По багряному сліду
Шрифт:
— Ні.
— Там вміщено досить докладний звіт про цю історію. Але зовсім не згадується про жіночу обручку. Це якраз нам на руку.
— Чому?
— Подивіться на цю об'яву, — відповів він. — Я розіслав її текст до всіх редакцій газет сьогодні вранці зразу ж після відвідин будинку на Брікстон-род.
Він кинув мені газету, і я глянув на вказане місце. Це було перше оголошення в стовпці під заголовком «Знайдено»: «Сьогодні вранці в районі Брікстон-род на дорозі між таверною «Білий Олень» і Голландським гаєм знайдено звичайну золоту обручку. Звертатися до д-ра Уотсона, 221-Б, Бейкер-стріт,
— Вибачте, що я скористався вашим іменем, — сказав він. — Якби я написав своє власне, то хтось із цих йолопів міг би побачити його і втрутитися в справу.
— Я не заперечую, — відповів я. — Але припустімо, що хтось звернеться, а персня у мене нема.
— Ну, він у вас є, — сказав Холмс, подаючи мені перстень. — Він дуже подібний, майже точна копія.
— А як ви гадаєте, хто по нього прийде?
— Як це хто? Чоловік у коричньовому пальті, наш рум'яний приятель з тупими носками чобіт. Якщо він не прийде сам, — то пришле співучасника.
— А він не побоїться?
— Анітрохи. Якщо мій погляд на цю справу вірний, — а я маю всі підстави гадати, що так і є, — цей чоловік пискне чим завгодно, аби тільки повернути перстень. Я думаю, що він упустив його, коли схилився над тілом Дреббера, і тоді не помітив цього. Оглядівся він уже аж по дорозі звідти, поспішив назад, але наткнувся на поліцію. І все це через власну нерозсудливість — не погасив свічки. Йому довелося прикинутись п'яним, щоб відвести підозріння. Тепер уявіть себе на місці цього чоловіка. Після того, як він все знову обміркував, йому могло спасти на думку, що він, можливо, загубив перстень по дорозі, вийшовши з будинку. Що він зробить у такому разі? Він нетерпляче ждатиме вечірніх газет, сподіваючись знайти об'яву про перстень. Його погляд, звичайно, спиниться на цьому оголошенні. Він стрибатиме до стелі від радощів. Чого б йому підозрівати пастку? На його думку, нема підстав цю знахідку зв'язувати з убивством. Він буде тут не далі, як за годину.
— А тоді? — спитав я.
— О, це вже покладіться на мене. У вас є яка-небудь зброя?
— Мій старий револьвер і кілька патронів.
— Не завадило б його почистити і зарядити. Це одчайдушний чоловік; і хоч я захоплю його зненацька, краще бути готовими до всього.
Я пішов у свою спальню і зробив так, як радив Холмс. Коли я повернувся з револьвером, стіл був прибраний, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю — імпровізував на скрипці.
— Події наростають, — сказав він, коли я ввійшов, — я тільки що одержав відповідь на мою телеграму в Америку. Моя точка зору на цю справу виявилась правильною.
— А саме? — спитав я нетерпляче.
— Моїй скрипці пора дати нові струни, — зауважив він. — Покладіть свій револьвер в кишеню. Коли цей чоловік прийде, розмовляйте з ним звичайним тоном. А далі звіртесь на мене. Не сполохайте його надто пильним поглядом.
— Зараз вісім годин, — глянув я на свого годинника.
— Так, він, певне, буде тут за кілька хвилин. Трохи прочиніть двері. Тепер вставте ключ зсередини. Дякую! Цю дивну стару книжку я добув учора в одному кіоску. «De jure inter gentes» [8] — видана латинською мовою у Льєжі в Нідерландах в 1642 році.
— Хто друкував?
— Якийсь Філіпп де Круа. На першому аркуші видно поблякий напис «Ex libris Gulielmi Whyte» [10] . Хотів би я знати, хто такий цей Вільям Уайт. Певно, якийсь правник-крючкотворець сімнадцятого століття. В його почерку є щось адвокатське. А ось, якщо не помиляюсь, і наш відвідувач.
Коли він це сказав, різко задзеленчав дзвоник. Шерлок Холмс потихеньку встав і посунув своє крісло до дверей. Ми чули, як по коридору пройшла служниця і клацнув засув.
— Чи тут живе доктор Уотсон? — почувся чіткий, хоч досить грубий голос. Ми не чули відповіді служниці. Двері зачинилися, і хтось став підійматися по сходах, непевно човгаючи ногами. На обличчі мого приятеля, який прислухався до цих кроків, пробігла тінь здивування. Незнайомий повагом пройшов по коридору і злегка постукав у двері.
— Заходьте! — гукнув я.
На мій оклик, замість сподіваного лютого мужчини, несміливо ввійшла шкутильгаючи старезна зморщена бабуся. Вона, здавалось, була осліплена яскравим світлом і, після поклонів, зупинилася, глипаючи на нас тьмяними очима і перебираючи в кишені тремтячими пальцями. Я подивився на свого компаньйона, його вкрай розчарований вигляд мало не розсмішив мене.
Стара карга витягла вечірню газету і вказала на наше оголошення.
— Я ось за цим, добрі джентльмени, — сказала вона, ще раз уклонившись. — Золотий весільний перстень на Брікстон-род. Він належить моїй дочці Саллі, що тільки рік як одружилася, а в неї чоловік — офіціант на кораблі. І що б він сказав, якби прийшов додому і застав її без персня, — аж страх подумати, бо й так він непривітний, а ще коли нап'ється… З вашої ласки вона вчора ввечері пішла до цирку з…
— Це її перстень? — спитав я.
— Слава тобі господи! — вигукнула стара. — Саллі буде така рада! Той самісінький.
— А яка ваша адреса? — взяв я олівець.
— Дункан-стріт, номер 13, Гаундсдіч. Не близький світ звідси.
— Брікстон-род не по дорозі між Гаундсдічем і будь-яким цирком, — різко перебив її Шерлок Холмс.
Стара обернулась і пильно подивилась на нього своїми маленькими почервонілими очима.
— Цей джентльмен спитав про мого адресу, — сказала вона, — Саллі живе в квартирі на Мейфільд-Плейс, номер 3, Пекгем.
— А ваше прізвище?..
— Моє прізвище — Сойєр, а її — Денніс, бо вона вийшла заміж за Тома Денніса… такого меткого й ладного хлопця, поки в морі. Ні одного офіціанта так не цінують. А як на березі, то за жінками та за шинками…
— Ось перстень, місіс Сойєр, — перебив я, помітивши знак, поданий Холмсом. — Він, безсумнівно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути його законному власникові.
Шамкаючи численні благословення і запевнення вдячності, стара карга сховала перстень у кишеню і почовгала вниз по сходах. Як тільки вона вийшла, Шерлок Холмс скочив на ноги і кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він повернувся закутаний у довге пальто і шарф.