По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності

Автор висловлює щиру вдячність своєму колишньому студентові Мельнику Павлу Юрійовичу за практичну допомогу в підготовці до видання цієї книги.

Шановний Читачу!

Книжка, яку Ви зараз тримаєте в руках, з’явилася на світ у відгук на численні запити моїх студентів: «Допоможіть розібратися в тому, що з нами відбувається. Й – чому? Чому – саме це? Чому – відбувається? Чому – з нами?».

Питання, зрозуміло, вічні.

Тобто, такі, на які ніхто й ніколи не дасть остаточної й вичерпної, абсолютної й універсальної відповіді.

Але це аж ніяк не означає, що нам варто жити за принципом: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно».

Якщо керуватися саме цим принципом, то «спускання на дно» нас обов’язково спіткає. Неминуче. Й – невдовзі.

Якщо ж це нас не влаштовує, то доведеться шукати.

Відповідей.

Як казали в Давньому Римі, «Hic et nunc», тобто, тут і зараз.

Реальних.

Конкретних.

Таких, які допоможуть жити.

«Hic et nunc», тобто, тут і зараз.

Так, щоб не було соромно.

Ані – зараз, ані – потім.

За те, що ми тут були.

За те, що ми тут є.

За те, що ми тут будемо.

Отже, шукатимемо й – знаходитимемо.

Зі щирою повагою – автор.

Для кожного з нас як повноважного представника того чи іншого народу Батьківщина – це земля, на якій народилися й прожили своє життя його батьки, батьки його батьків, батьки батьків його батьків…

В той же час для кожного з нас як повноправного представника людства Батьківщиною є єдина, рідна для всього нашого роду, що зветься Людина Розумна, планета на ім’я Земля.

Наявність спільної для нас усіх як людства планети – Земля – не ліквідує, не знищує, не заперечує наявності особливої для нас як певного народу Батьківщини.

Наша особлива ненька-годувальниця земля нашого народу – це безмежно неповторний вияв і прояв нашої загальної домівки – Землі, яку ми не маємо ніякого права перетворювати на суцільну загальну домовину.

Батьківщина народу не є частиною Батьківщини людства, оскільки, як цілком справедливо відзначив Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, «частини бувають лише у трупа» [18; с. 302]. Співвідношення між Батьківщиною певного народу й Батьківщиною людства не є співвідношенням між «частиною» й «цілим»: воно є співвідношенням між особливим і загальним, в якому особливе – це непересічний, неповторний вияв і прояв загального.

Всіх нас – людей, що жили, живуть, і – сподіваємось – ще довго житимуть на планеті Земля й на досяжних

людському розуму її околицях, об’єднує значно більше, ніж це може нам здаватись на поверховий погляд, і суттєво більше, ніж те, що нас роз’єднує, незважаючи на усі наші расові, антропометричні, національні, ментальні, гендерні, анатомо-морфологічні, вікові, соціально-психологічні, світоглядні та інші відмінності.

Відкриття безумовно наявного спільного в безкінечно різних світоглядах, й, відповідно, в безмежно різноманітних філософських конструкціях як формах самоусвідомлення світоглядів – це сьогодні вже не тільки й не стільки приваблива мрія, скільки нагальна вимога сучасної дійсності.

Відкриття ж є нічим іншим, як відкриванням наших очей на природу речей.

Розплющити очі на природу спільного в різних світоглядах – єдино можливий шлях до того, щоб Майбутнє відкрилося перед нами – людством – як прекрасна й досяжна далечінь.

«Beati possidentes,» – як казали в давнину римські мудреці – «Щасливі ті, хто володіють».

Додамо: мистецтвом обирати.

З багатьох варіантів один.

Якщо й не ідеальний, якого в дійсності не існує й не може існувати, то, принаймні, оптимальний.

Немає сенсу робити вибір між сенсом і нонсенсом.

Вибір для людини, для людських спільнот, для людського суспільства, в решті решт – для людства – не самоціль, а засіб досягнення бажаного.

Обирати варто лише між різним гідним вибору.

Не гідне вибору не варто того, щоб розглядати його як варіант для вибору.

Удаваний вибір, запропонований Арнольдом Джозефом Тойнбі (див. епіграф), насправді є відчайдушним закликом звернути, нарешті, увагу на цілком реальну небезпеку самознищення людства через його вперте небажання «навчитися жити, як одна сім’я».

Навчитися цьому – завдання надзвичайно складне, однак для будь-якого завдання бути складним не означає бути не вирішуваним.

Якщо ж оминути складність не є можливим, її необхідно долати.

Оскільки на сьогодні в людства немає більш грандіозного, більш важливого, більш суттєвого, більш осн'oвного завдання, аніж «навчитися жити, як одна сім’я», остільки й доведеться починати, як сказав Декарт, «з самої основи» [30; с. 335].

Ідейною основою ж усіх тих безкінечних розбіжностей, які не дають людям змоги досягти взаєморозуміння, є суттєві відмінності у їхніх світоглядах.

Відмінності, доведені ідеологічними інституціями до антагонізму.

Не існує жодної людини без притаманного їй світогляду. Цей факт настільки ж беззаперечний, наскільки й не небезпечний: ані для самої людини, ані для людських спільнот, ані для людського суспільства.

Небезпечність того чи іншого світогляду починається не з факту його наявності в людині, а з акту його ствердження як єдино істинного через тотальне нав’язування його саме в такій якості.

Безвідносно до змісту того чи іншого світогляду, форма його пропонування в якості єдино істинного, в решті решт, призводить до його спотворення й понівечення, яким би розумним, гуманним і прекрасним він би ні був первісно.